Ердоган в обороні: що приховує політична криза в Туреччині

Перший тиждень турецької політичної кризи, початок якій поклало затримання стамбульського градоначальника Екрема Імамоглу, наразі не дає достатньо підстав для підбиття підсумків, але дає змогу зафіксувати тенденції, що намітилися.

Нагадаю коротко, як розвивалися події. Мера найбільшого турецького мегаполіса затримали вранці минулої середи, 19 березня. Йому пред’явили низку обвинувачень — від корупції у сфері проведення тендерів на будівництво до зв’язків із терористичною організацією. Політичний підтекст переслідування є цілком очевидним. Затримання відбулося за кілька днів до з’їзду найбільшої опозиційної Республіканської народної партії (РНП), на якому Екрема Імамоглу, котрий належить до неї, планували висунути кандидатом у президенти. Згідно з опитуваннями, за популярністю мер Стамбула цілком міг би позмагатися з чинним главою держави Реджепом Ердоганом. Щоправда, чергові вибори мають відбутися ще нескоро (до цього питання ще повернемося нижче), але, мабуть, влада вирішила убезпечитися заздалегідь.

До того ж за день до затримання Стамбульський університет, який раніше пишався тим, що Екрем Імамоглу є його випускником, анулював диплом політика — нібито через процедурні порушення під час переведення з іншого вишу. Згідно з законом, наявність вищої освіти необхідна для реєстрації кандидата в президенти.

Попри введену заборону на проведення публічних заходів масові мітинги розпочалися відразу ж після затримання Екрема Імамоглу й досягли кульмінації в неділю. У Стамбулі центром протесту став район Сарачхане, де розташована будівля мерії. Заворушення охопили й інші великі міста країни, зокрема Анкару та Ізмір. Намагаючись узяти ситуацію під контроль, влада вдалася до блокування соціальних мереж і тиску на ЗМІ. Трансляція протестів і навіть демонстрація в ефірі запису маніфестацій прирівнюється до підбурювання до заворушень. Без сутичок із поліцією не обходиться, але з урахуванням масштабу акцій можна стверджувати, що значного насильства наразі вдалося уникнути. Оцінки кількості учасників маніфестацій дуже різняться, але, схоже, тільки в Стамбулі йдеться про сотні тисяч людей. Майже півтори тисячі протестувальників було затримано.

23 березня суд залишив затриманого мера під вартою за обвинуваченням у корупції. Хоча рішення виглядає як повна підтримка політично мотивованого переслідування, насправді воно є половинчастим. Якби докази підтримки тероризму визнали переконливими, це майже гарантовано поклало б край політичним амбіціям заарештованого. Крім того, попереднє підтвердження судом цього обвинувачення дало б можливість центральній владі призначити очільника міста. Та оскільки суд підтримав тільки обвинувачення в корупції, муніципальна рада, підконтрольна однопартійцям Екрема Імамоглу, сама визначить, хто виконуватиме обов’язки міського голови.

Реджеп Ердоган, який сам розпочинав шлях до великої політики з посади мера Стамбула, чудово розуміє його значення. Хоча це й не столиця, в мегаполісі мешкає близько 15 мільйонів людей, тут сконцентровані підприємства, які виробляють значну частку економіки. Усунувши, щонайменше тимчасово, популярного конкурента з політичної сцени, керівна партія не змогла повернути собі контроль над Стамбулом.

Арешт не завадив РНП оголосити про висування Екрема Імамоглу кандидатом на найближчих виборах. Як стверджують опозиціонери (щоправда, це неможливо перевірити), під час символічних праймеріз, у яких міг узяти участь хто завгодно, за мера Стамбула, кандидатура якого була єдиною, проголосувало майже 14 мільйонів громадян. Це означає, що опозиція не стала розглядати запасні варіанти, а пішла на принцип.

Головне питання у зв’язку з тим, що відбувається, яке може залишитися незрозумілим сторонньому спостерігачу: чому політичне протистояння спалахнуло саме зараз?

Чергові президентські вибори мають відбутися в країні лише 2028 року. В перспективі трьох років підвищена активність РНП виглядає як фальстарт. Однак є підстави підозрювати, що шанси на дострокове голосування досить високі.

Власне, дострокові вибори є вимогою опозиції. Мер Анкари Мансур Яваш, також представник РНП (і можливий запасний кандидат від партії), на мітингу протесту красномовно обґрунтував необхідність їх проведення тим, що молодь, яка зібралася перед ним на площі, «не бачила іншого уряду відтоді, як народилися».

І справді, Реджеп Ердоган управляє Туреччиною вже понад двадцять років, спочатку як прем’єр-міністр, потім — як президент. Його тривале правління характеризувалося економічними успіхами в першій половині та формуванням авторитарної моделі правління — в другій. Через економічну стагнацію останніх років популярність чинного глави держави йде на спад. На попередніх виборах він із великими труднощами переміг у другому турі малохаризматичного немолодого опонента, якого було висунуто як компромісну фігуру, що задовольняла смаки різних опозиційних груп. Популярний уже тоді, після свого успішного протистояння уряду на міському рівні Екрем Імамоглу не міг балотуватися через судову заборону на політичну діяльність, яка нині оскаржується в суді.

