Річниця трагедії Сандармоху: спроби Росії «денацифікувати» українців почалися не сьогодні

Одна з причин того, що світ не розуміє колоніальної суті нинішньої війни та вважає її хибою хворої уяви одного окремо взятого диктатора Путіна, полягає в тому, що світові мало відомо про наше радянське минуле, зокрема про багатовікову антиколоніальну боротьбу українців за своє право бути українцями. Нам потрібно нагадувати не лише на міжнародній арені, а й собі, що ракети й дрони, які сьогодні летять на нас, окупантські війська, що випалюють наші міста, руйнують пам’ятки культури, «мирні російські люди», які кричать «Гойда!», — всі вони продовжують те, що радянська влада впродовж багатьох років чинила з українцями. Бо насправді спецоперацію з денацифікації українців вигадав не Путін і розпочалася вона не сьогодні, а за Сталіна.

Й річниця розстрілу української інтелігенції в Сандармоху, який відбувся з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року, — привід іще раз розповісти, нагадати, показати злочинну суть тодішнього комунізму, з якого виріс сучасний рашизм. Цей розстріл було цинічно приурочено до річниці більшовицького жовтневого перевороту 1917-го — колиски Радянського Союзу, куди нас зараз знову намагаються загнати російським залізним військовим чоботом. На жаль, трагедія Сандармоху стала лише однією зі сторінок нашого Розстріляного відродження — покоління української інтелігенції 20–30-х років ХХ століття, цинічно знищеного сталінським режимом. Попри те, що історія не знає умовного способу, творчий та інтелектуальний потенціал представників того покоління свідчить, що Україна могла б мати абсолютно іншу долю та шляхи розвитку, ніж отримала в «імперії зла». Натомість її найкращі сини й доньки опинилися в розстрільних ямах по всіх просторах СРСР, померли від нелюдських умов перебування в таборах, а їхні здобутки було викреслено з пам’яті кількох поколінь.

У психологічній війні, яку Росія розв’язала задовго до нинішньої війни гарячої, серед постійних триґерних запитань до українців були такі: «А де ваші нобелівські лауреати?», «А де ваші блискучі переклади й перекладачі?», «А де ваші повносилі й взірцеві словники»? Зазвичай малообізнані люди губилися, не знаходячи, що відповісти на цю наступальну й нібито звинувачувальну риторику. Натомість відповідь може бути лише одна: наші найвідоміші й найвидатніші культурні діячі лежать у масових братських могилах від Биківнянського лісу під Києвом до найбільшого радянського концентраційного табору «Соловки»... Вбиті чекістською кулею переважно в потилицю. Закопані без шани й ритуалів. Наполегливо викреслювані совєтською владою з фотографій, підручників, документів — загалом із пам’яті, наче їх ніколи не існувало. Адже Москва не хотіла бачити на наших землях навіть найменші прояви національного чуття. І не боялася та не соромилася застосовувати для реалізації своєї мети всі можливості репресивного апарату.

5 серпня 1937 року в СРСР розпочалась одна з наймасовіших каральних операцій влади проти власних громадян. Оперативний наказ НКВС СРСР №00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», підписаний 30 липня 1937 року наркомом М.Єжовим, чітко регламентував перебіг таємної спецоперації, її тривалість і кількість потенційних жертв.

Чи не з тих часів воєнний злочинець Путін запозичив назву «СВО» та іншу свою термінологію? Жахлива машина смерті запрацювала чітко й беземоційно, не зважаючи на статус і походження, минулі заслуги й професійну цінність, не жаліючи ні юних студентів, ні поважних академіків.

Піковим періодом розстрілів української інтелігенції став кінець жовтня — початок листопада 1937 року, а його трагічним символом — урочище Сандармох у Карелії. Саме тут із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року співробітники НКВС розстріляли 1111 в’язнів «першого соловецького етапу», з-поміж яких було чимало українців, зокрема: театральний режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Микола Зеров, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогильний, Микола Вороний, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський та багато інших науковців, священників, журналістів, музейників.

За кожним із цих імен — не просто яскрава біографія та потужні творчі здобутки. За кожним із них передовсім — несення українськости як життєвого вибору, навіть якщо вона мала виразне ліво-політичне забарвлення. За кожним із них — інтелектуальна висота, яка за інших обставин гарантувала б нації альтернативні шляхи розвитку, бачення перспективи.

На жаль, натомість ми отримали міжпоколіннєвий розрив у культурі, зараження суспільства вірусом страху й меншовартості, фізичну ліквідацію національної еліти та знищення частини їхньої наукової та мистецької спадщини. Наш історичний рахунок до «імперії зла» має цілком реальні виміри: загублені людські життя, поламані долі членів родин так званих ворогів народу, назавжди втрачені рукописи, щоденники, листи, без яких уявлення про міжвоєнну добу є блідим і неповним.

Проте не лише Сандармох став місцем останнього спочинку представників Розстріляного відродження. Київськими катівнями НКВС наприкінці жовтня 1937 року теж прокотилася луна від пострілів. 24 жовтня 1937 року в Києві розстріляли українських поетів-футуристів Михайля Семенка, Андрія Михайлюка, Миколу Скубу, поета Віктора Гудима, мовознавця Олексія Синявського, правознавця Арнольда Крістера, 25 жовтня — історика Василя Гуристримбу, 26 жовтня — директора Київського академічного театру опери та балету УРСР Івана Яновського, 27 жовтня — письменника, лінгвіста, перекладача Майка Йогансена, 28 жовтня — письменницю Мирославу Сопілку, 2 листопада — поета й критика Якова Савченка. Їхні тіла, як і тіла десятків тисяч інших громадян, співробітники НКВС вивезли до Биківнянського лісу, скинули в ями, засипали вапном і землею. Їхні долі на довгі десятиліття були приховані під грифом «Секретно».

