Рецензія на фільм «Маяк смерті» / Restless Waters, Shivering Lights

У четвер, 23 січня, на екранах українських кінотеатрів прем’єрувався іспано-аргентинський фільм жахів про надприродне «Маяк смерті». В огляді нижче з сумом констатуємо доволі очевидний факт: файного кіна не вийшло.

«Маяк смерті» / Restless Waters, Shivering Lights

Жанр фільм жахів про надприродне, драма
Режисер Анхелес Ернандес
У ролях Уго Сільва, Зої Арнао, Серхіо Кастелланос, Ірен Монтала, Марія Рібера, Карлес Куевас, Ноелія Бальбо
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2025
Сайт IMDb

Після того, як мати юної Лідії загинула внаслідок нещасного випадку, дівчина намагалася накласти на себе руки. З огляду на її невдалу спробу самогубства, батько Лідії Пабло вирішує на деякий час оселитися разом з донькою у старому маяку. Там, серед величних скель і байдужих хвиль Середземного моря, та головне — вдалині від сторонніх, обидва планують дати раду болісним переживанням і врешті-решт віднайти бажаний душевний спокій.

Однак після прибуття багатостраждальній Лідії починають ввижатися привиди, а всередині маяка відчувається невидима присутність якоїсь потойбічної сутності. І навіть знайомство з приємним хлопцем не допомагає дівчині впоратися з важким психологічним станом. Чим довше вона знаходиться у цьому зловісному місці, тим гірше їй стає. Але що насправді турбує стражденну — таємничі сили чи плід власної запаленої уяви?

Наприклад, в «Атлантиді» (2017) Ксав’є Жанса, що була екранізацією роману «Холодна шкіра» каталонського письменника Альберта Санчеса Піньйоля, доглядач маяка у виконанні нині вже покійного Рея Стівенсона та його напарник в особі Девіда Оукса протистояли зграям ворожих амфібій. У «Проклятому маяку» (2018), сюжет якого заснований вже на реальній історії, оповитій досі нерозгаданою містичною таємницею, троє доглядачів на чолі з героєм Джерарда Батлера потрапили у велику халепу. Нарешті, як не згадати задушливий, брудний й надзвичайно гнітючий «Маяк» (2019) Роберта Еґґерса, де екранне божевілля захопливо втілювали Роберт Паттінсон та Віллем Дефо.

Присутність маяків у горорах/трилерах зовсім не дивує, адже похмурі сюжети, події яких відбуваються у віддалених від цивілізації баштоподібних спорудах з потужним джерелом світла припускають особливу лиховісну атмосферу приреченості, що грає важливу роль в оповіданні. На жаль, творці «Маяка смерті» іспано-аргентинської копродукції не спромоглися скористатися своєрідністю локації та повністю згубили увесь її потенціал.

Склалося стійке враження, що у цьому фільмі ніхто до ладу й не намагався налякати або принаймні збентежити глядача, бо здебільшого це розповідь про біль втрати та намагання впоратися з ним, яка лише незграбно прикидається типовим горором про надприродне. Однак такий підхід виявився програшним, оскільки з цього задуму не вийшло ані якісної драматичної історії, ані лячного жахастика, у якому скриплять двері, з крана тече іржава вода, а герої змушені повсякчас озиратися.

Впродовж більшої частини хронометражу нещасній Лідії постійно щось ввижається (нерідко — смертоносні медузи), вона буквально божеволіє на очах, а її інертний батько з недовірою поглядає на власну дитину і напихає її марними пігулками. Не те щоб хотілося жалітися на типовість подібного наративу, зокрема у фільмах жахів, та марудне неквапливе оповідання, де практично увесь простір заповнений одним й тим самим, зводить нанівець як драматургічні, так і жанрові потуги авторів.

Розбавляють цей концентрований осередок нудьги та суму захопливо зафільмовані і розкидані між сценами то тут, то там мальовничі краєвиди Балеарських островів, а також підводні знімання, ніби запозичені десь з документалок Жака Кусто.

З ходом млявого розвитку подій сам маяк буде все більше пліснявіти, що, вочевидь, символізуватиме внутрішній стан головної героїні. В одній зі сцен вона, занурена у воду, нагадає Кайлі Міноуг у знаменитому кліпі Where The Wild Roses Grow.