Артем Шаіпов: «Конкурси на держслужбу мотивуватимуть молодь повертатися й працювати на Україну»

Українські студенти із західною освітою повертатимуться і йтимуть працювати на державну службу, якщо матимуть змогу впливати на розвиток країни, отримуватимуть гідну зарплату та будуть залучені до масштабних проєктів, — упевнений Артем Шаіпов, співзасновник Асоціації «Професійний уряд». Для цього держава спершу має відновити прозорі конкурси на державну службу та чітко говорити про свої потреби в молодих кадрах.

2014 року після Революції Гідності Артем Шаіпов разом з іншими українськими випускниками університетів світового рівня заснував Асоціацію «Професійний уряд» (PGA). Вона об’єднує понад 25 українських спільнот випускників провідних університетів світу: Кембриджа, Оксфорда, Гарварда, європейських університетів тощо. Її представники працювали над розробленням Закону «Про державну службу», а також сприяли запуску єдиного порталу вакансій державної служби.

Наша держава має залучати спільноти українських студентів до промоції України й створити мережу «народних амбасадорів», але для ефективності навчити їх інструментів публічної дипломатії, — вважає Артем Шаіпов.

Як наші студенти можуть долучатися до допомоги Україні в західних університетах? Як держава може заохочувати їх повертатися з-за кордону? Як працює російська пропаганда у світових закладах освіти?

— Артеме, ти народився в Бахмуті, закінчив Кембриджський університет і є магістром права, маєш ступінь MBA і є випускником багатьох управлінських і лідерських програм у кількох країнах світу. З таким резюме можеш працювати в будь-якій компанії світу. Напевно, тобі пропонували роботу й блискучі кар’єрні перспективи за кордоном. Чому ти в Україні?

— Коли я вперше поїхав навчатися за кордон до Кембриджського університету, то провів над собою мисленнєвий експеримент, запропонований Віктором Франклом: людина має уявити себе в похилому віці й подивитися на себе теперішню, щоби зрозуміти, що її мотивуватиме, аби життя мало сенс. Для мене ця відповідь полягала в тому, що я маю всі зусилля спрямувати на розвиток суспільства й держави. Тому я повернувся, щоби працювати, інвестувати свій час, талант, свої можливості в Україну.

— Після Революції Гідності в Україні ти співзаснував Асоціацію «Професійний уряд». 2021 року на конференції YES ти озвучив президенту Зеленському, що випускники світових університетів готові працювати на державу. Тоді він запропонував знайти десятьох кандидатів для роботи на державній службі із зарплатою у 30 тисяч гривень, досить невеликою порівняно з тим, яку люди з такою освітою могли отримувати, наприклад, у бізнесі. Чим ця історія закінчилася?

— Поштовхом для створення Асоціації після Революції Гідності стало розуміння, що на той момент Україна потребувала потужної ін’єкції людського капіталу в публічний сектор, аби відновитися після розвалу уряду Азарова та втечі Януковича. Ми розуміли, що якість життя залежить від якості публічного управління, а це, своєю чергою, — від підготовки, мислення й дій службовців. Тоді був період піднесення й багато охочих працювати в публічній службі. Але не було єдиного порталу вакансій публічної служби, й тому ми звернулися з відкритим листом до очільника тодішнього уряду Арсенія Яценюка з пропозицією щодо аналізу кадрових потреб, аби залучити випускників на публічну службу.

Тоді близько ста людей пішли працювати в різні інституції: міністерства, агенції, держпідприємства. Але це не спрацювало так масштабно, як нам хотілося.

2019-го ми писали листа Зеленському з розумінням, що це нова людина для системи публічного урядування, яка потребує людей у команду й для розвитку України. Відповіді не отримали. За два роки на конференції YES у мене була можливість уже особисто поставити йому запитання саме про кадрову політику, а не працевлаштування мене чи інших. Врешті президент виступив із конкретною ініціативою. В підсумку з десятьох одна людина отримала високу державну посаду: Василь Мирошниченко, інший співзасновник Асоціації «Професійний уряд», був призначений послом України в Австралії та Новій Зеландії. ККД ініціативи становив 10%. Сподіваюся, ще буде нагода покращити цю статистику.

— Зараз в умовах іще більшого кадрового голоду в Україні, коли за кордон виїхало багато працездатної освіченої молоді й батьки продовжують вивозити дітей, чи прийшла держава до вас із пропозиціями посад?

— Асоціація завжди просувала політику відкритих і чесних конкурсів на публічну службу. Це не про конкретних людей. І тут держава мала б запропонувати певну рамку, яка допоможе таких людей залучати.

