Говорити з іншими вдумливо. Головні підсумки «Медіаднів-2024» про інформаційне середовище в Україні

Оригінал публікації на сайті «Медіамейкер» за посиланням

Редактори, медіаменеджери, журналісти, комунікаційники обговорювали виклики, які супроводжують роботу медійників на третьому році повномасштабної війни, та те, чого очікувати у післявоєнний період. 

Проєкт «Медіадні» організувала Премія імені Георгія Ґонґадзе, заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням «Українська правда», а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED).   

«Медіамейкер» був одним із інформаційних партнерів заходу. Публікуємо головні підсумки конференції 2024 року.

Що було на конференції 

«Медіадні» розпочалися з показу та обговорення документального фільму Олексія Радинського «Там, де закінчується Росія». У фільмі поєднали архівні кадри та записи з щоденника вигаданої сценаристки ігрового фільму з локацій майбутніх знімань. Автор охоплює п’ять років історичних подій, від початку Перебудови до розпаду СРСР. 

«Більшість із нас, напевно, навіть не задумується, що в Росії є десятки національних груп. У них немає не лише інституції пам’яті, але й голосу. Люди, які говорять про мультикультуралізм, не можуть назвати навіть п’ять національних груп, які входять в сучасну Росію», — говорить голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. Орися Демська — мовознавиця, професорка Національної академії СБУ, авторка книжки «Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга» — каже, що в цьому фільмі ми побачили через світ малих народів із фільму і себе. 

Також на конференції виступив український правозахисник і журналіст Максим Буткевич, який у жовтні повернувся з російського полону. Журналіст входив до правління українського представництва Amnesty International, був співзасновником «Без кордонів», працював в українській службі ВВС у Лондоні. З початком повномасштабного вторгнення долучився до ЗСУ, а в червні 2022 року потрапив у полон.

«Допоки я перебував у полоні, я був в іншій реальності, зокрема в медійній, яка разюче відрізняється від нашої. Цей досвід був важливим, щоби зрозуміти, наскільки  людині важливо отримувати інформацію за межами її погляду, доторку та слуху. Наскільки це впливає на стан, настрій, можливість маніпулювати людиною. Наскільки важлива робота медійників загалом», — говорить Буткевич. 

Український правозахисник і журналіст Максим Буткевич. Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Наприкінці конференції заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял дав публічне інтерв’ю журналістці української служби «Радіо Свобода» Власті Лазур. На ньому Джелял наголошував на праві вільно висловлюватися та доносити інформацію до читачів. Також говорили про його закордонну поїздку для адвокації України, про отримання інформації у полоні та діяльність Меджлісу кримськотатарського народу.

Цензура та самоцензура в Україні: як знайти баланс?

Війна поставила українську журналістику перед новими викликами: з одного боку, важливо зберігати свободу слова, а з іншого — не нашкодити обороноздатності держави.

На першій панелі відеоблогерка, авторка та ведуча радіо й телепрограм із інфогігієни Оксана Мороз, ексрадниця зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ Людмила Долгоновська, народний депутат Верховної Ради ІХ скликання від «Голосу» Ярослав Юрчишин та медіаменеджер, ексзаступник головного редактора Gazeta Wyborcza Єжи Вуйчик дискутували про військову цензуру, самоцензуру та їхній вплив на інформування суспільства.

Панель «Цензура та самоцензура під час війни». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Людмила Долгоновська каже, що вона проти державної цензури, якщо йдеться про те, кому й що можна говорити. Проте вона наголошує, що в Україні немає необхідної повноцінної військової цензури. І хоча журналісти у менш виграшному становищі, ніж блогери, які просто поширюють контент, перевірка матеріалів із «червоної зони» спрямована на безпеку військовослужбовців. У такому разі позбавлення акредитації є ще м’яким інструментом для запобігання загрозам. 

Самоцензура — це один із елементів стратегічної комунікації. Оксана Мороз зазначила, що патерни самоцензури закріпилися саме в професійній журналістській спільноті. У блогерів же цього питання часто немає.

Як зазначають учасники розмови, важливо розуміти: журналісти можуть показати факт, але вони не можуть контролювати поведінкові реакції на цей факт. Водночас, обережність у виборі інформації, яка потрапляє в публічний простір, може призвести до того, що громадськість не отримає важливу частину інформації, необхідну для ухвалення рішень. 

