Як комунікувати з людьми, які втратили кінцівку: поради психолога
Як комунікувати з людьми, які втратили кінцівку: поради психолога

Як комунікувати з людьми, які втратили кінцівку: поради психолога

За даними Міністерства соціальної політики, Міністерства охорони здоров’я та Пенсійного фонду України, на початок 2023 року загальна кількість осіб з інвалідністю складає 2 721,7 тис осіб, серед яких 156 тисяч дітей.

На жаль, війна в Україні триває і кількість осіб з інвалідністю лише за перші півтора роки війни збільшилась на понад 300 тисяч осіб. Як людині полегшити біль від травмуючої події розповідає медичний психолог, керівник Київського обласного центру соціально-психологічної допомоги та психолог проєкту Assisto Василь Гуменюк.

Які наслідки для психологічного здоровʼя має пережитий досвід, під час якого людина втратила кінцівку, отримала ампутацію?

Як і в будь-якому травматичному досвіді, тут все індивідуально й у кожної особи може бути своя реакція. У деяких випадках втрата кінцівки може сприйматися гостріше ніж втрата близької людини. І ключовим тут є не лише сам факт втрати кінцівки, тобто людина фактично (і фізично) втрачає частину себе, а ще й стигматизація нашого суспільства. Що морально "додавлює" особу у таких обставинах.

При цьому, коли людина втрачає кінцівку, то зустрічається ще й з великим страхом, що у неї тепер є дефект, тепер вона інвалід. Тому сказати, що хтось це переживає легко буде неправильно — такий досвід для всіх без винятку є травматичним. Хтось впадає в депресію, а потім адаптується, у когось може бути суїцидальна поведінка, в когось – фантомні болі, і людина може мати, крім обмеження функціональності, ще багато інших негативних наслідків.

Як психіка адаптовується до травми

Є загальні 5 стадій переживання горя: заперечення, гнів, компроміс, депресія та прийняття. Загалом ці стадії застосовані і тут. Разом з тим, все індивідуально. Не малу роль відіграє стать людини у цьому питанні, а також те, яка саме кінцівка постраждала, їх кількість, який саме тип ампутації передбачений… З досвіду спілкування з особами з інвалідністю можу сказати, що ті, хто втратив кінцівку на нозі, менш болісно переживають втрату ніж втрату руки.

Жінки будуть більш схвильовані своїм зовнішнім виглядом, це їхній величезний внутрішній тиск і критик. Ви можете бачити у мережі багато відео, де маленькі діти мають імпланти – вони глибинно не усвідомлюють, що саме втратили. Діти адаптуються, граються, звикають. А коли дорослішають – приходить усвідомлення, вони зустрічаються з булінгом, жорстокістю ровесників.

Тому саме наша інтерпретація – те, як ми дивимось на себе, коли втрачаємо кінцівку, через призму суспільного сприйняття і визначає глибину травмівного досвіду.

Вік має значення

Діти найлегше переносять втрату кінцівки, за умови, що в них адекватне середовище. Бо в них немає ще глибинного розуміння, що саме відбулося. Тобто, якщо не будуть людину віктимізувати (робити жертву), тоді умови проходження цього етапу пройдуть нормально.

Для підлітків ситуація важча, ніж у дорослих. З пубертатного періоду, років з 13, їм важко навіть вийти на пляж, бо є відторгнення свого тіла. Підлітки у соцмережах слідкують за ідеалами краси, а наше тіло не відповідає тим загальноприйнятим ідеалам. До того ж підлітки схильні до самокритики, тому годі й говорити про те, що відчуває підліток, коли в нього ще й відсутня кінцівка.

Родина – перше і найважливіше середовище підтримки

Річ у тому, що людина, яка пережила втрату кінцівки, потребує догляду, особливо на етапі реабілітації. І головне – потребує підтримки. Її стан вимагає того, щоб багато дій тепер виконувались за неї. І саме на цьому етапі ми ступаємо на небезпечну стежину – таку, що може розвинути у людини з інвалідністю безпомічність. Якщо в особи була схильність до цього й раніше, то за рахунок своєї травми, ця риса може підсилитись, і тоді вона просто почне паразитувати на своїх близьких.

