Культурний план. Чого очікувати від нової стратегії розвитку культури до 2030 року?

В п’ятницю 28 березня Кабінет Міністрівухвалив стратегію розвитку культури до 2030 року, а також затвердив операційний план її реалізації на період 2025-2027 роки.
Ця стратегія стала першим за останні кілька років стратегічним документом, що містить бачення державою актуальної стратегічної рамки розвитку культурної сфери.  Її ухвалення до кінця березня було однією з вимог проєкту Ukraine Facility.

 Перший підхід

У Міністерстві культури та стратегічної політики кажуть, що ухвалена стратегія «пропонує принципово новий державницький погляд на культурну сферу як на ключовий елемент у формуванні держави, забезпеченні національної безпеки та досягненні сталого розвитку».
Разом з тим у МКСК визнають, що новий документ навряд чи має шанс одним махом вирішити усі наявні проблеми культурного середовища. «Чи це ідеальний варіант, що розв’яже всі задачі та виклики сфери? Звісно, ні. Але це перший підхід, за ним – величезна робота з імплементації, досягнення цілей, аналізу політик та коригування», - написала у своїх соцмережах перша заступниця міністра Галина Григоренко.

Активний період розробки стратегії та консультацій тривав протягом кількох місяців. Драфт документу, що викликавбурхливі обговорення у професійній спільноті, МКСК з участі представниці ОП Олени Ковальської презентував ще в кінці грудня минулого року. 
В основу стратегії лягли напрацювання проєкту RES-POL, фінансованого ЄС. В процесі роботи над документом відбулися консультації за участі понад 770 представників громадянського суспільства, аналітичних центрів, закладів культури, освіти, науки, міжнародних організацій, активістів тощо.

Міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький формулює завдання документу так. «У стратегії є три основні завдання: зберегти, розвинути і поширити. Перше завдання – збереження культурної спадщини. Друге – розвиток культури, що вимагатиме зміцнення системи підготовки кваліфікованих кадрів. Третє – донести до світу усвідомлення тисячолітньої історії України та її культури».
Звучить досить струнко, втім, як побачимо далі, в тексті документу стратегія розпадається на значно більшу кількість пріоритетів та ключових векторів.

 Місії, цілі, напрямки, завдання

Проте перейдімо до найцікавішого – до аналізу самого документу. У аналітичній частині стратегії, що займає ледь не половину документу, автори починають з перерахування актуальних викликів в культурній галузі, «вирішення яких вимагає прийняття стратегії». Серед них:

• фрагментарна та непослідовна культурна політика (тут автори констатують багаторічну відсутність в країні стратегії культури, визнаючи, що «стратегія, ухвалена у 2016 році, мала декларативний характер»);
• відсутність інтеграції культури у сферу національної безпеки (тут дізнаємось, що «культура тривалий час розглядалася як виключно мистецька, дозвіллєва або розважальна діяльність, а не стратегічний ресурс державної безпеки»);
• nbsp;     дефіцит кваліфікованих працівників та відтік людського капіталу (це і справді один із ключових викликів у галузі, і тут ми вперше бачимо офіційні цифри щодо кадрових втрат у сфері за час повномасштабної війни – 27%);
• малоефективна мережа закладів культури та нерівномірний доступ до культурних послуг;
• недостатнє фінансування та відсутність ефективних механізмів підтримки культури (тут знову викриття: «фінансування культури традиційно здійснювалося за залишковим принципом, що унеможливлювало її сталий розвиток»);
• недостатня конкурентоспроможність та інтегрованість креативних індустрій України в глобальний економічний та культурний контекст;
• маргіналізація культурної спадщини в Україні, її сприйняття як архаїчного та затратного елементу (тут визнається факт «хронічного недофінансування, хаотичного регулювання, відсутності державних стратегій капіталізації сфери культурної спадщини, браку кадрів та відсутності стратегії осучаснення спадщини»).
• повільні темпи цифрової трансформації в сфері культури;
• відсутність системного підходу до використання культури як інструменту згуртованості суспільства;
• відсутність цілісної державної політики, яка б інтегрувала культуру у процес соціального порозуміння, створює  ризики подальшої фрагментації та поглиблення розриву у порозумінні між різними групами в суспільстві.  

Вочевидь, щоб дати читачеві трохи надії, після перерахування прогалин та викликів автори документу несподівано оптимістично зазначають: «Проте культура не може залишатися лише у площині виживання та збереження. Вона має перейти до фази зміцнення та поступового розширення її впливу».