Мороз наводить приклад висвітлення мобілізації: «2022 року ми не проводили комунікацію, бо стояли черги, 2023 року ми на щось сподівалися, а 2024 року вже немає сенсу проводити, оскільки потрібно все змінювати у процесах, а лише потім думати про комунікацію». Юрчишин додає, що медіа потрібно залучати до вибудовування такої комунікації, оскільки правильно донести складні й дорослі теми суспільству можуть саме вони.

Самоцензуру також посилюють соцмережі. Юрчишин наголошує: через перенасичене поле інформації люди змушені вибирати між простими, але не завжди правильними поясненнями. Це викликає велику кількість помилок у сприйнятті інформації, оскільки кожен може маніпулювати даними, додаючи до них нові факти чи фейки. А оскільки медіа страждають через відсутність чітких обмежень, видання зіштовхуються зі самоцензурою.

Єжи Вучик каже, що серед найбільших цензорів є Ілон Маск (власник соцмережі Х, який регулярно обмежує там журналістів та критикує їх у своїх постах, — ред.), оскільки саме такі люди пишуть правила. Не дотримуючись їх, видання втрачають читачів і можливість інформаційно обслуговувати людей. Мороз каже, що зараз свобода слова людини прирівнюється до свободи слова бота — штучно створеного елемента. Їх платформам блокувати невигідно через створення ними охоплень. Водночас це змушує видання чітко підлаштовувати контент під соцмережі. 

Роль соцмереж

Оскільки соцмережі стають основними каналами дистрибуції новин, видавці змушені адаптувати свої стратегії під постійно змінювані алгоритми та вимоги платформ. Катерина Коберник — співзасновниця та головна редакторка українського інтернет-видання «Бабель», Сергій Колесніков — співзасновник і головний редактор «ШоТам?», Андрій Боборикін – виконавчий директор «Української правди» та Андрій Коваленко — експерт з інформаційних технологій під час другого дня «Медіаднів» обмінювалися думками щодо того, як соцмережі впливають на інформаційний ландшафт та роль медіа в Україні. 

Від початку повномасштабного вторгнення Telegram перестав бути місцем, звідки «Бабель» веде авдиторію на сайт. Раніше соцмережі використовували лише як канали дистрибуції для медіа, але наразі охоплення новин через цю платформу часто перевищує показники на сайті. 

За словами Андрія Коваленка, соцмережі стали важливим інструментом для держави, щоб оперативно доносити інформацію. Зокрема й тому, що державні сайти не мали достатньої популярності серед суспільства. 

Спікери вважають, що різні соцмережі вимагають різного підходу. Як зазначає Боборикін, медіа мають запитувати себе: навіщо цей контент на цій платформі, з ким ми хочемо говорити та кому ми хочемо це доставляти.

Панель «Медіа майбутнього: роль соцмереж та месенджерів». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Окрім адаптації контенту, важливою темою панелі стала боротьба з дезінформацією. Коваленко наголосив на загрозі, яку несуть соцмережі в поширенні фейкової інформації. Зокрема, завдяки Центру протидії дезінформації виявили та заблокували понад 3200 каналів-одноденок у TikTok. Виявлення дезінформації та оперативна реакція на її поширення — ключові аспекти цієї боротьби.

Торкнулися і заборони Telegram. Медіа можуть втратити важливий канал взаємодії з авдиторією. Боборикін висловлює сумнів щодо загальних прогнозів, що після заборони Telegram трафік на сайтах зросте: «Коли забанили російські платформи “Одноклассники” та “ВКонтакте”, цього не відбулося, проте зростання отримав Facebook.  Імовірно, після заборони Telegram для медіа буде важливо переорієнтуватися на інші канали, як Viber чи WhatsApp». Для бізнес-показників медіа після заборони Telegram багато не зміниться. Проте щодо брендових показників це стане поштовхом для змін у стратегії взаємодії з авдиторією. 

Водночас Колесніков вважає, що в боротьбі між медіа та соцмережами виживуть лише медіагіганти, а маленькі медіа вимушені адаптуватися до нових умов і стати «крафтовими виробниками зі своєю невеликою, але лояльною авдиторією, яка їм забезпечуватиме сталість». Він також наголошує, що не варто очікувати змін у патернах споживання інформації від держави. Можливо, важливіше буде навчати людей критичного сприйняття інформації, починаючи з раннього віку.

