Україна на порозі епідемії ігрової залежності. Результати соціологічного дослідження

Вивівши 2020 року з тіні гральний бізнес, держава залишила в тіні проблеми мільйонів українців. Хоча як основний регулятор зобов’язана була розгорнути паралельну — не формальну! — інформаційну та реабілітаційну кампанію, захищаючи не тільки інтереси держбюджету (гроші до скарбниці пішли), а й клієнтів грального бізнесу — громадян України. А клієнт на цьому ринку ризикує фінансами, психічним здоров’ям, майбутнім. Не лише власним, а й своєї родини. Що має безпосередній стосунок до здоров’я та майбутнього всього українського суспільства.

Так склалося, що лідери громадської думки — антикорупціонери, відпрацьовуючи жирний корупційний складник і російський слід на ринку азартних ігор, до найтемніших закутків людської душі не лізуть. Популярні актори та ведучі отримують відсоток із реклами. Що з них узяти? Тому в сірій зоні болю тусуються переважно родини гравців і психотерапевти. Серед близьких, які протягом останніх двох років воюють із лудоманією, значно побільшало родичів військових. Чоловіки-воїни, сидячи в окопах, між зачистками й обстрілами роблять мільярдну касу легалізованим місцевим і мережевим гральним піратам.

«А хто їм лікар?», «Самі, дебіли, до боргового зашморгу лізуть!», «Загублені діти вічно зайнятих батьків», — резюмують ті, кого це не торкнулося. Безперечно, тут усе можна з легкістю списати на власний усвідомлений вибір, інфантильність і недовиховання тих, хто зійшов із правильного шляху. Можна ще генетику приплести, щоб узагалі не паритися й забути про існування чужої проблеми. Можна, але не треба. Бо якщо через власний вибір, інфантильність і відсутність виховання збилася на манівці чверть дорослого населення країни, якось не складається 2+2.

На замовлення ZN.UA 20–28 червня Центр Разумкова провів соціологічне опитування та спробував скласти об’єктивну картину з відповідей респондентів, яким ставили досить прямі запитання щодо поширення ігрової залежності. І, знаєте, нам є про що поміркувати всім разом. І суспільству, й владі.

Щоб не просто зачепити, а заглибитися в проблему лудоманії, по допомогу в інтерпретації отриманих даних ми звернулися не до соціолога, а до психолога. Сергій Романюк — економіст-кібернетик, колишній гравець, а нині прикладний психолог-магістрант, який, знаючи проблему зсередини, допомагає людям повертатися з гри до реальності. Чому виникає ігрова залежність? Як гра захоплює гравця? Як із цією проблемою справляються гравці та їхні близькі? Чи можна вилікувати від лудоманії? Чи достатньо кваліфікованих фахівців у цій сфері медицини та чому наявні підходи часто заважають лікуванню? Чи є лотерея азартною грою й на чому грають шахраї, закидаючи людей похилого віку посилками та виманюючи в них останні гроші?

Ми дуже сподіваємося, що цією інформацією допоможемо багатьом людям, які стикнулися з проблемою лудоманії. А також, що, усвідомивши те, що відбувається в головах 25% українців (не кажучи вже про родини, яким доводиться з цим жити), високопосадовці замисляться, як знайти баланс між доходами від грального бізнесу та й без того вже підірваним війною психічним здоров’ям власних громадян.

— Сергію, як фахівець-практик із роботи з гравцями як ви діагностуєте поточний момент? Що відбувається всередині суспільства й того його зрізу, який шукає кваліфіковану допомогу просто зараз? Кількість звернень по допомогу збільшилася чи залишається стабільною?

— Тут насамперед потрібно розуміти мотивацію людей, які йдуть в азартні ігри. Й найважливіше — враховувати особливості особистості гравців. У мотивації є два ключові чинники.

Фінансовий. Людям завжди хочеться знайти додаткові джерела доходу, й це бажання, звісно, загострюється за часів економічної або політичної нестабільності. Та головна небезпека — не в азартних іграх як таких, а в тому, що частина майбутніх проблемних гравців починають ставитися до азартних ігор (насамперед це стосується ставок на спорт і покеру), як до бізнесу, на якому вони зможуть стабільно заробляти. Тут і відбувається вхід на небезпечну територію ігрового сценарію.