Фото 3а, 3б, 3в. Вироки українській інтелігенції. Документи з архівно-кримінальних справ розстріляних митців. Джерело: ГДА СБУ, фонд 6

На жаль, ані Сандармох, ані Биківня не є єдиними місцями поховань жертв політичних репресій. Подібні могильники менших масштабів були практично в кожному обласному центрі тодішньої України. Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й кілометр Запорізького шосе (Дніпро), урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів) — прямі докази злочинів сталінського тоталітарного режиму проти українців. Нині до переліку додалися злочини російського режиму в Бучі, Бородянці, Ізюмі та інших містах України.

Розглядаючи покоління Розстріляного відродження, назагал не завжди воліють говорити про жертви, щоб не сприяти «віктимізації» українців. Не завжди хочуть розглядати контраверсійність суспільно-політичних процесів, аби не псувати позитивно-гламурних уявлень про період «українізації» та «розквіту національної культури». Ще менше наважуються аналізувати те, як російські більшовики, захопивши владу, використовували й підкуповували українську інтелігенцію, бо доведеться переглядати усталені образи митців.

Та чесної розмови не оминути. Інакше ми не зрозуміємо, як «буремні двадцяті» з величезною кількістю творчих особистостей, організацій, видань, наукових шкіл перетворилися на криваві тридцяті. Інакше ми не пояснимо, чому для совєтської системи однаково небезпечними виявилися й відданий Іван Кулик — голова Спілки радянських письменників України, людина, яка користувалася довірою партійного апарату, здійснювала розкладову роботу в діаспорі та громила «буржуазний націоналізм», і Яків Водяний — драматург, військовий діяч УНР, один із холодноярських отаманів. Або історик Василь Гуристримба, який 1934 року закінчив Московський інститут червоної професури при ВЦВК СРСР, а 1937-го був звинувачений у тому, що «шкідницьки обробляв примітки до творів В.Леніна» та в підручнику прагнув «відобразити все героїчне минуле українського народу, його боротьбу за незалежність, його колосальні творчі сили, показати, що українці завжди прагнули до самостійності».

Спостереження за совєтською дійсністю 1930-х, окремі зафіксовані свідчення виразно натякають, що митці Розстріляного відродження потрапили в пастку, з якої вже потім не мали сил і можливостей вибратися. Віра в «загірну комуну», надія на революційне оновлення людства, довіра до російського пролетаріату призвели згодом Миколу Хвильового до самогубства, а багатьох митців — до арештів. У 1937–1938 роках побутові розмови інтелектуалів про стан української культури автоматично перетворювалися на предмет звинувачень. Зокрема Майк Йогансен на допитах свідчив, що «при радянській владі тому, хто пише правдиво, не дозволяють друкуватися, а створюють сприятливі умови для бездарів, що пишуть під диктовку», що, на його переконання, «українська культура пригнічується, а українцям не дають розвивати українську культуру». Слідчі, либонь, тільки раділи з таких зізнань і масово штампували з представників мистецького середовища «контрреволюційні терористичні націоналістичні організації».

Розмаїте неоднорідне покоління Розстріляного відродження нині повертається до нас удруге. Вперше воно повернуло собі голос наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, коли в обігу почали з’являтися тексти розстріляних митців, коли дослідники змогли бодай озвучити проголошені на пів століття раніше ідеї та концепції.

Сьогодення з піснями на слова українських поетів чи творчим проєктом МУР, який має на меті розповісти про репресованих митців і зацікавити національною літературою, безперечно, перегукується з поетичними мріями, висловленими М.Йогансеном:

«Повернімось, вернімось додому

Мілійонами буйного зілля,

Прогуркочемо буковим громом,

Проллємось молодим водопіллям».

Але молодече завзяття, щире захоплення й романтизація митців Розстріляного відродження не до кінця повертає їх справжніх. А вони попри свої вади й прорахунки заслуговують на те, аби постати в усіх складнощах доби й людської натури. І від цього не стануть меншими чи гіршими. Але, можливо, фінал життєвого шляху митців убереже нас нарешті від повторення постійних історичних помилок: із Росією, що страждає манією імперської величі й не визнає самостійності, культурної й національної окремішності українців, домовитися не можна!

Репресії проти української інтелігенції в Радянському Союзі були актом «денацифікації» в часи, коли термін «нація» ще не набув узагальненого значення, коли не існувало НАТО, коли не було нічого, що могло б загрожувати Росії. Та чільних представників української еліти, які перебували на вістрі гуманітарного й наукового розвитку, мали національну свідомість, почасти здобули світове визнання, жорстоко знищували. Незалежно від лояльності чи опозиційності, соціального походження чи політичних поглядів. Бо Росія завжди чітко розуміла, що обезголовлення українців як нації, фізична ліквідація її провідників, знищення предметів культурної спадщини призведуть у перспективі до «остаточного вирішення українського питання», до зникнення нашого народу з мапи світу. Саме тому маємо чинити якнайсильніший опір не лише військовій навалі з боку РФ, а й історичному безпам’ятству, яке культивувалося десятиліттями, спробам Росії реабілітувати сталінізм із його геноцидною політикою, намаганням замовчати наші втрати в комуністичну епоху. Саме тому маємо пам’ятати трагедію Сандрамоху, трагедію Биківні...