Бронювання медиків чи допомога фронту: дилема мобілізації фахівців
Бронювання медиків чи допомога фронту: дилема мобілізації фахівців

Бронювання медиків чи допомога фронту: дилема мобілізації фахівців

Бронювання медиків чи допомога фронту: дилема мобілізації фахівців

У серпні 2023 року я отримав завдання сформувати передове хірургічне відділення й охоче за нього взявся.

Доти я успішно командував іншим таким відділенням, але завдання створити щось нове, готове до нових викликів, видалося мені цікавим.

Для початку треба зрозуміти, що таке передове хірургічне відділення і які функції виконують ті, хто там працює. З різних публікацій у медіа всі чули про евакуаційну ланку та стабілізаційні пункти, але мало хто замислюється, куди ж надходять поранені після короткочасної стабілізації. Можливо, більшість уявляє собі, що таких поранених, як у серіалі, забирає гелікоптер і доправляє до мобільних госпіталів у безпечній зоні.

Але річ у тім, що здебільшого поруч із зоною бойових дій забрати пораненого гелікоптером неможливо, а тимчасова стабілізація не дасть йому змоги пережити довге транспортування наземним транспортом. Тож поранені з усіх стабілізаційних пунктів стікаються в передові хірургічні групи чи відділення, розташовані або в зоні бойових дій, або зовсім поруч. Також до таких відділень можуть доправляти військових безпосередньо з місця поранення. Та й не лише з пораненнями звертаються сюди. Всі екстрені випадки — від апендициту до інфаркту й інсульту — також надходять до нас.

Як правило, відділення відрізняється тим, що має сталий склад медичного й немедичного персоналу. Зазвичай тут працюють декілька хірургів, включно із судинним, ортопед, ЛОР, анестезіологи, лікарі невідкладної медицини, медичні сестри, фельдшери. Але є в складі й немедичний персонал — водії евакуаційного транспорту, кухарі тощо. Тож можна сказати, що це — відділення екстреної та невідкладної медицини (яке в народі зазвичай називають приймальним відділенням) на виїзді.

Життя вирує тут цілодобово без вихідних. Обсяг допомоги — більший, ніж на стабілізаційних пунктах, це вже перший етап госпіталю. Ми не тільки зупиняємо кровотечі, а й виконуємо операції при пораненні живота й грудей.

У тому відділенні, яке я очолював до серпня цього року, ми навіть маємо досвід близько десяти операцій при пораненні серця. Виконуємо ампутації, накладаємо апарати зовнішньої фіксації. Ми маємо повноцінні операційні й навіть стабілізаційні блоки, де можемо тримати пацієнта до однієї доби й надати йому допомогу в повному обсязі.

Для лікарів і медичного персоналу потрапити в таке відділення — гарантія того, що вони виконуватимуть роботу за фахом і не лише не втратять кваліфікації, а й набудуть нових навичок, нового мислення.

Отже, отримавши завдання стосовно комплектації відділення, я був упевнений, що воно доволі просте.

Що потрібно для функціонування такого відділення? Обладнання й люди.

З обладнанням жодних проблем не виникло. Більшість отримав зі складів медичних сил. І треба сказати, що останніми роками спостерігається істотна зміна вмісту цих складів — від застарілої радянської брезентово-алюмінієвої спадщини до найрізноманітніших сучасних апаратів, таких як мобільні УЗД, апарати штучної вентиляції, дефібрилятори. З окремими забаганками (деяким обладнанням, що може значно покращити виживання та зменшити інвалідизацію) допомогли волонтери.

А от у питаннях підбору особового складу почалися певні складнощі. Тож я вирішив опанувати ще одну, незнайому мені стежину, й зайнявся рекрутингом.