Саме з ідеї фікс щодо стабільного заробітку за допомогою азартних ігор запускається сценарій майбутньої катастрофи в житті гравця та його близьких. Але не потрібно думати, що надцінна ідея заробляти за допомогою азартних ігор народжується в голові гравця сама собою. Гральна індустрія за допомогою блогерів, лідерів думок, реклами в соцмережах формує образ гравця як успішної та щасливої людини. Ютуб-блогери відкрито пропагують ідею, що за допомогою азартних ігор можна розкошувати, й це найшвидший шлях до заробляння грошей. Водночас на стрімах, де вони грають онлайн, збираються десятки тисяч майбутніх лудоманів.

Гравець, не розуміючи суті ігрового сценарію, впевнений у тому, що ігрова система — це його близький друг, який ніколи не зрадить. І система всіляко виконує роль цього друга: бездепозитні бонуси, free-бети, безпрограшні ставки й багато інших хитрощів. Усі вони спрямовані на те, щоб гравець не бачив жодної небезпеки, а коли його активність падає, то за допомогою пуш-повідомлень, дзвінків менеджерів та інших інструментів його утримують на гачку гри. На мою думку, головна мета ігрової системи — щоб гравець програвав гроші, причому довгостроково. Дуже добре про технологію залучення гравців до гри та методи їх утримання розповідають у дослідженні Deutsche Welle.

У багатьох гравців назавжди залишаються спогади про великий виграш, який повністю змінює сприйняття азартних ігор. Поки немає великого виграшу, все сприймається як розвага та спосіб проведення дозвілля, але після великого виграшу все стає серйозно: людина іде в гру вже не розважатися, а полювати на гроші. Мозок переходить у геть інший режим роботи — хижака, який вийшов на полювання. Починають виникати сильні різнополярні емоції, від почуття всемогутності від виграшу до стану люті та безсилля під час програшів. Ставки починають зростати, ігрові гойдалки розхитують психіку гравця. Що сильніші емоції, то більше пригнічується можливість раціонально бачити ситуацію. Нічого приємного в грі вже немає, тепер це напружена боротьба за владу з ігровою системою.

І тут настає наступний драматичний етап ігрового сценарію: гучний програш, який руйнує всі мрії гравця про заробіток. Гравець почувається обдуреним ігровою системою, він раптом розуміє, що система — не друг, а підлий ворог. І тут відбувається переламний момент: гравець вирішує помститися системі за своє приниження, відігратися та «хоча б повернути своє». Формується надцінна ідея помсти, гравець втрачає контроль над собою, з’являються перші борги, мікрокредити, кредити в банках. Гравець входить у режим хронічного дистресу, його нервова система виснажується, починають детонувати тривожно-депресивні стани, настає крах самооцінки, й у невротичної особистості гравця настає гральний невроз. Якщо й на цій стадії гравець не зупиняється, то за умови, що в нього була невротична особистість, він входить у стан неврозу нав’язливих станів, коли гра є способом дістати полегшення. Від постійної напруги й формується клінічна картина азартно-ігрового розладу.

— Ви дуже докладно описали перший чинник мотивації гравців. А який другий?

— Психологічний. Людина з різних причин може не впоратися з викликами життя й відчувати сильний стрес. Або перебувати в тривалій ситуації дистресу, не виходячи зі стану напруги. Звісно, їй хочеться втекти від реальності, що травмує, від проблем, а тепер іще й від війни, знайти якусь віддушину, де можна хоч ненадовго відволіктися. Й люди тікають у різні хімічні залежності. В ігровій залежності втеча від реальності більше притаманна тим, хто грає в слоти, оскільки туди закладено технологію, що вводить деяких людей у гіпнотичний стан, де немає болю, немає емоцій і переживань. Цей стан дослідники на Заході називають «темним потоком». Ті ж, хто грає в ставки, покер і трейдинг, не тікають від реальності — навпаки, хочуть її змінити.

— Однак азартна гра — це теж стрес.

— Стресом азартна гра стає не відразу, а лише після того, як у гравця сформується ідея заробітку, а потім помсти за програш. Однак наш мозок працює так, що в момент напруги свідомість починає фокусуватися на джерелі загрози. Й стресом в азартній грі люди можуть перебивати стрес у реальному житті. У бою, приміром, воїн переживає сильний стрес, виділяється катастрофічно висока доза адреналіну та норадреналіну. Але тут важливо зазначити, що всі люди діляться на два типи реакції на екстремальний стрес — А і B.

