«Ми звикли, що на кожне свято росіяни влаштовують обстріл». Як працюють журналісти на прифронтовій Сумщині

«Ніколи не плануємо на Новий рік якісь сімейні святкування, бо знаємо, що першого числа доведеться кудись їхати і бачити людське горе», – цими словами Олександр Соломко, керівник мережі медіа на півночі Сумської області, описує воєнну реальність життя українсько-російського прикордоння.

Постійні обстріли, атаки дронів, прильоти керованих авіабомб – жителі Сумщини вже майже три роки живуть в умовах екстремальної небезпеки.

Особливо удари посилилися після початку Курської операції ЗСУ, а також напередодні нещодавнього нового наступу України на Курщині. Це можна було б розцінювати як удар по тилах Сил оборони, якби від таких атак не страждали насамперед цивільні.

«Відкриваємо двері у квартиру – а там провалля»

За день до Нового 2025 року росіяни завдали масованого удару по Шостці, випустивши 13 балістичних ракет. За інформацією місцевої влади, наразі у місті – перебої з електро- і газопостачанням.

«Було дуже багато вибитих вікон, пошкоджених будинків. Били по котельнях, хотіли людей залишити без тепла у новорічну ніч», – розповідає у коментарі інформаційній службі НСЖУ Олександр Соломко.

Ще страшніший удар стався 4 січня у селищі Свеса, де керована авіаційна бомба влучила у п’ятиповерховий будинок. Того дня було вибито 700 вікон, пошкоджено близько 250 квартир.

«Ми спілкувалися з місцевими мешканцями – вони перелякані, особливо люди старшого віку. Багато хто був вимушений ночувати у квартирах без вікон. Просто не знали, куди себе діти, – розповідає Олександр Соломко. – У п’ятиповерхівці бомба зруйнувала під’їзд з п’ятого по перший поверх. На щастя, обійшлося без жертв, думаю, через те, що люди повиїжджали з небезпечного міста. Але постраждалі були – людей, серед них двох маленьких діток, діставали з-під завалів…» – згадує журналіст.

Олександр розповідає, що коли того дня приїхав у Свесу, місцеві жителі провели його на п’ятий поверх напівзруйнованого будинку.

«Відкриваємо двері в одну із квартир – а там провалля аж до першого поверху», – каже журналіст.

Володимир Полтора, один із мешканців будинку, розповів журналістам, як рятував свою родину. Чоловік був на кухні, коли стався вибух: вибиті двері прилетіли до нього зі спальної кімнати. В усьому помешканні стояв туман із пилу. Володимир побіг у кімнату, де були його донька, зять і дворічний онук. Усіх їх завалило залишками стін і стелі. У зятя з-під завалів трохи було видно голову і руку, у доньки виднілася рука, дитину завалило повністю. Проте, онук плакав, було чути й голоси дорослих. Володимир покликав на допомогу, почали розкопувати постраждалих. На щастя, вони відбулися саднами і легкими переломами…

«У місті Середина Буда, яке розташоване при самому кордоні, б’ють FPV-дронами по будинках цивільних людей. Удари спричиняють пожежі. Багато шахедів кружляють над північчю Сумщини: б’ють по інфраструктурних об’єктах, але часто страждають цивільні люди», – каже Олександр Соломко.

Його розповідь доповнює головна редакторка видання «Білопільщина» із Білопілля Сумського району Наталія Калініченко.

«Практично всі села п’ятикілометрової прикордонної зони фактично спалені, зруйновані. Там немає світла, немає зв’язку. Якщо в якомусь селі залишилось до 10 чоловік – це просто диво, як вони там живуть. Туди з ризиком для життя завозять хліб, їжу собакам і кішкам, бо багато залишилось безпритульних тварин, – розповідає у коментарі НСЖУ Наталія. – За добу через нашу ділянку кордону пролітає по 50 «шахедів». Ми цей гул постійно чуємо. ППО їх збиває, починаючи від самого кордону, але вони все летять і летять. У нас тривоги тривають по 18 годин поспіль. Якщо подивитися карту тривог по Україні, то можна побачити, що у нас фактично вони на 40 хвилин можуть припинитися і знову починаються».

