Півтори години ненависті до росіян: українську режисерку засмутила реакція на її фільм

Камера від першої особи «везе» нас по дорозі. Дорога як дорога — типова, покоцана, українська. Спершу здається, що це запис з відеореєстратора. Поки в нижньому кутку екрана не з’являється дуло танка

Так виглядають перші кадри українсько-канадсько-французького документального фільму Оксани Карпович «Мирні люди». В основу стрічки лягли понад 30 годин записів із телефонними розмовами між російськими окупантами та їхніми родичами, які перехопили українські спецслужби. Їх можна знайти у відкритому доступі, зокрема, на інтернет-сторінках ГУР та СБУ. На екрані аудіо поєднується з оригінальними зйомками на деокупованих територіях Київщини, Харківщини, Миколаївщини та Донеччини.

У лютому 2024-го «Мирні люди» презентували на Берлінале. Стрічка Карпович отримала дві відзнаки фестивалю: від Amnesty International та «екуменічного журі» (вручається фільмам соціальної, гуманістичної та релігійної проблематики). Протягом року «Мирних людей» також відзначили на Гонконзькому міжнародному кінофестивалі та на Міжнародному фестивалі незалежного кіно в Буенос-Айресі.

Цього травня роботу вперше показали в Україні, на кінофестивалі Docudays UA. 28 серпня, у переддень виходу «Мирних людей» в український прокат, у київському Будинку кіно відбувся допрем’єрний показ стрічки.

Ми з Антоніною відвідали подію, щоб поділитися з вами враженнями українських глядачів від побаченого. І поміркувати, чому їхня реакція виявилася для режисерки не завжди приємною.

«Росіяни не ставлять запитань»

Оксана Карпович народилася в Києві. Здобула культурологічну освіту в Києво-Могилянській академії, працювала програмною координаторкою фестивалю Docudays UA. Від 2013-го режисерка живе та працює в Монреалі.

У 2019-му вона презентувала дебютну повнометражну документальну роботу «Не хвилюйтеся, двері відчиняться». На прикладі звичайної київської електрички режисерка дослідила вплив політики на повсякденне життя українських спільнот.

Чотири роки потому, на початку 2022-го, Карпович повернулася до України, щоб розпочати роботу над наступним фільмом. Плани довелося відкласти через повномасштабне російське вторгнення. 

У простір пошарпаних міжміських вагонів, де ще нещодавно жили своїм життям герої режисерки, вдерся «русскій мір». Відтак у новій стрічці Карпович більше не стверджує, а радше запитує: чи відчиняться двері, якщо їх винесло вибуховою хвилею від «кинджалу»? І, найголовніше, чи зможуть українці залишати їх відчиненими для росіян?

Оксана Карпович: «Часом на закордонні покази приходять росіяни. Вони реагують на фільм емоційно, плачуть. Але в обговореннях участі не беруть, до дискусії не долучаються. Росіяни не ставлять запитань».

Фільм розпочинається з дисклеймеру про те, що «хохли», «бандерівці», «укропи» та ін. — це зневажливі назви, які вигадали українцям російські окупанти. Це для роз’яснень іноземцям, які є великою частиною цільової авдиторії стрічки.

Оксана Карпович: «За кордоном фільм часто сприймали несподівано. Наприклад, Гонконг. Здавалося б, географічно далека від нас місцевість. Але доволі близька політично. Тамтешні глядачі порівнювали російсько-українську війну зі стосунками між Гонконгом і Китаєм».

Те, що ми бачимо та чуємо в «Мирних людях», навряд чи здатне налякати українців станом на 2024-й. Однак усе ще може неприємно шокувати. 

Телефонуючи додому — до матерів, дружин і дітей, російські солдати мимоволі розповідають цинічну правду про те, навіщо вони взагалі сюди прийшли. Ідейних переконань, замішаних на «праведному гніві» проти «неонацистів», у цій правді не так багато. Значно більше холодного, меркантильного розрахунку. Для багатьох із них убивати українців — це не «поклик серця», а повсякденна робота, що допомагає хоч якось прогодувати родину та нарешті заробити на нормальний унітаз.