Після кризи, пов’язаної з ковідом, було скасовано конкурси на публічну службу. Європейська комісія у своїх звітах також зазначає: Україна має показати, що готова прозоро відкривати можливості для залучення на публічну службу людей із відповідними компетенціями, освітою, досвідом.

Але потрібно ще вміти їх втримати. Для цього важливий гідний рівень оплати праці й належне середовище, яке вони так само мали б створювати власними зусиллями.

— А як може держава мотивувати й втримувати цих людей?

— Людину мотивує те, що вона працюватиме над розвитком своєї країни, проєктами, які мають національний масштаб і допомагають багатьом людям покращити своє життя, а також отримає унікальний досвід. Очікувати дуже високої оплати праці нереалістично. За дослідженнями, держава має запропонувати принаймні дві третини від ринкової оплати праці відповідних фахівців, аби втримати людський капітал у державній системі.

Натомість із 2014 року бачимо, що багато хто пішов працювати на публічну службу, але потім залишив її з різних причин. Одна з них — несприятлива організаційна культура публічної служби, порівняно з приватним сектором. І з боку Асоціації ми працювали, зокрема, над тим, щоби сприяти покращенню організаційної культури публічної служби.

— Ви в «Професійному уряді» нещодавно провели дослідження на замовлення Національного агентства України з питань державної служби про бажання молоді із закордонною освітою працювати на держслужбі. Якими є результати?

— Опитування стосувалося саме стратегії залучення молодих фахівців, студентів і недавніх випускників із західною освітою. В підсумку побачили, що 65% респондентів обмірковують варіант роботи в державному секторі. Майже 80% із тих, хто перебуває за кордоном, розглядають можливість повернутися в Україну, та більш як половина з них зауважили, що готові працювати на державній службі за наявності гідної зарплати, можливості долучитися до трансформації України й робити реформи. Тобто потрібно запропонувати дуже чітку адженду реформ і дати сигнал, що держава до цього рухається.

Наших студентів за кордоном варто навчати публічної дипломатії.

— Відкриття Українського глобального університету (УГУ) для навчання українських студентів у провідних університетах світу й допомоги у відбудові після здобуття освіти — це був запит держави чи ваша приватна ініціатива?

— Український глобальний університет — це громадська ініціатива, що стала можливою внаслідок об’єднання зусиль українських закладів вищої освіти та громадських організацій (Київської школи економіки, УКУ тощо). Але ми працювали над її схваленням із боку держави, вдалося заручитися підтримкою офісу президента, й це допомагало потім Українському глобальному університету переконувати колег за кордоном допомагати.

Через повномасштабне вторгнення багато людей виїхали з України. Важливо було створити їм можливості для розвитку з розумінням, що потім вони інвестують свій час у розвиток України. В підсумку ми збудували 70 партнерств із університетами в усьому світі й створили понад тисячу різних можливостей для навчання та проведення досліджень у різних університетах. Це дало певний ефект, оскільки люди відчули, що про них дбають. Людина мала підписати меморандум про те, що усвідомлює, що має повернутись і працювати над розвитком України. Не всі ще закінчили навчання й повернулися, але процес триває.

— Україна зараз дає можливості для самореалізації цієї молоді?

— Можливості мають бути створені й не обов’язково прив’язані до конкретної людини. Наприклад, Кембридж — це місце втрачених можливостей. Бо їх там настільки багато, що навіть якщо ти не спатимеш 24 години, однаково всіх не використаєш.

Україна має бути в цьому сенсі місцем втрачених можливостей: коли для людей тут буде створено стільки можливостей, що вони не будуть здатні їх усі використати.

— Що Міністерство національної єдності України й держава загалом має зробити вже зараз, аби Україна була привабливою для молоді, яка здобуває освіту за кордоном, щоб вона поверталась або допомагала?

— Важливо ефективно комунікувати місію міністерства й каскадувати її через програмну діяльність. Перед нашою розмовою я зайшов на сайт Мін’єдності й побачив, що розділи «Місія і завдання міністерства», «Основні завдання, цілі та напрями діяльності структурних підрозділів» не наповнені взагалі. Люди знають, що створили це міністерство, але комунікація недостатня. В чому саме полягає ця політика? Які програми діють із боку держави?

Це могла б бути скоординована робота цього міністерства, МЗС і посольств України з налагодження та зміцнення співпраці зі спільнотами українських студентів у закордонних університетах. Наприклад, студенти й науковці пишуть роботи, можуть досліджувати щось, що буде корисним для України, а держава могла б усіляко сприяти таким дослідженням. Важливо, щоб українці розуміли: те, над чим вони працюють, має сенс для України й Україна це цінує.