Вивчивши можливі механізми, обрав декілька напрямів. По-перше, співпрацю з ТЦК та СП, адже саме вони мають бути відповідальні за мобілізацію. По-друге, роботу з різними майданчиками, до яких належали Work.ua, Lobby X та Центр рекрутингу української армії. А також зробив певну ставку на власний бренд і розпочав рекламну кампанію в усіх доступних мені соціальних мережах.

Співпраця з ТЦК та СП зайняла найбільше часу й очікувано дала результат у вигляді мобілізації нефахових військовослужбовців. У пошуках особового складу тут вигравали ті військові частини, які змогли відрядити когось відбирати людей просто на місці. Але військовий госпіталь, до якого належить передове хірургічне відділення, такої можливості не має. Хтось від них прийшов, але здебільшого в роту охорони, а не в хірургічне відділення.

Найкращий результат дали дві рекрутингові агенції. Я навіть не можу сказати, від кого людей було більше. Хоча варто зазначити: серед тих, хто звертався до Центру рекрутингу української армії, було більше таких, хто дивився на військову службу як на звичайну роботу з 9:00 до 17:00 із вихідними. Часто я чув від кандидатів, що вони не можуть їздити у відрядження, проте воліють отримувати доплати. Звісно, таким я відмовив, адже передове хірургічне відділення майже постійно перебуває у відрядженні. Тут рідко бувають ротації, а якщо службовці такого відділення й опиняються в місті, де розташований сам госпіталь, то зазвичай не довше одного місяця.

Проте загалом ці дві платформи дали найбільше нових людей. Причому не тільки до мого відділення. Декого направили й до інших за фахом, де вони приноситимуть більше користі.

Мабуть, я не розібрався з порталом Work.ua, і він потребує значно більше часу, ніж я міг на це виділити. На мою скриньку надсилали резюме шукачів вакансій, які, відповідно до алгоритмів порталу, найбільше мені підходили. Спочатку я їм телефонував, але здебільшого отримував відмову. Тоді, щоб не марнувати час, я вирішив писати на месенджери, якщо такі були зазначені в профілі шукача вакансії. Проте жодної людини із запропонованих долучити до роботи відділення не вдалося.

Ну й наостанок я вирішив розповісти про досвід рекрутингу через соціальні мережі. Продумавши більш-менш логічну стратегію, я підготував із десяток картинок і текстів до них. Звісно, кожен текст, подібно до славетного катонівського вислову про Картаген, закінчувався закликом долучитися до передового хірургічного відділення. В текстах я детально пояснював важливість таких відділень, механізми роботи й обов’язки. Запевняв, що ті, хто долучиться до мого відділення, працюватимуть за фахом, а для ночівлі матимуть дах над головою.

Сотні, якщо не тисячі людей зробили репост. Побачивши мою рекрутингову кампанію, декілька спільнот на десятки тисяч лікарів опублікували моє оголошення.

І всі ми закликали: спеціалісте, приходь!

На мій заклик відгукнулося найбільше лікарів, які вже перебувають у лавах Збройних сил України, з пропозицією забрати їх звідти, щоб вони могли бути кориснішими за своїми вузькими спеціальностями. Декілька людей попросилися зі стабпунктів, адже обсяг роботи передового хірургічного відділення зазвичай ширший. Але, на жаль, переведення з одного підрозділу до іншого — це дуже складна історія. Особливо з урахуванням того, що госпіталі вважаються тиловими частинами.

Маю зазначити, що завдяки моїм оголошенням прийшли декілька спеціалістів, але кількість їх була незначною. Одна лікарка, надихнувшись моїми постами, спочатку вела перемовини зі мною щодо мобілізації, але потім обрала передове хірургічне відділення в іншому госпіталі. Вважаю, що це теж непоганий результат, адже ми всі робимо одну справу.

Проте були й розчарування. По-перше, з усієї величезної авдиторії відомих лікарських спільнот, у яких було розміщено оголошення, не було жодного звернення. Жодної зацікавленості. Геть нічого.