У першому випадку (А-реакція) йдеться про бажання зблизитися з джерелом загрози та знищити її. Це люди, які дивляться небезпеці у вічі, є природженими воїнами/спортсменами, які битимуться до останнього. У них швидка реакція, дуже хороша рухова активність, вони гарно переносять гострий стрес, але погано — тривалий дистрес. Вони швидко адаптуються до змін навколишнього середовища. Високі дози стрес-гормонів спричиняють викид ендорфінів, які притупляють у них страх, знеболюють, вводячи в стан куражу та бойової/спортивної ейфорії. Ось і в грі, коли доза ризику є великою, людина відчуває щось подібне.

Й тому військові можуть неусвідомлено шукати схожі стани, особливо повернувшись із передової. Річ у тім, що тривале перебування на передовій призводить до постійної активації симпатичної нервової системи, відповідальної за режим «бий або біжи». Тобто організм ані секунди не розслабляється, й усі його ресурси витрачаються на те, щоб вижити. Потрібно постійно бути напоготові, бо лише це допоможе врятуватися. І навіть повернувшись із війни, люди за інерцією ще довго перебувають у стані підвищеної бойової готовності організму. Частина особистості воїна ще довго залишається там, де він був зі своїми побратимами. Й мета суспільства — пам’ятати про це не лише коли бійці на війні, а й тоді, коли вони повертаються додому.

— Як реагують на екстремальний стрес люди з типом В-реакції?

— Завмирають і маскуються. Вони обережніші, повільніші, але раціональніше можуть оцінювати ситуацію. До гострого стресу та змін адаптуються погано, зате тривалий дистрес переносять краще, ніж люди з типом А. У психотипу В разом із адреналіном виробляються й високі дози кортизолу. Людина ціпеніє, блідне, їй важко рухатися. В момент сильного страху можуть виділитися ендорфіни, але як знеболювальне. Людина дістає поранення, але біль протягом короткого часу відчуває слабко. Гра як зона ризику теж знеболює. Й наша мета — вже зараз створювати та розробляти відповідні програми психологічної допомоги, в яких фахівці розуміли б усю специфіку цієї проблеми.

А проблема вже давно є, хоча й специфічно проявляється. Після повномасштабної агресії Росії по допомогу набагато частіше почали звертатися саме родичі військових. Їх цікавить, що це таке й чому їхні діти чи чоловіки грають. Тобто самих гравців зі ЗСУ на консультаціях не побільшало, але наплив родичів зростає. А близькі люди завжди бачать проблему швидше та гостріше, ніж гравець. Борги, людина змінюється, замикається в собі, стає потайливою. Нині саме той момент, коли родичі вже усвідомили ситуацію, а багато гравців у пікселі її заперечують, і ми не можемо їх у цьому звинувачувати.

— Наскільки чесними є люди, коли відповідають на запитання про залежності? Адже якщо подивитися відповіді на перше запитання дослідження, а ZN.UA поцікавилось у респондентів: «Чи грали ви колись в онлайн-казино, робили спортивні ставки, брали участь у розіграшах лотереї?», то 82% опитаних запевнили, що не мають жодного стосунку до всього переліченого вище. Може, даремно б’ємо на сполох?

— Проте 8,5% респондентів у сукупності зізналися, що грали в онлайн-казино та робили ставки на спорт. А це досить висока цифра з урахуванням того, що люди здебільшого справді нечесні із соціологами та соромляться таких захоплень. Адже не секрет, що в публічному просторі онлайн-казино та ставки на спорт не вважаються чимось соціально прийнятним. Тож ця цифра означає, що 8,5% — це лише ті українці, які зізналися. А насправді ця цифра вдвічі-втричі більша. Що, власне, й підтверджують подальші відповіді, де, варто зазначити, люди розповідають уже не про себе, а про інших. Здавати таємниці інших завжди легше.

