Про нові проєкти «Кордону.Медіа» та про гроші, яких на медіаринку все менше

Інколи мені просто хочеться втекти на війну, якщо чесно. Але поки немає такої можливості. Зараз маю кілька днів просто спокійної роботи, то розкажу трохи про те, що в нас відбувається. Бо «Кордон.Медіа» розказує новини вам щодня, а я новин про «Кордон.Медіа» давно не розповідала, зараз виправляюсь.

Нам уже півтора року, й ми думаємо, куди рухатись далі. Хотілося б, звичайно, у формат довготривалих проєктів, масштабних фільмів, політичних інтервʼю і дискусій, а ще — знімтать квіти й кошенят. Але поки фронт рухається на нас, продовжуємо роботу в тому ж напрямку.

Boarding completed

У цьому аспекті я нарешті можу видихати. Поки що. Ми маємо повністю укомплектовану команду. Наразі це 24 людини, з них шестеро воєнкорів.

Про пошук людей у медіа можна писати окремий детектив, думаю, так зараз у багатьох. Я шукала поза межами сфери й задоволена результатом. У процесі зʼявилося кілька ідей, як вирішувати це питання системно, але то справа не одного року й не однієї редакції. Але ми з колегами вже принаймні дивимось у цьому напрямку. А на «Кордон.Медіа» шукаємо тільки фрилансерів на текстові матеріли.

Про тексти: нам тепер є де їх публікувати

У «Кордону.Медіа» зʼявився сайт (поки працює в тестовому режимі), але до повноцінного запуску лишилось зовсім трохи. Як тільки — одразу розкажу. Ми й надалі лишаємось медіа соцмереж, сайт не виконуватиме функцію розповсюдження швидких новин, але розповім потім, навіщо він тоді взагалі треба.

Нові запуски

Відділ ДАТА-журналістики й аналітики тепер є в нашій редакції. Там поки працює аж двоє людей на постійній основі, це журналістка й редактор, ми з ними вже запустили новий проєкт «Сумщина: погляд з орбіти».

Поки дивимось із супутників на те, чого не можна побачити ніяк інакше. Вже показували село Рижівка: туди не доїхати для зйомок, не підняти дрон. Не поспілкуватися з людьми, не наражаючи їх на небезпеку. Знаєте, коли читачі взнають свої знищені хати на знімках і пишуть нам про це з проханням допомоги, — зачіпає в саме серце.

А сьогодні показали й лісові пожежі в Свеській громаді. Да, так горить, що аж із космосу видно… І загасити через безпекову ситуацію вкрай складно. Ну, в цілому, по проєкту — далі буде, показати, на жаль, є що.

І до навчання

Одна з умов роботи в нашій редакції — щонайменше два навчання на рік. Специфіка в кожного своя, але сидіти на місці рівно не вийде. В принципі, таких і немає в нас. На короткострокових і довгострокових програмах вчиться більша половина колективу, чекають на схвалення заявок ще кілька людей.

Троє працюють з індивідуальними менторами, й загалом ми в редакційний відділ залучили нових наставників із різних програм. Поки я задоволена, побачимо, що з цього вийде.

А взагалі, старшим колегам безумовна подяка. Отримувати вижимки з досвіду, на який уже витратили час і ресурси, — безцінно. Час продовжує лишатися найдорожчою валютою в світі.

Я сама ось завершила річне навчання й маю що цікавого з нього втілити в життя. Обожнюю цей алхімічний процес матеріалізації, коли думки з голови стають реальністю.

Туброта про себе і ближнього свого

Працювати на повну, коли треба і відпочивати завжди, коли є можливість, — отак десь ми й живем. Найбільшою проблемою було вигнати людей у відпустку з редакції, відправити на відпочинок чи ретрит.

Загалом питання про те, як ми тут ще не з'їхали з глузду й чому досі не вигоріли, мені ставлять приблизно на кожній панелі.

Мені здається, досвід управління командою під час війни треба потроху впорядковувати у якісь гайди. Якщо з прищуром дивитись у майбутнє, можна розгледіти третю світову на горизонті, тож це може знадобитися багатьом.

(Тут могли б бути емоції різні, але вже немає ніяких.)

Навіть не знаю, що складніше: спілкуватися з іноземцями про війну в Україні чи з нашими, яким глибоко байдуже. Прірва між світами, які живуть в одній країні та в різних реальностях, росте щодня.

Мені страшно, що суспільства, яке готове до реінтеграції майбутніх ветеранів, не існує. Чи, може, зважаючи на політику держави в цьому питанні, ми взагалі на ветеранів не чекаємо? Тут питань чимало, й ми, медійники, як частина цього суспільства, не витягнем цих задач лише на собі.

І про гроші

Другий за важливістю ресурс, після людей. Грошей на ринку медіа все менше. Чесних грошей — ще менше.

Щоб побудувати незалежне медіа з «нуля», як-от «Кордон.Медіа», наприклад, перші років пʼять без потужної підтримки іноземних донорів не обійтись. Зараз вона складає в нас понад 90% всього фінансування, й ми маємо план зменшувати потроху цей відсоток. Так, навіть в умовах війни і без зміни редакційних стандартів.

З важливого тут є такий аспект: за споживання якісної інформації в медіа по всьому світу гроші платять читачі. Так, це складає не весь бюджет редакції, звісно. Хтось ховає матеріали за «пейволом», хтось просто робить клуб читачів із додатковими активностями або приймає оплату як додати за свою роботу, чи має підписку, як-от нетфлікс, ютуб, мегого та інші.

Я вважаю, що якщо люди не готові платити за інформацію, яку дає медіа, то не так вона вже їм і потрібна. Ховати важливе під час війни за пейволом — точно не будемо. Але про створення спільноти читачів уже думаємо.

Бо медіа, яке працює для людей, і люди, які підтримують медіа, — то ідеальна модель взаємодії.

На фото — локація з фестивалю журналістики в Німеччині. На головній площі Бонна і по місту поруч протягом трьох днів журналісти спілкувалися про все важливе. Питання, чи побачимо ми в своїй країні таке, чи швидше за неприємну для влади правду побачимо клеймо «іноагент»? Як у сусідів. Не думала, що це питання буде на часі, але воно вже тут.

Альона Яцина, співзасновниця та директорка «Кордону.Медіа»

Текст публікується з дозволу авторки, оригінал за посиланням

Титульне фото: Альона Яцина, фейсбук