Держава могла б сприяти навчанню публічної дипломатії українців, які опинилися за кордоном, та інших людей, які хочуть докластися до просування України. МЗС схвалило Стратегію публічної дипломатії на 2021–2025 роки, в якій студенти розглядаються як «амбасадори України». Це добре сказано, але сказати замало. Замало послам провести суто ознайомчі зустрічі зі студентами й виголосити кілька промов. Зустрічі та двостороння комунікація мають бути регулярними: які у вас ідеї й потреби, з якими ми можемо допомогти, можливо, з боку посольства попросити когось із України приїхати? Це вимагає фінансових ресурсів, копіткої праці великої мережі людей, потребує інвестицій часу та сил, але без цього ми не побачимо значних успіхів.

— Ви з дружиною під час її навчання в Оксфорді минулого року провели багато заходів на підтримку України. Який це мало ефект? Як це можуть організовувати українські студенти за кордоном?

— Ми підраховували, що за рік провели 24 заходи — приблизно по два заходи на місяць. Це велика командна робота української студентської спільноти в Оксфорді. Один із найцінніших проєктів — у каплиці All Souls Chapel, якій десь 600 років, уперше прозвучав український «Щедрик», але не тільки українськими голосами. Ми навчили іноземних студентів співати «Щедрик» українською. Це показує, як залучати іноземців до української культури й певною мірою себе проявити. Також я бачив, як емоційно сприйняли виступи й Олександри Матвійчук, нашої нобелівської лауреатки, про воєнні злочини, роботу з жертвами. Це допомагає налагоджувати міжнаціональний діалог. Такими заходами ми стаємо зрозумілішими для інших людей.

Українські спільноти в глобальних університетах діють давно. Якщо спільноти немає, то треба об’єднуватись і створювати. Можна запрошувати іноземців, щоб обговорити актуальні питання, скуштувати страви української кухні, послухати українську музику. Тобто розвинути певну діяльність навколо цього об’єднання.

Студенти можуть залучатись і до культурних проєктів, і до економічної співпраці. Має бути так званий юзеркейс — розуміння профайлів людей. І під кожен із них мають бути напрацьовані рішення, як держава може залучати таких людей, щоб вони інвестували частину свого часу, сил, життя в Україну на різних рівнях.

І важливо дякувати людям і визнавати їхній внесок. Це мотивує перевершувати себе, робити ще більше. А також дати можливість українцям номінувати інших для визнання з боку держави заслуг перед Україною.

— Як Росія працює у закордонних університетах зараз? Чи ти бачиш посилення тенденцій із дезінформації? Як можемо їй протидіяти?

— Головнокомандувач армії РФ Валерій Герасимов опублікував доктрину гібридної війни понад десять років тому. Там ідеться про те, що інформаційні та гуманітарні операції є ключовими, а співвідношення невійськових і військових заходів під час ведення війни — 4:1. Це рідко сприймають серйозно, що відкриває шлях для російської глобальної культурної офензиви, важливими форпостами якої є закордонні університети та інші дослідницькі центри.

Водночас РФ часто спирається на розгалужену мережу центрів, які раніше були центрами совєцьких студій, а тепер переважно називаються центрами вивчення Росії та Євразії. І хоча є також центри вивчення Європи, Україна чомусь у багатьох університетах і дослідницьких інституціях, як-от Chatham House, досі вивчається під парасолькою Росії та ефемерної Євразії. Ментальні мапи важливі, бо вони формують у людей розуміння приналежностей.

Неодноразово порушував ці питання на міжнародних майданчиках і писав про ці проблеми для Foreign Policy та Euractiv. Важливо формувати розуміння, що РФ — це не національна держава, а колоніальна імперія, і що її культуру, літературу слід вивчати саме під цим кутом. Це для того, щоб міжнародна спільнота розуміла Росію та її спадок такими, якими вони є насправді, якими їх бачать жертви імперії, а не як РФ хоче їх показати через брехню й масову дезінформацію, яку вона часто маскує під академічну свободу та свободу слова. На жаль, академічна спільнота є дуже консервативною й часто опирається змінам.

Окрім протидії культурній офензиві й дезінформації РФ, нам слід презентувати Україну та її культуру. Багато для цього вже робиться. Важливо створювати й розвивати центри вивчення України, щоб за кордоном дедалі більше дізнавалися про нас і ми могли краще порозумітися. Радію, коли бачу, що в Кембриджі вивчають українську, пишуть дисертації з української літератури, а за вечерею в Оксфорді професори цитують Забужко, Жадана та інших. Нам слід навчитися масштабувати добрі практики й системно їх підтримувати, щоб не тільки протидіяти дезінформації, а й щедро сіяти знання про Україну у світі.