Такі зміни, за словами Боборикіна, вказують на завершення ери медіа, де відбувається велике споживання контенту, а трафік монетизується через традиційну рекламу. Тепер медіа потребують нових моделей монетизації, оскільки рекламні гроші переходять на платформи, що надають кращі метрики та формати.

«Блогери займаються не журналістикою, а емоційним обслуговуванням людей», — зазначає Коберник, пояснюючи, що в умовах конкуренції між якісною журналістикою й емоційним обслуговуванням люди переважно обирають останнє. Тому, на її думку, якісна журналістика буде менш затребуваною, адже втрачено монополію журналістів на інформацію. Великі медіа, як і раніше, залишатимуться популярними через звичку споживати якісну журналістику.

Роль медіа в медіації та реінтеграції суспільства

Наталія Пахайчук — редакторка та керівниця інноваційних проєктів CID Media Group, Марія Гурська — медіекспертка, телеведуча «Еспресо», ведуча «Радіо Хартія», Марина Стародубська — авторка книги «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд», ад’юнкт-професорка й авторка програм kmbs, Отар Довженко — медіакритик, креативний директор Lviv Media Forum поділилися своїми поглядами на поточні виклики та шляхи їхнього подолання щодо поляризації українського суспільства на другій панелі другого дня конференції. У контексті постійних змін і важких випробувань, з якими зіштовхується країна, питання поділу серед українців залишається актуальним.

Отар Довженко каже, що різні групи громадян переживають війну по-різному. Ці досвіди надзвичайно важко узгодити між собою. У деяких випадках вони між собою конфліктують: окремі групи звинувачують один одного, і це може призвести до ще більшого розколу після закінчення бойових дій. Медіакритик зазначив, що найбільше роз’єднує людей пошук винних і риторика постійного звинувачення тих, хто не служить в армії, хто виїхав, хто не так поводиться тощо. 

Панель «Роль медіа в медіації та реінтеграції суспільства». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Марина Стародубська звернула увагу на важливість відкритої розмови про поляризацію. Вона пояснює: поляризація не є сталим станом. Це динамічний процес, який ми можемо калібрувати. Медіа можуть виступити платформою для підсвічування різних досвідів, акцентуючи увагу на історіях про внесок кожного в розбудову суспільства.

Гурська висловила думку, що медіа не мають ставати інструментом для встановлення справедливості, оскільки це може зробити лише влада через законодавчі рішення. Вона також наголосила, що треба говорити про речі, які об’єднують. Натомість медіа можуть підводити до ухвалення рішень через правдиву та об’єктивну інформацію. Довженко додає, що медіа мають бути відкритими для обговорень, щоб дати людям можливість висловлювати свої думки та брати участь у спільному формуванні майбутнього. 

Наталія Пахайчук додала, що важливим аспектом є інтеграція внутрішньо переміщених осіб та всіх українців, незалежно від того, звідки вони приїхали. Відзначивши, що кожен із нас жив у своїй окремій громаді, можна знайомити українців один з одним через матеріали. Гурська додає, що після перемоги люди, які зараз здобувають у ЄС освіту та професійний досвід, будуть унікальними кадрами для держави під час відбудови. 

Велику роль у формуванні думки відіграють не лише інституції медіа, а й окремі журналісти, які стають авторитетами для широкої авдиторії. Стародубська наголосила, що величезна довіра лежить не так на медіа, як на журналістах-інфлюенсерах, чиїм думкам довіряють.

Медіатравматизація під час війни

У сучасних умовах війни медіа виступають важливим інструментом, який не лише інформує суспільство, а й відображає реальність, з якою стикаються всі: від простих громадян до самих журналістів. 

Для медійників, які працюють в умовах війни, виникає постійний внутрішній конфлікт — як донести правду без зайвих емоційних втрат, без інтерпретації фактів і не нав’язуючи своїх переживань. Про це говорили на панелі Оксана Романюк — директорка ІМІ, Ілля Бачурін — соціальний психолог, Ігор Розкладай — юрист, заступник директора ЦЕДЕМ та Марічка Паплаускайте — шеф-редакторка Reporters, співзасновниця The Ukrainians Media.