Олександр Моцний, головний редактор газети «Перемога» з Краснопілля Сумського району, розповідає про психологічний тиск постійних тривог.

Якщо раніше у нас практично ніхто на каби не звертав увагу, то тепер перша тривога – і всі одразу дивляться в телеграм, чи, бува, не каби летять. Це дуже страшна зброя, – каже в коментарі НСЖУ Олександр.

Журналістика на межі можливого

У Краснопіллі нещодавно два каби один за одним знищили місцеву школу (капітально відремонтовану і обладнану перед війною) і приватний будинок – і ніхто з людей не загинув тільки через те, що заховалися у погребах та підвалах. У редакції «Перемоги» жодних сховищ немає, тому, коли звучить тривога, працівники вибігають у коридор, де немає вікон, і перечікують атаку там.

«Врятує це чи не врятує, сказати важко, тим більше, що редакція – поблизу центру селища, який інтенсивно обстрілюють. Днями як гехнуло, так і штукатурка посипалась, і грамоти зі стінки попадали, – розповідає Олександр Моцний. – Але редакція, що складається переважно з жінок, працює у повному складі. Ми не можемо виїхати: пошта у Краснопіллі практично не працює, тож мусимо розвозити газети читачам самотужки. Без нас цього ніхто не зробить, і люди залишаться без інформації».

Про те, що така поведінка газетярів – це справжній героїзм, а не легковажність, у коментарі НСЖУ каже голова Сумської обласної організації НСЖУ, завідувач кафедри журналістики та філології СумДУ Володимир Садівничий.

«Там, де проблеми зі світлом і, відповідно, не працює інтернет, там і проблеми із доступом людей до інформації, – зауважує експерт. – Друковані медіа намагаються хоч якось компенсувати ці проблеми».

Як наголошують сумські журналісти, «в інформаційному вакуумі народжуються плітки». Вони провокують страх, а страх знекровлює і паралізує людей.

За словами Олександра Моцного, в одному з прикордонних населених пунктів люди, почувши сильну канонаду (насправді це працювала українська артилерія), подумали, що це «росіяни пруть», і почали виїжджати геть.

«Робимо все для того, щоб хоч якось стабілізувати настрої людей, – каже Наталія Калініченко. – А крім усього іншого, через сайт ми даємо інформацію про життя у регіоні тим людям, які були змушені евакуюватися й тепер переймаються тим, що відбувається на їхній малій батьківщині».

Журналістам у Сумській області, крім безпекових і психологічних викликів, доводиться долати безліч інших.

«У нашій телерадіокомпанії із довоєнних 30 працівників залишилося лише п’ятеро», – розповідає директорка ТРК «Відікон» із Сум Наталія Братушка.

Редакція, втративши 90 відсотків довоєнних надходжень, змушена працювати у неопалюваному приміщенні.

«Ми, будучи комерційним медіа, перебуваємо на повному самозабезпеченні. Ясна річ, коштів бракує на комунальні послуги, зарплати. Кожен із працівників тепер мусить виконувати декілька функцій, роботи дуже багато – і все у холоді… Але нічого. Хлопцям на фронті незрівнянно важче», – каже Наталія Братушка.

У багатьох населених пунктах українсько-російського прикордоння давно проведено обов’язкову евакуацію. Вивезли майже всіх дітей. У своїх помешканнях залишилися люди, які беруть на себе відповідальність за своє майбутнє.

«Періодично долітає і до Сум, – каже Володимир Садівничий. – Але ми у Сумах постійно чуємо канонаду з боку Курщини».

Попри все, життя триває.

«Сьогодні у нас була дуже приємна публікація – жительці Білопілля виповнилося 100 років. Ми ходили і вітали її. Ця людина залишилась у Білопіллі. Згадує, як пережила Другу світову війну, як переживає цю…» – ділиться світлим моментом у журналістській роботі Наталія Калініченко.

Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