Зрозумійте правильно, я не засуджую людей з інвалідністю, але такі приклади теж часто зустрічаю на практиці. Тобто особа з травмою може жити за рахунок свого близького оточення, і при цьому не займати активної позиції. Звісно ж рідні і близькі будуть допомагати, але ресурси вичерпні.

Тому перше, що мають усвідомити рідні – звісно допомагати, але максимально заохочувати проактивність, щоб людина сама щось робила, і щоб вона себе сприймала нормальною.

Через війну ми можемо отримати сотні тисяч людей з інвалідністю, в яких буде вивчена безпомічність. І якщо це станеться, ми всі просто загрузнемо в цьому болоті.

Завдання для родини – розвивати основу до боротьби, особа має відчувати зону впливу на цей світ і чути похвалу за будь-яку дію. Жалість до себе – страшна річ.

Біль відволікає: як реагує психіка на етапи від травми до реабілітації

Якщо говорити про факт втрати кінцівки – хоча процес і супроводжується сильним болем, тут людина діє на рівні рептилоїдного мозку "аби вижити". Дуже сильна стресова реакція. У особи може бути панічний страх, сильний переляк, але людина буде робити все, щоб вижити.

На стадії ампутації – спершу людина може довго бути без свідомості, і перші неприємні моменти почнуться після. Людина починає копатись у своїх страхах та тривогах. Але якщо при цьому в неї присутній сильний біль, то їй не вистачить енергії думати про це. Біль відволікає. Він надзвичайно важливий, і якщо близькі будуть вкладати правильні переконання, то більша ймовірність, що людина легше ментально буде виходити з цього стану.

Далі стає етап усвідомлення, що життя, поведінка, можливості тепер будуть інші. Тут часто спрацьовує гіперболізація або самонавіювання – накручування ситуації. А на основі цього і формується стратегія поведінки з рідними. На цьому етапі відбувається закладання того, як людина себе буде сприймати після.

Аби психологічно швидше адаптуватися до нового стану та звикнути до протезу, у людини має бути здорова, адаптивна позиція.

Табу у комунікації з людьми, які отримали протезування

  • Не варто жаліти особу – варто проявити емпатію. У жодному разі не вживайте фразу "ой ,боже, бідний нещасний..". Замініть це висловлювання на таке, що допоможе розділити біль.
  • Не варто говорити "я тебе розумію", краще запитати "чим я можу тобі допомогти\чим можу бути корисний(а)".
  • Рідні та близькі особи з інвалідністю мають навчитись абстрагуватись від маніпуляції такої людини своїм положенням. Не піддавайтесь почуттю провини. Треба підкреслити "я чую, що ти кажеш, але мене ображає, що ти викликаєш в мені почуття провини, скажи прямо, що я можу зробити, якщо я це можу і я допоможу" .
  • Допомагайте в міру можливостей – у жодному разі не треба робити через силу, бо у подальшому це призведе до ненависті до близької людини.
  • Пам'ятайте, люди, які пережили ампутацію, бояться бути обузою для родини. Тому важливо допомогти людині робити щось самій, облаштувати все тощо.

До слова, Нік Вуйчич, яскравий тому приклад, який без 4 кінцівок може сам приймати душ. Але й йому для цього знадобився час, щоб відбулось прийняття.

  • Уникайте запитань про те, яка людина отримала цю травму. Вона сама має захотіти це розповісти, тоді просто активно вислухайте її.
  • Не намагайтеся викликати у людини почуття провини, через її стан, або те, як цей стан впливає на ваше життя. У жодному разі не можна дорікати людину за її неповноцінність, говорити, що заради неї ви чимось пожертвували. Краще попросити таку людину чимось тобі допомогти. Це підвищить її самооцінку.

Протезування в Україні безоплатне для всіх, хто його потребує. Держава оплачує надання якісних протезів, а також їх обслуговування та ремонт. Для отримання якісного протезу не потрібно чекати отримання статусу інвалідності. Протезування захищене Законом України "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" та регулюється Постановою КМУ від 5 квітня 2012 р. №321 та Постановою КМУ від 1 жовтня 2014 р. №518. Більше детальніше про безоплатне протезування за державного програмою для цивільних осіб та ветеранів читайте на сайті Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.

Джерело матеріала
loader
loader