«У редакції немає людини, яка не була би травмована війною», — зазначає Марічка Паплукайте, акцентуючи, що кожен журналіст переживає ті чи інші емоційні наслідки війни. Вона додає, що саме це змушує їх дотримуватись особливих етичних норм у роботі з чутливими темами. Якщо є сумніви щодо того, як подати певну тему, — застосовують внутрішній фільтр і консультуються один із одним.

Ілля Бачурін підкреслює: жити у війні й жити з війною — це різні речі. Важливо постійно рефлексувати над тим, як це впливає на нас. Він звертає увагу на необхідність уміння перемикатися, оскільки війна не лише змінює зовнішній світ, а й вимагає від людей внутрішнього ресурсу для адаптації.

Панель «Як зменшити медіатравматизацію під час війни?». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Як зазначає Оксана Романюк, медіа мають не тільки інформувати про трагедії, а й давати контекст для їхнього сприйняття. Для цього необхідно писати більше історій про героїзм, допомогу та психологічну самодопомогу. Також вона наголошує на необхідності розроблення чітких редакційних політик, особливо щодо висвітлення чутливих тем, таких як загибель чи травми. Важливим аспектом є впровадження етичних стандартів, що дають змогу врахувати потреби авдиторії.

Інтерпретація інформації може мати серйозні наслідки для сприйняття контенту. Ілля Бачурін зазначає, що травма — це подія, яку ми сприймаємо як таку, що порушує нашу безпеку. Якщо висвітлюється щось жахливе, це не обов’язково створює травму. 

Він пояснює, що «вторинна травма» виникає не через сам факт сприйняття інформації, а через те, як ми її інтерпретуємо. Це, зокрема, травма свідка, слухача та глядача. Тобто, коли інформація подається емоційно насичено, вона може створити додатковий стрес. Бачурін акцентує: якщо висвітлення стає емоційно наповненим, люди уникатимуть цього, щоб не робити собі боляче. У цьому контексті важливо, аби медіа не ставали інтерпретаторами емоційних реакцій, а залишали факти без зайвих маніпуляцій, щоб уникнути подальшої травматизації авдиторії.

Також важливою є роль саморегуляції в медіапросторі. У сучасних умовах соцмережі можуть бути джерелом як корисної, так і шкідливої інформації. Як зазначає Ігор Розкладай, необхідно створювати культуру дискусії й уважно ставитися до контенту, що поширюється, враховуючи потенційну травматизацію.

Медіа мусять знайти баланс між важливістю інформування та збереженням емоційного стану громадян. Важливою є роль не лише контенту, а й самого процесу його споживання. «Ми працюємо з тим, щоб не завдати зайвого болю, — зазначає Бачурін, — але водночас ми не можемо уникати складних тем, адже вони є частиною нашої реальності». 

Роль медіа у здійсненні правосуддя

На панелі про роль розслідувачів Євгенія Подобна — українська журналістка та документалістка, Інна Білецька — журналістка-розслідувачка «Суспільного», Данило Мокрик — журналіст-розслідувач The Kyiv Independent, Сергій Мовчан — керівник Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ і Володимир Гуржи — керівник пресофісу Вищої ради правосуддя говорили про те, чому все складніше досягти покарання для винних.

Інна Білецька наголошує на важливості документування злочинів. Водночас каже, що віри в те, що воєнних злочинців дійсно покарають, стає все менше. В умовах війни справедливість встановлюється надто повільно, і навіть найочевидніші злочини залишаються без вироків. Крім того, як зазначає Євгенія Подобна, багато людей уже не хочуть говорити про пережите: вони намагаються забути і йти далі. А втрата віри у правосуддя стає болючим моментом для тих, хто пережив воєнні злочини.

Мокрик зауважує, що журналісти вже зібрали все, що було очевидним. Тепер потрібно розповісти про те, що відбувається на окупованих територіях, куди доступу немає. Крім того журналістські розслідування потребують нових підходів і форматів, щоби привернути увагу глядача та донести важливість цих історій. Це також веде до розчарування в системі правосуддя, де навіть рішення суду не завжди гарантує покарання.