 Які ж ключові вектори розвитку культури визначає держава на 2025-2030 роки? Це «зміцнення стійкості культури, утвердження її як невід’ємного елемента національної безпеки та закладання підвалин для її стрімкого розвитку в наступному періоді стратегічного планування (2031-2035 роки).

Відтак, пріоритетами розвитку культури на найближчі п᾿ять років мають стати:

• інтеграція культури та культурної спадщини у систему національної безпеки;
• забезпечення системності у використанні культури як м’якої сили для просвіти, поведінкових змін та зміцнення згуртованості суспільства;
• розвиток кадрового потенціалу та модернізація професійної підготовки в сфері культури;
• відновлення інфраструктури;
• оновлення системи управління у сфері культури та поступове забезпечення інституційної сталості;
• реформування системи фінансування сфери культури;
• розвиток креативних індустрій та інтеграція культури і культурної спадщини в економіку країни;
• збереження та популяризація культурної спадщини та культурних цінностей; її ревіталізація та використання потенціалу для комплексного розвитку територій;
• розширення міжнародної присутності української культури та зміцнення її місця і голосу у світовому культурному просторі.

Виглядає трохи, як «за все хороше, проти усього поганого». Це, звісно ж, як зазначила перша заступниця міністра, лише «перший підхід», проте така кількість та розмаїтість  державних пріоритетів в сфері культури за умов дуже серйозних викликів та обмежень ресурсів виглядає дещо сумнівно з точки зору реалістичності їхньої одночасної практичної реалізації.

Проте продовжимо аналізувати документ.
Метою автори нової стратегії визначають утвердження культури України як основи національної ідентичності та безпеки держави, спрямованої на зміцнення національної єдності, збереження та промоцію культурної спадщини, зміцнення людського капіталу через цінності, творчість і самовираження, а також створення основи для відновлення та подальшого розвитку культурного простору, підвищення впізнаваності та конкурентоспроможності держави.

Досягнути цієї мети планують, реалізувавши чотири стратегічні цілі:

1. зміцнення людського капіталу через культурні практики;
2. захист, збереження, примноження та використання потенціалукультурної спадщини;
3. підвищення стійкості культури як суспільної системи;
4. інтеграція української культури як активного учасника і рівноправного партнера глобальних культурних процесів.

 Стратегія виживання, стратегія розвитку

Подивімось трохи детальніше на сукупність оперативних цілей по цих чотирьох ключових цілях.

У першу з них, пов’язану із зміцненням людського капіталу через культурні практики, запхали аж шість оперативних піднапрямків, розмаїття яких справді вражає: тут тобі і інтеграція культури в систему національної безпеки, і деколонізація, і стимулювання створення культурно-мистецького продукту, і відновлення кадрового потенціалу, і – несподівано – підтримка ментального здоров’я через мистецькі практики.

Стрункішим та логічнішим виглядає блок оперативних цілей, присвячений захисту та збереженню культурної спадщини – надзвичайно актуальної теми, якій держава нарешті починає приділяти належну увагу, на жаль, перед тим втративши багато дорогоцінного часу. У цьому блоці п’ять оперативних цілей: убезпечення культурної спадщини під час війни, інституційне та правове зміцнення системи захисту культурної спадщини, розбудова та наповнення цифрової інфраструктури у цій галузі, розвиток реставраційної справи, а також пошук та повернення культурних цінностей.

Попри чіткий фокус на сфері культурної спадщини, обшир завдань тут дуже великий, а конкретики щодо їх досягнення наразі небагато. Відтак, складно зрозуміти, як держава бачить, приміром, «створення системи оперативного та ефективного реагування на загрози для культурної спадщини, спричинені війною» (так, на дванадцятому році війни, еге ж). Трохи зрозуміліше з нормативно-правовою та інформаційною складовою: зокрема, до 2030 року держава планує ратифікувати Конвенцію Ради Європи про правопорушення, пов'язані з культурними цінностями та внести відповідні зміни до законодавства; створити Реєстр Музейного фонду України; запустити інформаційно-комунікаційну систему «Цифрова книжкова ідентифікація».

Ще за треком захисту культурної спадщини до 2030 року має бути створено цілісну систему управління культурною спадщиною, прийнято Кодекс у сфері культурної спадщини; запроваджено механізми евакуації культурних цінностей (дивовижно мати це завдання в треку ще на п’ять років на четвертому році повномасштабної війни, але така реальність). Також декларується здійснення консервації пам’яток культурної спадщини, що постраждали внаслідок військових дій (тут хотілося б детальнішої візії, але, оскільки напрямок евакуації спадщини врешті стає для МКСК пріоритетним, є шанси на зрушення по цього треку найближчим часом).
Найхиткіше в цьому блоці виглядає пункт щодо забезпечення повернення культурних цінностей – тут наразі візія держави не просувається далі підготовки юридичних кадрів, вивчення світових кейсів повернення культурних цінностей та синхронізації українського законодавства з міжнародним. Найконкретніше артикульований крок – інтеграція до міжнародних баз даних (зокрема баз Interpol) українських культурних цінностей, що перебувають у розшуку.