З погляду особистих і політичних якостей стамбульський мер є чудовою кандидатурою для консолідації опозиційних сил. На відміну, скажімо, від згаданого однопартійця Мансура Яваша, який дотримується традиційнішої версії кемалізму (світського націоналізму, сто років тому покладеного Ататюрком в основу політичного устрою Турецької республіки), Екрем Імамоглу належить до помірного крила партії. Він володіє курдською мовою та зумів налагодити конструктивні відносини з рухом за права цього народу (що й дало підстави звинуватити його в підтримці тероризму). Водночас він співпрацює з профспілковим рухом і лівими організаціями, які зберігають сильні позиції в самому Стамбулі та низці інших регіонів. Притому Екрем Імамоглу не є войовничим антиклерикалом. На посаді мера він підтримує реконструкцію релігійних об’єктів так само, як і розвиток соціальної інфраструктури. Особисто він — мусульманин, але поміркованого спрямування. Його дружина, яка сама займається громадською діяльністю, не носить хустки на голові.

Імамоглу відомий своїм почуттям гумору та м’яким стилем політичної риторики. Коли результати муніципальних виборів (на яких він переміг кандидата від керівної партії) було анульовано, виступаючи на мітингу своїх прихильників, політик зняв піджак і краватку, засукав рукава сорочки й закликав усіх добряче попрацювати, щоб підтвердити його перемогу. «Все буде гаразд», — пообіцяв Імамоглу, і цей вислів став мемом. На повторних виборах політик здобув іще більшу підтримку виборців.

Досить очевидно, що чинний президент уперше відчув перспективу суперництва зі справді небезпечним конкурентом і вирішив діяти на випередження. Річ у тім, що з власних причин Реджеп Ердоган теж зацікавлений у проведенні дострокових виборів.

 Згідно з чинним законодавством, якщо політичний цикл піде за графіком, 2028 року чинний президент не зможе балотуватися. Після всіх змін до Конституції, що дають змогу не враховувати попередньої політичної історії, зараз він обіймає посаду глави держави вдруге. Для того, щоб узяти участь у виборах після закінчення поточної каденції, Реджепу Ердогану потрібно було б іще раз змінити Конституцію. Але керівна партія, навіть із правонаціоналістичним партнером по коаліції, не має конституційної більшості в парламенті. Якщо залишатися в межах законодавства, єдиною можливістю для чинного глави держави балотуватися знову є дострокові вибори. В такому разі формально друга каденція президента не зараховуватиметься, оскільки він не пробув на посаді до кінця відведеного строку. Для оголошення дострокових виборів також потрібна конституційна більшість, однак, вочевидь, у цьому питанні керівній партії буде зовсім не важко здобути необхідну підтримку опозиції.

Щоправда, публічно президент не заявляв про такий намір. Можливо, в нього інші плани. Але навіть якщо вони полягають у зміні законодавства або підготовці підконтрольного транзиту, за будь-якого сценарію йому необхідно ослабити опозицію. Тому влада пішла зараз на провокацію потенційно небезпечної політичної кризи, здавалося б, на рівному місці.

З погляду зовнішньополітичного контексту, момент було обрано досить вдалий. Нова адміністрація Білого дому явно не дорікатиме Анкарі за придушення демократії. З іншого боку, президенту Туреччини приємно буде здійснити перший візит до Вашингтона за каденції нового американського президента (ймовірно, у квітні), цілковито контролюючи ситуацію у своїй країні. Європі ж нині більше потрібна Туреччина, точніше, її військово-технічна промисловість, ніж Туреччині потрібна Європа. Слова осуду з боку Брюсселя, безумовно, вже пролунали, але за ними навряд чи підуть якісь реальні санкції, що були б достатньо чутливими для турецької економіки, залежної від європейських інвестицій.

Звісно, на сьогодні ще незрозуміло, чи виграв Реджеп Ердоган від своєї незграбної спроби позбутися небезпечного конкурента, чи тільки спровокував суспільні заворушення, які не в змозі буде придушити. Наразі ситуація виглядає контрольованою. Силові структури, очищені від усіх потенційно нелояльних кадрів після спроби заколоту 2016 року, зберігають вірність режиму. На цьому етапі протистояння поступово переходить із вулиць до зал судів. Найближчими тижнями з’ясується, чи є в країні незалежна судова влада, чи уряд встановив ефективний контроль і над нею.

У віддаленішій перспективі можна буде зрозуміти, чи складається в Туреччині остаточна модель безальтернативного авторитарного правління на кшталт російської, чи політична опозиція ще здатна мобілізувати суспільство на ефективний протест. Спостерігачі по-різному оцінюють шанси сторін; я особисто схиляюся до песимістичного прогнозу. Принаймні Туреччина переживає зараз переламний момент своєї новітньої політичної історії. Чи нагадуватиме подальший сценарій Україну часів Революції Гідності, чи Білорусь після виборів 2020 року, — залежить тільки від самих турків.