Панель «Розслідування воєнних злочинів: роль медіа у здійсненні правосуддя». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Сергій Мовчан зазначив: щороку запит на справедливість збільшується, а рівень його задоволення — зменшується. Володимир Гуржи додає, що вироки по воєнним злочинам виносять роками. І навіть коли винні засуджені, їхнє покарання часто не стає реальним. Мокрик додає: «Правосуддя, яке відкладається, — це правосуддя, якому відмовили».

Для журналістів, які висвітлюють воєнні злочини, завдання не лише в тому, щоб донести факти. Журналісти підсвічують болючі питання, на які органи державної влади мали би реагувати. Мокрик підкреслює, що журналісти не є правосуддям. Їхня роль — підняти важливі теми й зацікавити суспільство, щоб не залишалося місця для бездіяльності.

Система правосуддя, на жаль, є дуже фрагментованою. Сергій Мовчан наголошує на важливості координації між різними правоохоронними органами, адже є люди, які думають, що їх опитували по їхніх злочинах, хоча це не так. Як наслідок, багато справ стають хаотичними, а потерпілі почуваються так, наче їх опитують без результату. 

Документування злочинів на окупованих територіях також має свої труднощі, і журналісти часто бояться завдати шкоди родинам постраждалих. Інна Білецька зазначає, що коли журналіст береться за тему окупованих територій, виникає відчуття, що ти поставиш під ризик їхніх родичів. Це питання не лише журналістське, а й моральне, адже кожна історія може мати серйозні наслідки для тих, хто її розповідає.

Дезінформація про війну Росії проти України

Інформаційне висвітлення війни змінилося: якщо раніше Україна постійно перебувала в центрі уваги світової преси, то зараз війна стала темою, що зникає. Як зберігати інтерес до України у міжнародному інфопросторі, ефективно протидіяти дезінформації та донести правду, обговорювали Мирослава Ґонґадзе — керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі, Ольга Руденко — головна редакторка The Kyiv Independent, Георгій Тихий — речник МЗС України, журналіст, Гуллівер Крегг — кореспондент «France 24».

Мирослава Ґонґадзе наголошує, що українська влада могла би сприяти журналістам, які прагнуть висвітлювати війну для іноземних авдиторій. На жаль, зараз бракує доступу до інформації, що впливає на базове висвітлення подій і, відповідно, на довіру. Вона також зазначила, що довіра завойовується чесністю. Для цього потрібні часті брифінги, доступ до інформації та якісне висвітлення подій, щоб іноземна авдиторія бачила реальність.

Панель «Висвітлення війни Росії проти України у складному світі місінформації та дезінформації». Фото: Премія імені Георгія Ґонґадзе/Facebook

Ольга Руденко каже, що Kyiv Independent не довелося перелаштовуватися, але почали працювати більше та в різних форматах. Вона зазначила, що попри складнощі, інтерес до України не зник. Проте важливо не вдаватися в крайнощі та емоції: це добре сприймається авдиторією, але не працює в довгостроковій перспективі. Вона вважає, що медіа повинні зберігати прозорість, оперативно повідомляти про помилки та пояснювати їх. Саме це допомагає завойовувати довіру.

Георгій Тихий говорить про те, що міжнародна увага до України повертається сплесками, але жодна подія не може тримати світову авдиторію в напрузі довго. Тому замість короткострокових новинних циклів потрібно просувати довгострокові наративи, які пояснюють значення України в глобальному контексті.

На думку Тихого, російська пропаганда ефективно працює з простими та привабливими наративами. Україні потрібно навчитися робити те саме, зосереджуючись не лише на протидії дезінформації, але й на створенні власних сенсів, які доносять важливі меседжі. Наприклад, важливо наголошувати не лише на цілях України, але й на поступках, які має зробити Росія.

Ольга Руденко зауважує, що відповідальність за протидію дезінформації лежить не лише на медіа, а й на державі. «Дезінформація — це загроза суспільству, з якою мають працювати системно. Ми ж намагаємося створювати інформаційні простори, які об’єднують людей, стають центром спільнот». 

Тихий пропонує зосередитися на глобальних процесах, використовуючи український досвід, оскільки не все, що цікавить уряди й медіа, цікавить людей. Він пояснює: «Потрібно говорити про глобальні проблеми через нашу призму, додаючи український погляд». Водночас Руденко наголошує на необхідності створення медіаплатформи, яка пояснюватиме світ через українську перспективу.