— Безперечно, формуючи список запитань, ми враховували цей факт. Зокрема й запитуючи про це: «Чи знаєте ви у своєму оточенні (родина, коло друзів, колектив на роботі) людей, які грають в онлайн-казино, роблять спортивні ставки, беруть участь у розіграшах лотереї?». Так, 2000 року Центр Разумкова вперше досліджував питання хабарів. Самі чесно зізналися, що дають хабарі, аж 4%. А от щодо знайомих 82% опитаних заявили, що точно знають: знайомі дають.

— Так влаштована людина. І, як ми бачимо, кількість тих, хто нічого не бачить і нічого не знає про азартні ігри у своєму оточенні, зменшилася й становить уже 70% опитаних. Зате число тих, хто знає гравців в онлайн-казино (10%) і знайомий з тими, хто робив ставки на спорт (14%), помітно збільшилося й становить у сумі вже 24%. А тут варто ще копнути психологію гравця — він ні з ким не обговорює свого захоплення, крім таких самих гравців. І на якому етапі початкової стадії гри проблему помітить родич — теж питання. Тому на ці 24% можна сміливо накидати ще 5–10% тих, хто ще не зрозумів, із якою проблемою живе його близька людина чи друг.

— Та давайте підемо далі. ZN.UA запитало в українців: «Чи знаєте ви людей або родини, які стикнулися з проблемою ігрової залежності (лудоманії)?». Очевидно, що цифри відповідей корелюються з попередніми. Поряд із тими самими 70% людей, які не стикались у своєму колі з цією проблемою, є 27% тих, хто особисто знає залежних людей або родини, де живуть лудомани.

— Тут важливо розуміти, що відповідаючи на це запитання, люди апріорі не могли провести діагностику, де в їхніх знайомих або близьких залежність, а де — розвага. Це означає, що в людей, яких мали на увазі респонденти, кажучи, що ті мають залежність, точно є проблеми з грошима. Бо якщо людина, приміром, просто любить пограти в покер, але не наживає боргів, її родичі, відповідаючи на таке запитання, не віднесли б її до залежних. А якщо проблеми з грошима є, то родичі сказали б: «Так, залежний гравець». Усе це означає, що принаймні 27% українців, на думку родичів і друзів, мають проблеми з азартними іграми та фінансовими втратами. І це вже чітко зафіксована чверть населення країни. Плюс потайливість. Ціла третина! Це вже щось на кшталт епідемії.

Хочу звернути увагу: не настільки важливо, чи є в гравця азартно-ігровий розлад, чи він одержимий ідеєю помсти або заробітку. Має значення те, що у всіх цих станах гравець зазнає колосальних стресових навантажень, втрачає гроші, розоряє своїх близьких, замикається в собі й стає ізгоєм. До речі, серед проблемних гравців — найбільший відсоток суїцидів, як порівняти з іншими залежностями.

— Епідемія — це дуже серйозний прогноз і попередження. Якими можуть бути наслідки для суспільства й держави?

— За статистикою, один азартний гравець приносить фінансові проблеми 5–12 людям, не пов’язаним із азартними іграми. Перш ніж почне брати кредити або понесе здавати майно до ломбарду, він витягує фінанси з близького оточення. Значний відсоток розлучень і руйнування цілих родин припадає на період, коли потяг до гри стає важкоконтрольованим. Розбитий ігровими травмами гравець утрачає сенс життя, уникає соціуму, тепер він — загнаний звір.

За останніми даними, у США в людей, які мають проблеми з азартними іграми, виявляють цілий букет різних психічних розладів (хімічні залежності, тривожно-фобічні, депресивні розлади особистості тощо). Через постійний дистрес страждають і всі біологічні системи організму. Хронічний стрес убиває імунітет із усіма відповідними наслідками. Відбувається психопатизація особистості: гравець починає більше брехати, стає егоїстичним, у нього змінюється система цінностей, також часто можемо бачити й підвищену агресивність. По суті він перетворюється на «ігрового Голума» (дивіться «Володаря перснів» Толкіна. — В.К.), одержимого грошима задля влади. Більшість гравців насправді хоче не грошей, а влади, яку вони можуть отримати за допомогою грошей.

Однак для будь-якого суспільства, що хоче розвиватися, важливо, щоб люди могли себе реалізовувати, створюючи соціально корисні послуги або товари. Тоді як гравець починає вести паразитичний спосіб життя.

