"Оптимізм так само вірусний, як і песимізм"

Уже є понад тисячу вісімсот творів про російсько-українську війну– Учора зняли шви й виписали. Радію, що вдома. Здоров'я на війні геть похитнулося. Хлопці вчасно загнали мене в санчастину. Там подивилися на УЗД і сказали лягати на операцію. У мене була жовчнокам'яна хвороба, й жовчний вже тріщав по швах. Я тепер добрий – без жовчі, – усміхається письменник Сергій Пантюк. Спілкуємося 27 лютого по відеозв'язкуПеріод реабілітації збігся з проведенням ­29-го поетично-музичного фестивалю "Віршень"?– Швидше навпаки. Загострення хвороби почалося на мій день народження, 10 лютого. Я здав аналізи, підготувався, 15 лютого провів "Віршень", і за день мене прооперували.Чим фестиваль був особливий цьогоріч?– З 2020 року проводимо "Віршень" онлайн. Раніше я був проти цього формату, а тепер – лише за, адже стало реальним велике охоплення учасників. Поет Матвій Смірнов багато років живе з родиною в Британії, він став одним із відкриттів цього року.Зазвичай ми даємо три відзнаки, тому, оскільки згадав про Матвія, скажу про інших двох. Ще одним відкриттям стала поетка, активістка й волонтерка Роніка Пожарська. Також вразила творчістю Інна Пономаренко з Одеси. Вона займається просвітницькою діяльністю, фахова філологиня, кандидатка наук. Писала поезію не на загал. Коли почала публікувати вірші у фейсбуку, вони виявилися приголомшливими.Як змінилася творчість за 11 років російсько-української війни?– Війна проникла всюди. І в цілому про що нині писати? Усі інші контексти здрібніли, зміліли. Ще 2014 року першопрохідцем воєнної творчості став близький друг і побратим Борис Гуменюк (з кінця грудня 2022 року вважається зниклим безвісти. – Країна). На видання його книжки "Вірші з війни" ми скинулися. До речі, він писав, що справжня література починається нині. Тому маємо великий пласт митців, дотичних до цієї теми. На сьогодні вже є понад 1800 творів про російсько-­українську війну. Десь 60 відсотків авторів – це люди, які воюють чи воювали, ті, хто відчув війну на собі. Розумію, що частина цієї творчості є більше документами епохи, ніж художньою літературою у високому розумінні. Проте цей масив текстів дасть змогу гучно говорити про російсько-українську війну в контексті світової літератури. До того ж історія і література завжди перетинаються. Буде ще багато мемуарної літератури, нонфікшну. Зрозуміло, що інтерес коливатиметься. Він і нині трішки інакший, ніж був, скажімо, 2022 року чи навіть 2023-го. Але ця тема нікуди не подінеться, а тільки розвиватиметься, ростиме, як снігова куля. Потім писатимуть твори з висоти іншого часу. З'являться умовні Гемінґвеї, Ремарки, які пробуватимуть відсторонено все узагальнити.За період повномасштабної війни українці стали дорослішими. Як зберігати мудрість нині, коли, здається, весь світ з'їжджає з глузду?– Коли дивлюся на це, завжди думаю так: ми вже стільки страшного пережили – Голодомори, війни, репресії, жахи 70-річної радянської окупації й сучасної рашистської, ці геополітичні речі здаються фарсовими. Є якісь письменницькі передчуття, що на нас очікує чимало хороших сюрпризів.Як для вас почалася велика війна?