Іншим неприємним моментом стало спілкування з кількома молодими й не дуже лікарями, які прочитали мої публікації у соціальній мережі й самі вийшли на мене, запропонувавши свої кандидатури. Ми вели перемовини, й уже на етапі, коли на них було підготовлено відношення й вони мали приїхати для підписання контракту або мобілізації, люди раптом зникали. Жодної відповіді. Телефоную їм проактивно. Не беруть слухавки. Врешті-решт пробиваюсь, і на своє запитання чую у відповідь, що лікарня забезпечила їм «бронь», отже, на службу вони піти не можуть.

Ухвалення Кабміном постанови про бронювання всіх медичних працівників у державних і комунальних медичних закладах стало для мене дуже болючою темою. Доти бронювати могли співробітників лише критично важливих закладів. І то лише 50%. Тепер — усіх і 100%. Як показує мій особистий досвід, це значно зменшує бажання долучитися до медичних сил Збройних сил України.

Зважаючи на те, що залучення людей до такої ланки медичної допомоги виявилося неабияким викликом, можу собі уявити, які проблеми мають бойові бригади, де медик займається менш фаховою роботою, працює на евакуації, в первинній допомозі.

Водночас, якщо госпітальна ланка чітко підпорядкована Командуванню медичних сил, і вони можуть визначитися та зрозуміти потребу не лише в кількості необхідного медичного персоналу, а й у його фаховості, то догоспітальна ланка базується на рівні бригади / батальйону, й тут визначення потреби напряму залежить від розуміння начмеда бригади. А начальнику часто важливіше заповнити штатку відповідно до офіцерських та солдатсько-сержантських посад, аніж за спеціальностями. Періодично доводилося стикатись із проблемою, що хірург стає лікарем евакуаційної бригади. І це не приносить користі ні хірургу, ні евакуації. Бо евакуація й транспортування тяжких пацієнтів — це зовсім інший фах, і його теж треба опановувати.

Крім того, залишається проблема, що дуже фаховий лікар із доволі рідкісною спеціальністю може не мати офіцерського звання, а отже, не може обіймати лікарську посаду. І хоча є відповідна регуляція, яка не дозволяє тримати медика на немедичній посаді, і є механізм отримання лікарями офіцерського звання, можна спостерігати, що цього донині не відбувається. Крім того, зараз медик у бригаді може виконувати досить багато медичних ролей: працювати на евакуації, надавати допомогу на стабілізаційному пункті, виступати в ролі сімейного лікаря. І все це може бути та сама людина, тож говорити про підрахунки конкретних спеціалістів важко.

Зараз розпочався процес переходу на корпусну систему в Збройних силах України, й це реальна можливість доволі серйозно змінити медичну модель військової медицини. По-перше, винести медичну допомогу в окремі підрозділи. Медичну роту або медичний батальйон підпорядкувати безпосередньо начмеду корпусу. На рівні батальйону залишити тільки первинну медичну допомогу й евакуаційну ланку. До речі, евакуацію теж можна розбудувати завдяки спеціально тренованим військовим без базової медичної освіти. В армії Сполучених Штатів підготовка військового парамедика триває лише 16 тижнів, що значно менше навіть за навчання фельдшера, не кажучи вже про лікаря. Хоча це питання викликає палкі дискусії. З огляду на те, що в наших умовах процес евакуації може займати набагато більше часу, в деяких випадках може потребуватися контроль медика.

Крім того, необхідно окремо створити відповідний центральний орган, який займатиметься координацією медичних батальйонів під час виконання завдань, проведенням медичних розвідок, а також буде відповідальним за наповнення медичних батальйонів відповідними фахівцями.

Аби переломити ситуацію, що склалася, необхідні зміни як із боку держави, так і з боку громадянського суспільства. Маємо врешті зрозуміти: якщо зараз усі сили не буде спрямовано на підтримку фронту та підрозділів, які воюють, ми втратимо державу.

Джерело матеріала
loader
loader