Російська збройна агресія проти України почалася з окупації Кримського півострова — одного з найунікальніших регіонів України, який російська пропаганда називає «ісконно русскім». Він є унікальним не лише з погляду географічного розташування та кліматичних особливостей, а й через бурхливу історію та різнобарвний етнічний склад. Три корінні народи України (кримські татари, караїми та кримчаки) сформувалися та переважно проживають саме в Криму. А скільки інших народів мешкали колись і продовжують жити нині на півострові!
Та за цим розмаїттям загубилася історія однієї з найбільших, проте малопочутих громад Криму — етнічних українців. Виглядає дуже дивно: як так склалося, що цю частину титульної української нації протягом ледь не всієї доби незалежності було витіснено на другорядні позиції в суспільно-політичному житті півострова? І це та частина, що дала Україні такі таланти, як засновник Братства тарасівців Іван Липа, художниця-шістдесятниця Алла Горська та абсолютний чемпіон світу з боксу Олександр Усик. Що вже казати про сучасне становище в умовах російської окупації, коли півмільйонна українська громада Криму опинилася на межі виживання.
Щоб зрозуміти, як сформувалась українська громада в Криму, зазирнімо в минуле. Перші українці-русини на півострові з’явилися ще за княжої доби (Х–ХІ століття), коли під владою Києва (або щонайменше під його протекторатом) перебувала східна частина півострова. Тут у середньовічних Керчі та Судаку мешкало чимало русинів, насамперед торговців — як завжди, бізнес спонукав людей освоювати нові горизонти. А ось протягом наступних століть причини появи українців у Криму були вже не настільки приємними. За часів існування Кримського ханату це були полонені невільники або ж козаки-запорожці, котрі періодично здійснювали рейди на кримські порти. Дуже ймовірно, що якась частка з тих сотень тисяч невільників влилася до складу кримськотатарського народу, однак стабільної української громади не було на півострові аж до ХІХ століття.
Та поступово хвиля освоєння українцями степових причорноморських просторів досягла Криму. Хтось переселявся з політичних причин, наприклад запорожці, які тікали від російського терору. Однак більшість знов-таки керувалася мотивами економічними: чумаки освоювали соляні промисли біля Євпаторії та Перекопу, робітники їхали працювати на рибних заводах у Керчі, селяни ж мріяли про землю.
Російська влада ставилася до цього процесу дуже неоднозначно. Насамперед її цікавило витіснення з півострова кримських татар і переселення на їхнє місце росіян, аби зміцнити владу над цим стратегічно важливим регіоном. Українців пускали на півострів неохоче, лише тоді, коли потрібні були фахівці зі специфічними навичками: наприклад, майстри-корабельники, спеціалісти з розведення шовкопряда або нових порід коней. Поет Степан Руданський, який прожив дванадцять років у Ялті, потрапив туди тому, що був лікарем за фахом, а біолог Левко Симиренко завдячував своїй появі на півострові неабиякому таланту в промисловому плодівництві.
Російський уряд усіляко протидіяв масовим українським переселенським рухам на півострів, як, наприклад учасникам селянського походу «в Таврію за волею» 1856 року: українців тоді спинили регулярні російські війська та придушили їхні виступи. Однак попри все частка українців серед загального населення Криму неухильно зростала. Вже в другій половині ХІХ століття вони становили щонайменше п’яту частину від усього населення Степового Криму. Точну цифру назвати важко, адже імперські переписи прагнули применшити частку неросійського населення. Українці в Криму, як і скрізь у Російській імперії, зазнавали жорсткої русифікації. Якщо українець переходив на російську мову, а радше на суржик, то в очах офіційної статистики він уже був росіянином. На жаль, кілька століть такої шовіністичної політики дали свої страшні плоди — навіть за часів незалежної України можна зустріти багатьох мешканців Криму з українським корінням, які затято доводитимуть, що вони є «справжніми» росіянами.
Втім, півострів не оминуло українське національне відродження, що в ХІХ столітті охопило всю Україну. Повсюдно — у Севастополі, Феодосії, Керчі, Сімферополі — створювалися українські культурні осередки, друкувалися українські газети, формувалися філії українських політичних партій. Під час бурхливих революційних подій 1917–1921 років українці півострова об’єдналися в Крайову українську раду на чолі з педагогом Павлом Горянським. Вони просували ідею про те, що після розпаду Російської імперії Крим має стати частиною незалежної України. Хоч активні кроки в цьому напрямку робили різні українські уряди — й республіканські, й гетьманські, проте на практиці цю ідею було реалізовано лише за три з половиною десятиліття, вже в умовах совєтського панування. Причини того кроку — тема для окремої розмови.