– З побратимами, з якими воював на Донбасі, місяців за три до повномасштабного нападу знали: щось буде. Коли вранці 24 лютого почув вибухи, одразу зідзвонився з хлопцями, і протягом дня всі зібралися на одній локації. Це була єдина точка, де формувався новий батальйон. Ми прийшли туди всім колишнім підрозділом, тими, хто починали 2014-го як батальйон ОУН, а на початок великої війни майже всі були на цивілці. Так приєдналися до 126-го батальйону 12-ї бригади ТрО. Звідти у травні 2022-го ротою перейшли в 23-й батальйон. Тоді під час проходження ВЛК навіть довелося трохи давати хабарі. Мав попередні поранення, контузії. Коли вступав до ТрО, ніхто про це не запитував, а коли переводилися в ЗСУ, то там нас серйозно перевіряли. Довелося підмазувати, щоб мені поставили деякі підписи, а один – кардіолога – навіть підробив.Після відновлення знову повертаєтесь у стрій?– Поки що, за нормативом, не можу повернутися в бойові умови. Виконуватиму інші завдання. Нині лікарі не дозволяють більш як 4 кілограми підіймати, навіть автомат важчий. Це триватиме як мінімум місяців три.На превеликий жаль, сьогодні вранці не стало мого побратима – приїхав додому й помер. Фіну було 42 роки. Кілька разів був важко контужений, поранений. Героїчний чоловік. Йому пропонували ще до Нового року списатися, та він сказав: "Ні, я своїх не залишу". Результат – зупинилося серце. Ходив з артеріальним тиском 200 на позиції. На війні на це не зважаєш. Це інший рівень стосунків, і про себе не думаєш. Проте коли нормальне командування, то бачить, що з людиною щось не те, й відправляє лікуватися. От мене комбат ганяв, коли в мене був передінфарктний стан. Якби я його не послухав, міг померти. А так пішов в санчастину – й мене одразу госпіталізували. Це було 2023 року.А чи траплялися розчарування за період війни?– Я належу до тих людей, для яких ідея завжди важливіша за обставини. Однак, якщо в 2014–2015 роках були розчарування – грубо кажучи, люди почали ділити шкуру невбитого ведмедя, то 2022-го всі справді подорослішали. Передусім був командир нашого підрозділу – друг "Хохол", який неофіційно є загиблим, а офіційно – зниклим безвісти. Це прекрасна людина, з яким ніде не було страшно. Він весь час був поруч в окопі, стріляв, кидав гранати, заходив і виходив зі своїми хлопцями. Це був справжній український офіцер уже нової формації. Коли чув, як хтось із наших розмовляє російською, то вмів так висміяти, що людина вже не по­вторювала своїх помилок.У творчих людей розвинута інтуїція. Чи траплялося, що вона вам допомагала?– Так, звичайно. Проте на війні я її не задіював, адже там ти виконуєш бойове завдання. Маєш бути в тому місці й у той час, який тобі визначили, і маєш відпрацювати. Просто подумки спілкуєшся з Богом: "Хоч підкажи, коли моє прилетить?" Якщо мовчить, то все гаразд.На фронті почастішали звертання до Бога?– У мене в підрозділі переважно сонцепоклонники. Наш волхв, який нещодавно героїчно відлетів у бою, світла йому пам'ять, давав напучування. Але справа не в релігії, а у відчутті себе в цьому світі. Прекрасно розумієш, що ти на стороні добра, тебе максимально захищають вищі світлі сили, тому звертаєшся до них. У мене після контузії були галюцинації, і хоч я далеко не християнин, якось явилася Божа Матір. Вона прийшла з вервицею, перебирала її, дивилась і усміхалась. Тобто підсвідомість весь час працює, і це нормально.У перші дні великої війни ви склали вірш і записали його на пачці від сигарет. Нині він десь опублікований?– Він вийшов у моїй збірці "Зникома зима". Це книжка для дорослих читачів віком 18+, бо там є трохи фронтової лексики. Саму ж пачку з оригіналом вірша в мене вициганив Національний музей літератури. Але то не зовсім вірш, швидше заклик, емоція.Чи пишеться нині для ваших найменших читачів?