Третя задекларована в документі ціль – підвищення стійкості культури як суспільної системи. Тут бачимо як кілька справді актуальних оперативних цілей –  підтримка спроможності системи управління в сфері культури, інституційне реформування закладів культури, підвищення ефективності фінансування державних інституцій, так і трохи «бази», як-от забезпечення населення культурними та освітніми послугами чи формування та зміцнення локальної ідентичності, культурного розмаїття, згуртування та інтеграції у національний культурний простір.

У оперативній цілі щодо інституційного реформування закладів культури «зашите» важливе на думку багатьох лідерів культурних інституцій завдання з розробки моделей лібералізації діяльності організацій сфери культури, зокрема в частині управління заробленими коштами та командами. Тепер головне, аби при імплементації стратегії МКСК дослухалось до отриманих від культурного сектору рекомендацій.

Прогнозовані результати у цьому блоці – також на будь-який смак: від цілком «намацальних», як-от створення Українського фонду культурної спадщини чи інституційної реформи закладів культури, до таких, механізм реалізації яких наразі складно уявити – наприклад, збереження локальної культури тимчасово окупованих регіонів.

Останній, четвертий блок в переліку стратегічних цілей нової Стратегії – це інтеграція української культури у міжнародне поле. Тут вийшов такий собі гібрид міжнародної мистецької репрезентації, культурної дипломатії ті міжнародних стратегічних комунікацій. Оперативних цілей тут чотири: посилення міжнародного культурного діалогу, налагодження взаємодії та реалізація потенціалу українців за кордоном, посилення вітчизняних креативних індустрій на міжнародних ринках та репрезентація України на ключових світових культурних подіях.

Це найбільш «водянистий» пункт серед цілей нової стратегії, сповнений піднесених слів про «посилення», «зміцнення», «стимулювання» та «розвиток». Деякі пункти, як-от «створення механізмів залучення українців за кордоном як амбасадорів української культури» відверто дивують. З умовної конкретики: до 2030 року має бути створена Світова українська культурна платформа, підвищено обсяг експорту креативного продукту (при цьому в тексті – жодних цифр, ані поточних, ані прогнозів).

Задекларована як одне з запланованих досягнень по цьому треку присутність української культури на ключових світових культурних подіях, на жаль, не витримує жодної критики – Україна і так там присутня, проблема полягає лише в тому, що менеджмент української репрезентації там з боку МКСК часом складно назвати професійним. Можливо, це одна з причин, чому останніми роками роль менеджера або комісара деяких українських проєктів на важливих культурних майданчиках все частіше (з тим чи іншим успіхом) обіймає Український інститут. Якщо МКСК не хоче перетворення цих прецедентів на статус-кво, можливо, варто переглянути власні KPI із факту національної присутності на світових культурних майданчиках на якість менеджменту цієї присутності.

Загалом виглядає на те, що нова стратегія культури МКСК не є ані доброю, ані поганою – це, як влучно зазначила перша заступниця міністра, «перший підхід», відправна точка. В документ (вочевидь, із найкращих намірів) «напхали» всього і побільше, а далі почали розпихати всі ці пріоритети по шухлядах. Десь, як завжди, вийшло краще, десь – гірше.
Хорошою новиною на цьому етапі є сам факт появи національної стратегії культури (її справді давно бракувало), а також причетність до її написання фахівців з реальним досвідом в сфері культури, а не лише чиновників. Далі справа за імплементацією нової стратегії. На цьому шляху точно будуть виклики, і один з них полягає в тому, що ми отримали документ, що одночасно є стратегією і виживання, і розвитку. А перебування одночасно у двох цих модусах, ще й з дуже обмеженими ресурсами, є дуже непростою вправою на утримання балансу.

Звісно, за першим шаром знайомства з новим документом, за яким українська культура житиме наступні п’ять років, постає багато запитань. Зокрема як тепер здійснити квантовий стрибок від держави, що роками не мала культурної стратегії – до країни, що справді усвідомлює екзистенційну важливість культури та готова не лише рятувати, але і проактино розвивати її. Але дорогу долає той, хто нею йде.