Наскільки входження Криму до складу України 1954 року сприяло розвитку місцевої української громади — питання дискусійне. Окремі кроки з українізації суспільно-політичного життя півострова протягом 1950-х — 1960-х років дуже швидко змінилися загальносоюзними процесами будівництва «єдиного совєтського народу», за якими ховалася тотальна русифікація. Як наслідок, у Криму сформувалось агресивне проросійське середовище, що розглядало будь-які маніфестації національної приналежності як особисту загрозу. І це стосувалося як українців зокрема, так і всіх неросійських національних громад.
Ситуація не змінилася кардинально після здобуття Україною незалежності 1991 року. Проросійське середовище завдяки щедрій фінансовій підтримці з боку Москви та присутності на півострові об’єктів російського флоту, включно з базою Чорноморського флоту в Севастополі, прагнуло знищити будь-які українські національні проєкти в Криму. Звісно, постколоніальна свідомість щодо української мови існувала не лише в Криму. Та якщо умовно в Запоріжжі чи Харкові до української могли зверхньо ставитися як до «сільської» чи «західняцької», то в Сімферополі чи Феодосії носія української мови розглядали як зрадника й ледь не смертельного ворога.
Попри все поступово крізь терня почали пробиватися важливі осередки українського життя: з’явились окремі класи та школи з українською мовою навчання, виходили україномовні радіо- й телепередачі, відкрилися храми Української православної церкви Київського патріархату (пізніше стала частиною Православної церкви України). Газета «Кримська світлиця», Українська школа-гімназія, театральна студія «Світанок» стали вірними друзями багатьох українців Криму.
Та цих проєктів було замало. Взяти хоча б Академічний український музичний театр у Сімферополі: створений іще за совєтських часів, він був насправді двомовним, а українською мовою демонстрував переважно вистави двохсотрічної давнини, й лише незадовго до російської анексії почав осучаснювати свій репертуар.
В освіті ситуація була не кращою. Україномовних шкіл на весь Крим було лише сім, часто вони розташовувались у малопристосованих умовах із переповненими класами: хоча до Української школи-гімназії завжди була черга з потенційних учнів, їх фізично не було де розмістити. Так і виходило, що освіту українською мовою здобували тільки 7% мешканців Криму (серед них і кримські татари, й росіяни, й представники інших народів), тоді як частка етнічних українців на півострові сягала чверті населення. З україномовними дитсадками ситуація була взагалі плачевна, а отже, вже з раннього віку діти починали зазнавати нещадної русифікації.
Та найбільше обурює байдужість українських політиків і чиновників до проблем української громади Криму. Усі зазначені проєкти трималися майже виключно на плечах ентузіастів. Навіть папір для друку перших номерів газети «Кримська світлиця» довелося просити у дружніх кримськотатарських організацій. Центральна влада за всі роки так і не зуміла започаткувати дієву підтримку власного ж народу в Криму. Чому? Напевно, було простіше заплющувати очі на тотальну русифікацію в обмін на уявну «лояльність» кримських еліт замість того, щоб рішуче змінювати ситуацію. Тому нині замало лише фізичного визволення півострова — потрібна ще й його ментальна деокупація.
Кінець лютого 2014 року став дуже трагічним для української громади Криму. Найактивніших її представників заарештовували, викрадали, били. Ті, хто був готовий ризикнути всім, покинути своє майно та виїхати фактично в нікуди без державної підтримки з боку України, зробили це, аби тільки не перебувати під ненависною окупацією. Загалом таких було орієнтовно 40 тисяч. Кримчани, котрі залишили півострів, створили КРУК — Крайову раду українців Криму, відновивши традиції сторічної давнини. Спільними зусиллями вони й далі обстоюють права та інтереси своєї громади перед українською владою й міжнародною спільнотою. Багато хто з кримських переселенців воює в лавах ЗСУ, не лише захищаючи свободу власної країни, а й мріючи повернути свій украдений дім.
Тим часом більшість була змушена залишитися жити під дулами російських автоматів, в умовах цілеспрямованого та методичного етноциду. За одинадцять років окупації було повністю знищено всі установи, які такими зусиллями створювалися в перші два десятиліття незалежності: школи, церкви, музеї, ЗМІ. В наші дні на півострові українську мову як факультатив вивчають лише кількасот учнів раз на тиждень. Ба більше, вивчають на основі текстів, де прославляється російська окупаційна армія та її геноцидна агресія проти України, — так нинішня московська імперська влада продовжує застосовувати пропагандистські методи своїх комуністичних попередників. Та навіть в умовах всеохопного терору та фальсифікації демографічних даних не менш як 150 тисяч мешканців сучасного Криму відкрито декларують свою належність до українського народу. За патріотичну позицію українці Криму ризикують свободою, здоров’ям, добробутом і навіть життям.
«Який би паспорт мені не нав’язали, а я був і залишуся українцем», — так сказав відомий кримський український поет Данило Кононенко, який прожив під окупацією останні роки свого життя. Українці Криму ще скажуть своє вагоме слово, незважаючи на нинішнє відчуття безнадії у багатьох із них. Де ж ті зірки, яких усе ніяк не видно за колючим шаром терня?