– Недавно вийшла повість-казка "Фікус Бенджамін розповідає про щастя". У центрі сюжету хлопчик, у школу якого прилетіло, його друг загинув, а він втратив ногу. Однак після каліцтва він здобуває здібність розуміти рослини. Книжку написано від імені фікуса, який у певний момент починає спілкуватися з хлопчиком. Більшу частину цієї повісті я написав на війні під час ротацій. Для мене на фронті є звичним потрохи щось писати на телефоні й відсилати дружині, щоб вона складала в купку. Коли приїздив додому, сідав і впорядковував.Як війна впливає на дітей?– Ще 2014-го в Пісках познайомився з хлопчиком, який жив із дідусем, а той категорично не хотів виїздити. Потім дідуся таки випхали в сусіднє село до родичів, а хлопчик утік. Він кілька днів так і тинявся, бо йому було цікавіше з нами, ніж із дідусем у родичів. Дитині було 8 чи 9 років, але по суті він був дорослий думками, все розумів, впізнавав за звуком, що летить. Невдовзі його забрали родичі.До речі, поштовхом до створення образу Ромчика з книжки про фікус стала реальна дитина. 2016-го ми виступали в сільській школі, недалеко від лінії розмежування. Приїхало багато авторів, навезли книжок. А в цю школу колись прилетіло. Я вийшов курити в двір, й мене обступили хлопчаки. Один жваво все розказував і показував – там ми гралися, там воронка була від вибуху, а там дівчинка загинула. А інший хлопець його перебиває: "Так, одноногий, ти забрехався". Я дивлюсь, а ця дитина справді на протезі.На жаль, ці діти ростуть у зовсім іншому світі. Але ми мусимо цьому давати раду. Передусім треба евакуювати звідти всіх дітей.Для створення дитячої літератури потрібен оптимізм. Звідки його черпаєте?– У моїй родині був оптимізм українського штибу: "Ще так не було, щоб якось не було". Якось підсвідомо зрозумів: якщо ти собі намріюєш тільки позитив, то, навіть коли й стається щось не те, це не так боляче. А якщо як намріяв, так і відбувається, то це взагалі кайф. Якщо ж вдається хоча б на третину здійснити намріяне, то це вже велике досягнення. Намагаюся заражати людей позитивним мисленням. Адже оптимізм так само вірусний, як і песимізм. Але песимізму треба протистояти, бо це шлях у нікуди.Я ніколи не був членом УНСО, але з хлопцями близький. У них є класне гасло: "Будь реалістом – вимагай неможливого".А ще коріння мого оптимізму – в сучасних дітях і молоді. Вони вже зовсім інакші, і в чомусь це завдяки нам – ми шукали себе і знайшли, а дітей вже виховуємо українцями.Якось ви ділилися, що напередодні повномасштабної війни придбали дачу, мріяли завести там собаку й кішку. Чи вдалося втілити плани?– Ті гроші, які я навоював, справді вклав у дачу, зробили гарний ремонт. Побратим порадив толкових майстрів. Побудували там камін, про що я все життя мріяв. Перебудували ґанок, прибрали всі зайві приміщення. Сподіваюся цієї суботи поїхати туди з дружиною хоч на декілька годин, помилуватися, походити садом. А живність завелась у квартирі – далекий родич подарував кошеня, що перетворилося на вгодованого семи­кілограмового кота Марка.Прагну працювати далі, бо задумів і початого багато. Парадоксально, але завдяки цій операції нарешті здав редакторові нову книжку казок.Жити варто для того, щоб…– Щоб побачити смерть пуйла, руїни Кремля і як остання імперія планети розсиплеться.Що найбільше цінуєте в людях?– Щирість, вірність і, мабуть, якусь позитивну без­башенність. У нас є один армійський жарт. Коли щось придумали чи модернізували і нас хвалять: "Ой які ви розумні хлопці", то відповідаємо: "Ні фіга, ми дурні. Розумні в Німеччину втекли". Так от: ми дурні в хорошому сенсі цього слова. І я ціную таку дурість, її можна назвати творчою.