— На запитання ZN.UA «Чи знаєте ви когось із воїнів ЗСУ, які захоплюються азартними онлайн-іграми?», лише 10% респондентів відповіли ствердно. Про що це свідчить?

— Це дуже багато! 10% українців особисто знають військових, які грають в азартні ігри. Але ж це дуже закритий сегмент суспільства. Навіть якщо чиїсь родичі вже поринули в проблему, вони навряд чи говоритимуть про це комусь іще, крім родини. Та й усередині родини не завжди всі поінформовані. Щонайменше допоки фінансове становище не зруйнується й родичі вже не зможуть оплачувати борги гравця. Тут дуже великий спектр емоцій включається: від сорому за близьку й кохану людину до ілюзорної надії, що все якось владнається, вона сама все зрозуміє, впорається й усе знову буде гаразд. Не буде. Без якісної психологічної, а найчастіше й психофармакологічної підтримки гравцю дуже важко вийти з ігрового сценарію.

— Наскільки важко?

— Найчастіше відновлення гравця вимагає втручання кількох фахівців. Дуже важливо проконсультуватися в лікаря-психотерапевта на предмет різних розладів психіки, не пов’язаних із грою. Адже трапляються випадки, коли потяг до азартних ігор є наслідком основного психічного розладу (БАР, депресія тощо). А психолог працює з особистістю гравця.

І тут ми підійшли до ще однієї глобальної проблеми. По-перше, в Україні немає достатньої кількості фахівців, які вміють працювати з гравцями не як із наркоманами чи алкоголіками, а як із людьми, котрі втрапили в ігровий сценарій і отримали там серйозні травми. По-друге, навіть ті, хто теоретично намагається з ними працювати, до кінця не розуміють, хто такий гравець, якими є мотиви його перебування в грі. Цьому розумінню не вчать у вишах. У Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) лудоманія в одному реєстрі з наркоманією та алкоголізмом. Тому застосовують класичний метод роботи, як із нарко- чи алкозалежними. Що в більшості випадків одразу ставить хрест на можливості встановити контакт із гравцем.

— Тож не дивно, що популярний запит у Гуглі й на будь-яких форумах на цю тему: де знайти фахівця?

— Причому це проблема не лише України, а й країн усього пострадянського простору. В сучасному розумінні медицини лудоман — це ярлик назавжди, хоча практика свідчить, що це зовсім не так.

Насправді це є темою для окремої великої професійної розмови, зокрема й на рівні медичної науки. Однак на основі власного накопиченого досвіду, тисяч проведених у чатах і на форумах годин, багаторічного спілкування з фахівцями високого рівня (таких справді одиниці) напрошується висновок, що ми маємо справу не з невиліковним психічним розладом, не з залежністю в чистому вигляді, а з розладом невротичної природи. І він піддається лікуванню, як і будь-який невроз.

На мою думку, некоректно ставити знак рівності між хімічними залежностями та поведінковими потягами. В основі перших ми бачимо чітко сформований біологічний механізм залежності, в людини формується абстинентний синдром і тяга до речовин, яку важко подолати. У потягу до азартних ігор немає біологічного механізму залежності, а відповідно — й абстинентного синдрому. Також не стається органічних змін у головному мозку. Немає чинника інтоксикації, що спричиняє змінені стани свідомості під час уживання психоактивних речовин.

— Тобто розлад має невротичну природу?

— Саме так. Його причина — в особистості гравця, його внутрішніх конфліктах, у психотравмі, яку він отримує внаслідок гучного програшу та ігрового стресу. Гравець розчавлений і принижений ігровою системою, йому соромно перед самим собою й оточенням, він хоче вирватися з цього пекла, але можливості швидко закрити фінансові проблеми просто немає. І тут детонує подвійний внутрішній конфлікт.

Перший: «Я хочу позбутися боргів, але не можу досягти бажаного, оскільки немає вже ні сил, ні ресурсів». Другий — конфлікт вибору: «А може, ризикнути востаннє й за допомогою азартної гри виправити становище?». Це питання постає на тлі страху: якщо не вийде відігратися, то буде ще гірше. Унаслідок величезної емоційної напруги психіка капітулює, й ми отримуємо важкий невроз нав’язливих станів і повний спектр невротичних симптомів. Ось така версія та складний ланцюжок, який точно не про бажання вколотися/випити й забутися. По суті — втекти. Гравець — це інше.

