Україна — не Ізраїль. Олександр Роднянський розкрився остаточно

Вже майже три роки безліч українців у соцмережах радіють, що живуть без згадок про інтерв’ю Дудя. Наше суспільство справді переключилося на українських інтерв’юерів і перестало стежити за тими, хто раніше домінував у нашому інформаційному просторі. Просто стало нецікаво. 

Але ось він виклав розмову з Роднянським і ми, поміркувавши, вирішили таки не проходити повз. Цей продюсер і телеменеджер усе ж відіграє певну роль у нашому житті, активно спілкується з представниками влади, його син є радником президента. Нерідко він стає спікером від України за кордоном, бо зараз ідентифікує себе саме з нашою країною, хоча активно працював (зокрема на пропаганду) в Росії впродовж 20 років. У 2022-му оголосив, що зніматиме стрічку про війну разом з Мирославом Слабошпицьким. 

В Україні пан Роднянський усе більше наживає собі кепської слави. Спочатку його звинувачували у перефарбовуванні, мовляв, виїхав з Росії й активно примазується до всього українського. Ну а пізніше стало зрозуміло, що він уже зовсім не розуміє українського контексту і має типові погляди «хорошого росіянина». В цьому інтерв’ю, як нам здається, він остаточно це підтвердив. 

Дудь його представляє так: ви, каже, частина українських еліт і посол України в культурному полі. Роднянський відповідає, що бачить свою роль як перекладача. Пояснює логіку сторін, бо ж знає добре і росіян, і українців. Нагадаю, що в одному зі срачів він продемонстрував, що поняття не має навіть про те, що відбувається у вітчизняній кіноіндустрії, і не знає важливих імен та персоналій. 

Але позиціює наш герой себе як людину тонку, глибоку, яка не збирається йти за емоціями, а дивиться на світ з точки зору цивілізованості та гуманності. Але в цій розмові з’ясувалося цікаве — вся ця інтелігентна виваженість, якою Роднянський послуговується, рефлексуючи про війну в Україні, абсолютно зникає, коли мова заходить про війну арабського світу з Ізраїлем. Та про це згодом. 

На початку мені дуже сподобалося, як він описує своїх читачів в інсті. Це, говорить Роднянський, люди явно не те щоб соціально активні: «Я віддаю собі належне, що на мене підписана певна частина українців, далека від, скажімо, таких пасіонарних, національно-патріотично  налаштованих… Я розумію, що це спеціальна аудиторія у мене, яка не так жорстко і однозначно засуджує всіх росіян».  

Краще й не скажеш. З пасіонарними Роднянський якраз свариться і явно відчуває до них щось штибу презирства. Недавно в інтерв’ю журналіст Юрій Макаров припустив, що це може бути захисна реакція. Але в кожному разі цей факт, який визнає навіть сам наш герой, уже достатній для того, щоб відмовитися від цієї ролі спікера чи перекладача.

Ба більше — тонка, інтелігентна, емпатична людина, як здається вашій Антоніні, не обговорюватиме публічно внутрішні питання країни з російським блогером, який ще й ставить критичні питання. А що це у вас із цензурою, а що це у вас із бусифікацією, чи ще із бозна-чим. І йому, бачте, все треба пояснювати. Вигляд це має вкрай гидотний.

Але пан Олександр вдається до вже традиційного виправдання — треба говорити з росіянами, доносити думку, серед них-бо є опозиціонери та наші союзники. Навколо цього питання між Роднянським і Дудем виникає така собі дискусія, хоча загалом їхні позиції схожі. Заходить мова про слова Зеленського стосовно санкцій на в’їзд громадян Росії до Євросоюзу.

Президент їх підтримав зі словами «нехай [росіяни] живуть у своєму світі, поки не змінять філософії». Дудь назває це «расчеловечиванієм». Мовляв, він розуміє людей під обстрілами, які ненавидять цивільних росіян, але як таке може говорити цілий президент? Він же повинен керуватися не емоціями, а здоровим глуздом. 

Роднянський починає пояснювати, чому так. Але говорить не від себе, а «перекладає», він же перекладач у нас. Частково навіть зберігає точність. Приміром, каже, чому багато людей за перейменування вулиць чи знесення пам’ятників, бо це все імперська матриця. Сам він проти таких брудних справ. Ось однин із дописів — у ньому панові Олександру болить за перейменування вулиць в Одесі:

«Не треба займатися самообманом — це боротьба не з агресором, а з культурою. Власною культурою. Тому що унікальна одеська література, одеське кіно — це невід'ємна частина багатонаціональної культури України. Може, не варто розколювати українське суспільство? Чи, може, не варто зіштовхувати людей? Чи, може, є сенс припинити мовні та культурні дискусії та об'єднатися для боротьби з агресором?».

Смішно те, що в коменти прийшов російський комік Максим Галкін і почав писати автору, що одесити самі розберуться. Але тут можна згадати ось цей коментар і не говорити ні слова більше:

Так ось, про наше емоційне й несправедливе ставлення до росіян. Пан Роднянський каже, що його ліберальні переконання не дозволяють ось так всіх узагальнювати, бо лише за вчинками можна судити людей. І порівнює росіян з євреями. Ну, це теж уже класика. Їх, каже наш герой, нацисти вбивали лиш за їхнє походження. 