Оксана Карпович: «Росіяни розмовляють із рідними відкрито, розповідають усе в деталях. В армії між собою вони про таке говорять рідко. Ми хотіли отримати від українських спецслужб унікальні матеріали, які ще ніде не публікувалися. Але нам відмовили, пояснивши, що наразі їх використовують у розслідуванні російських воєнних злочинів».

У пошуках невловимого сенсу «спецоперації» окупанти доходять до абсурду. Дехто щиро дивується, чому це «украінци нам нє ради». Хтось адресує в порожнечу німі запитання про те, навіщо це все взагалі почали і скільки ще воно триватиме.

А ще в якісь моменти ми чуємо сухі, майже беземоційні, зате доволі деталізовані розповіді. Наприклад, син розповідає матері про катування українських військовополонених, а вона відповідає, що поводилася б так само. Або чоловік описує подрузі вбивство цивільної жінки на очах у дітей. І вона його підтримує, бо це ж, мовляв, теж вороги. 

Часом, коли окупанти починають плутатися у власних словах, родичі намагаються їм «допомогти», припасовуючи до мотивів російського вторгнення в Україну шаблонні виправдання з методичок Соловйова чи Скабєєвої. Але ті швидко втрачають віру в пропаганду з «тєлєка», щойно потрапляють на поле бою.

Проте не всі герої страждають на відсутність критичного мислення. Наприклад, у розмові з родичем-солдатом приклад здорового глузду демонструє жінка, яка, за власними словами, працює в «судовій системі». Показово звертаючись до «тих, хто нас слухає», вона каже приблизно таке: «[Те, що відбувається в Україні] це якийсь жах. І жити з ним — наш власний вибір. Цей вибір — ціна нашого мовчання».

«Звісно, мене нудило. Але мої емоції складніші»

Після фінальних титрів на сцену виходять режисерка Оксана Карпович та Денис Іванов, очільник кінокомпанії «Артхаус Трафік». Пан Денис пропонує глядачам обговорити фільм, долучаючись до нього як модератор.

Першою слово бере жінка з короткою стрижкою і татуюваннями, яка представляється військовослужбовицею та журналісткою. «На щастя, мої діти зараз за кордоном. Але я хочу, щоб колись вони подивилися цей фільм і навчилися ненавидіти росіян», — каже пані. Потім переходить до запитання режисерці: «Cкажіть, коли ви це слухали, вас не нудило?».

Пані Оксана здивована. «Мені прикро, що фільм викликав у вас ненависть. Я очікувала на глибші емоції та почуття», — зізнається вона. І додає: «Звісно, мене нудило. Але матеріал складний, і мої емоції складніші».

«Як ваш фільм може вплинути на українську молодь, яка все ще дивиться “Слово пацана”?» — запитує відеоблогер і волонтер Олександр. Карпович про щось пошепки перемовляється з Івановим. «Давайте послухаємо наступне запитання», — каже замість відповіді.

«Чи вдалося вам взяти інтерв’ю в росіян із “концтабору”? — цікавиться інтелігентна пані-кінематографістка, маючи на увазі кадри з полоненими росіянами наприкінці фільму. — Я чого питаю? Коли наші хлопці повертаються звідти — на них лише шкіра та кістки». Пані переповнюють емоції, але модератор зупиняє її і дякує за запитання.

«Ці розмови нагадали мені уривки з російської літератури, — відповідає Оксана Карпович. — Мені хотілося побачити цих людей віч-на-віч, тому ми поїхали їх знімати. Але ні, ми з ними не спілкувалися. Перед нами стояла інша мета». Яка саме, режисерка розповісти не встигає. У Києві оголошують повітряну тривогу.

Можливо, невдовзі Оксана Карпович знову повезе «Мирних людей» за кордон. Можливо, після показів вона почує від глядачів із «мирної Європи» менш емоційні та більш вдумливі запитання, яких не дочекалася від українських. Це буде потім. А зараз ми з Антоніною повертаємося додому.

Антоніна, як завжди, ляже спати раніше. Я ж до ранку писатиму цей репортаж — під звуки сирен і вибухів за вікном.

Що я відчуватиму в цей момент? Думаю, ви вже здогадалися. Ненависть.

Чи заслуговують «Мирні люди» більш осмисленої реакції, ніж ця? Безумовно. Для цього потрібен час. 

Фото: Ігор Васильєв