— Що?

— Гравець прагне змінити реальність, він хоче добре жити, заробляти гроші. Це здебільшого амбіційні люди, які вміють досягати результатів у житті. Це люди вперті, не терплять поразок ні в чому. Багато з них є природженими лідерами, колишніми спортсменами. Гравець уміє терпіти біль, падати від ударів долі, але боротися далі. Тому в моїй практиці я бачу багато колишніх спортсменів, які через травму закінчили спортивну кар’єру. Багато успішних бізнесменів. Були й професори, які викладали вищу математику, й інші. Я хочу сказати, що гравець — це не інфантильна, скривджена життям людина, а борець за своєю природою, людина, яка живе крайнощами: або все, або нічого.

Це амбіції, жага влади, контролю над територією. У гравців сильно розкачана нарцисична частина особистості. Вони борються й хочуть бути успішними, проте дуже помиляються в методах досягнення своїх цілей. З одного боку, глобальна гральна індустрія надає їм величезне поле для помилок, а з іншого — медійна машина держави системно, на рівні політики, не позначає червоними прапорцями зон ризику. А лікарі та фахівці знецінюють їхні амбіції й дивляться на них як на наркоманів. Безвихідь.

— Насправді те, що ви розповіли зараз про природу лудоманії як неврозу, здається одкровенням. Про це ніхто ніде не писав, і це дає людям шанс.

— Йдеться справді про абсолютно нову концепцію азартно-ігрового розладу у вигляді ігрового неврозу. Її автором і розробником є лікар-психіатр, психотерапевт із 30-річним стажем роботи з гравцями Олексій Олександрович Магаліф, якому я мав честь допомагати в розробці цієї концепції. Це новий погляд на розуміння цього розладу, який навряд чи найближчим часом буде прийнятий на офіційному рівні. 

Варто уточнити, що внаслідок сильного й тривалого стресу, коли гравець довго затримується на стадії болю, ми маємо три результати, залежно від особистісної основи гравця (вона може бути невротичною, психопатичною та ендогенною). Перший — найчастіший — якщо особистість була невротичною, то ми отримаємо невроз нав’язливих станів. Другий — якщо особистість була схильна до психопатії (розладу особистості), то отримаємо психопатизацію особистості. Третій результат — якщо в людини, приміром, була ендогенна основа (коливання настрою), то отримаємо БАР (біполярно-афективний розлад). Ось із цим і мають працювати фахівці.

— Однак у мене не вписуються в схему цілеспрямованих мисливців пенсіонери, які зависають на слотах, програючи свої пенсії.

— Саме ця концепція дає відповідь на ваше запитання. Є три категорії гравців. Перші, умовно, — «епікурейці». Їхній базовий мотив — отримувати задоволення від життя. «Я хочу, щоб у мене все було й мені за це нічого не було». Вони розважаються в казино, непомітно для себе сповзаючи в азартно-ігровий розлад. Але знов-таки все залежить від реакції на великий програш. Якщо програв і йому, як і раніше, пофіг, то в нього не буде азартно-ігрового розладу. А якщо ні, тоді «епікуреєць» легко перевтілюється в «мисливця» (другий психотип, про який ми вже докладно поговорили) й починає мститись ігровій системі, скочуючись у прірву.

А ось третій психотип — «самотні». Це люди з проблемами емоційної сфери або депресивними розладами. Пенсіонери — в цій категорії. Граючи в слоти, вони намагаються врятуватися від самотності, відключити голову від реальності. Їхня мета — не заробити грошей, а за допомогою азартних ігор відрегулювати свій психоемоційний стан. Крутячи слоти, «самотні» входять у певний гіпнотично-трансовий стан, де немає проблем, болю. Великий виграш активізує ідею обраності, місії, надзвичайної долі. Гральний автомат із бездушної машини перетворюється на якогось ігрового бога.

Та в момент входу в цей стан люди втрачають контроль над своїм бюджетом. Не бажаючи програвати гроші, вони, зокрема й літні люди, потрапляють до емоційної пастки. Для них гра є певним антидепресантом. Однак це не надто розповсюджене явище. «Мисливців» усе-таки більшість. Тому що й «епікурейці», й «самотні» або сходять із дистанції, або рано чи пізно перетворюються на «мисливців». Плюс тут дуже багато нюансів. Якщо пенсіонер періодично ходить до казино й програє гроші, це не означає, що в нього азартно-ігровий розлад.