Це одна причина. Інша у тому, що нам же всім треба дивитися в майбутнє. Розуміти, що там на нас чекають які-не-які, але відносини з Росією, а отже, ми маємо бути зацікавлені в тому, щоб вона змінилася. Тому ми маємо підтримувати різноманітних опозиціонерів та лібералів. Опоненти Путіна — наші союзники. А претензії українців до росіян з приводу відсутності акцій протесту — це ж узагалі ні в які ворота! У нас же диктатура! Вас, каже Дудь, бусифікують, але ви теж нічого не робите. То, може, справа не в рабському гені? Порівняння, звісно, на межі фантастики. 

Тому ведучий питає, чи немає в оточенні президента розумних та прекрасних людей, які пояснили б йому ці гуманістичні істини? Роднянський відповідає, що є і вони намагаються впливати. 

На жаль, цим спічем продюсер так і не зміг пояснити ведучому причини нашого з вами катастрофічного розлюднення. Найперше — діалог з росіянами намагалися проводити, причому активно, на державному рівні. Цілий канал іномовлення «FreeДом» у нас є, росіяни не вилазили з телемарафону та ютубів популярних блогерів. Але біда в тім, що всі ці чудові люди палилися на своїх поглядах у промислових масштабах. То Шендерович щось про хороших бідних хлопчиків (російських військових) скаже, то Юлія Навальна заявляє в інтерв'ю Die Zeit, що не впевнена, що Україні варто давати зброю. Мирні ж росіяни страждатимуть. Ну а ще вона категорично проти деколонізації Росії. Про що й заявила в одному з виступів. 

У коменти тоді до неї прийшли багато представників колонізованих територій і сказали їй усе, що думають про «спільний бекграунд і культурний контекст».

І їх точно не можна звинуватити в надмірній емоційності та знелюдненні через війну. Може, просто з цими опозиціонерами щось не так? Але ні, Роднянський нічого цього Дудю не пояснює, і вони обидва лишаються з думкою, що українцям просто відбило гуманістичний, цивілізований погляд. Переклад, звісно, що треба. 

Але, як я вже писала вище, погляди Роднянського абсолютно змінюються, коли він починає говорити про Ізраїль. На цьому акцентує Дудь, це ж помітила й ваша Антоніна, а сам продюсер і не заперечує. Правда, ведучий це формулює ось так: «Олександре, коли говорите про війну Росії та України, ви дуже адекватні. Проявляєте стриманість, спробу знайти якесь непросте рішення, почути обидві сторони. І головне — гуманізм. Що з вами відбувається, коли ви пишете про Ізраїль та Палестину?». 

Тобто розуміємо, ведучому-росіянину подобається позиція Роднянського, вона його не дратує і не викликає запитань. І це викликає питання в нас. Сам же гість, коли починає відповідати на це питання, і справді перетворюється на тих, із ким він свариться в Україні і кого немає серед його авдиторії в інстаграмі. У пасіонарного націонал-патріота. І з цього дуже легко можна зробити висновок, що за Ізраїль панові Олександру болить значно більше, ніж за Україну. 

Бо там він уже чудово розуміє і тонкі моменти, і причинно-наслідкові зв’язки, й історичні передумови. Він розповідає, який тонкий хід вигадали вороги Ізраїлю — за допомогою пропаганди створити образ кровожерливих, жорстоких євреїв, які без жалю пуляють бомбами в безневинних цивільних у Секторі Гази. І світ цьому вірить. Нагадує, що замість розбудовувати свою країну, палестинці всі ресурси кидають на військову промисловість і геть не захищають мирних громадян. Тому їх, звісно, шкода, але війна є війна. І тут нам із ним складно не погодитися. Ми ж не Юлія Навальна. 

Роднянський погоджується, що пише і говорить про це з більшими емоціями. І це, трясця, видно. Пояснює, що російський шовінізм — паскудство, але про нього він може розмірковувати спокійно. А ми додамо, що не лише розмірковувати, але й активно поширювати — зокрема у фільмах та серіалах.

Кадр із серіалу «Моя прекрасна няня»

А ось антисемітизм — інша річ. Тут уже він цього терпіти не збирається. Як і  людей, які, не розібравшись у численних деталях цього надскладного конфлікту, коментують його з позицій антисемітизму. Увага, зараз буде цікава цитата: «Давайте в нашому гуманістичному запалі не забувати про те, що існують дуже складні конфлікти, які не варто порівнювати». 

Це все занадто показово, аби щось додавати. Людина, яка ще годину тому говорила про важливість гуманізму, раптом закликає не переходити його межі. І тут дуже добре видно, що для цієї людини є по-справжньому важливим і яка з самоідентифікацій є базовою. Ти завжди будеш захищати те, що для тебе насправді важливо, і про жодну виваженість навіть не буде йтися. Це інтерв'ю — просто ідеальний приклад. 

І наостанок. Напевне, для Роднянського так само неймовірно важливим є ще й Роман Абрамович. Як мені здалося, він на другому місці після Ізраїлю. «У ньому є сильне людське співчуття», — каже продюсер. Так, він фактично є частиною російської держави, але який же чудовий чоловік! І російську культуру підтримував (зокрема проєкти нашого героя), і бабушку до онука привіз, і режисера Кирила Серебреннікова від тюрми врятував. Допомагає, бачте, талановитим людям і нічого не просить взамін. Нічого. 

Ви ж не забули, як Серебренніков просив зняти санкції з Абрамовича в Каннах на пресконференції? Роднянський каже, що абсолютно не згоден, що потрапив у пастку боргу. Не згоден. Він хвалить від чистого серця.