— А якщо пенсіонер грає в лотерею? ZN.UA запитало в українців: «Чи вважаєте ви, що лотереї — це така сама азартна гра, як ставки на спорт і онлайн-казино, й, відповідно, мають обкладатися податком однаково?». Нині мене цікавить, що 63% опитаних відносять лотерею до азартних ігор. Це азартна гра?

— Лотерея є грою на удачу, там є головний елемент азартних ігор, оскільки виграш залежить від випадку. Проте з-поміж усіх азартних ігор шанс отримати залежність від лотереї практично дорівнює нулю. Чому? Тому що, на думку фахівців зі США, в кожної азартної гри є так званий адиктивний потенціал. Це, по-перше, частота перебування гравця в азартній грі. По-друге, часовий інтервал між ставкою та результатом: що коротший цей інтервал, то більш адиктивним є потенціал азартної гри. По-третє, величина ставки й теоретичного виграшу. Очевидно, що в лотереї адиктивний потенціал мінімальний.

— Повертаючись до першого запитання: коли ми цікавилися, чи грають люди в азартні ігри й чи купують лотерейні квитки, 9% опитаних сказали, що купують.

— Це чимала цифра. Але хто такі лотерейники? Це люди, які сподіваються на диво, вірять у власну особливість. Тобто це люди з міфологічним, містичним мисленням. Вони вірять, що їх по життю щось веде, що є якась вища сила, яка допомагає їм. Тому цю цифру можна трактувати і як наявність великого відсотка надії в українському суспільстві.

— До речі, про надію. ZN.UA запитало в українців: «Чи стикалися ви з випадками, коли пенсіонерам надходять листи зі сповіщеннями про виграш у лотерею на сотні тисяч гривень? Але для отримання виграшу шахраї багаторазово змушують їх викуповувати на пошті посилки з непотрібними товарами. Сподіваючись отримати виграш, пенсіонери викуповують ці посилки й отримують нові листи про зростання суми виграшу та причини відтермінування виплати грошей. Але виграшу так ніхто й не отримав». Як ви це прокоментуєте? У кого тут більше азарту — в шахраїв чи пенсіонерів?

— Яким є психологічний портрет середньостатистичного українського пенсіонера? На жаль, здебільшого це самотні люди, які почуваються на пенсії непотрібними й забутими. У багатьох із них втрачається сенс життя, настрій здебільшого пригнічений, та й на пенсію прожити практично неможливо, не почуваючись бідняком. Проте люди похилого віку потребують уваги та поваги. А шахраї — чудові маніпулятори. І, здійснюючи свій телефонний дзвінок, насамперед дають людині сигнал: «Ти є! Ми тебе бачимо!». Потім уже справа техніки: дружні, турботливі, уважні… з призами в руках. І не має значення, що призи гіпотетичні. Самотня людина вже повірила в диво! В ній уже оселилася надія, що життя все-таки, чорт забирай, не таке й несправедливе! І річ тут, звісно, не в азарті пенсіонерів і не у виграшах, а в тому, що всі ми не змогли дати їм гідний рівень життя та справедливості.

— Про парадокс. Ми запитали в респондентів: «Яке із суджень ви підтримуєте найбільше?». І 68% вважають, що ставки на спорт, лотерея та онлайн-казино — це пастка для людей. Що казино й лотереї паразитують на мрії про легке збагачення, а ігрова залежність спустошує бюджет, руйнує долі та розбиває родини. Водночас ми кажемо про те, що чверть населення грає. Все розуміємо, але граємо?

— Це свідчить про те, що більшість обізнана з ризиками, які несуть азартні ігри, й це, безперечно, тішить. Але знати й розуміти — це різні процеси. Багато гравців упевнені, що це в інших будуть проблеми з азартними іграми, але не в них. Гравець вірить у свою перевагу над іншими людьми, тому те, що працює для інших, у його розумінні на нього не поширюється. До речі, майже всі знають, що алкоголь шкодить здоров’ю, але кількість тих, хто вживає, не стає меншою. Такою є природа людини.