В The Hill дізналися, наскільки реальним є розгортання миротворців НАТО в Україні

Оскільки війна в Україні затягується, а переговори про припинення вогню фактично перебувають у глухому куті, розгортання миротворців розглядається як крок для вирішення цього конфлікту.

20 березня у Великій Британії відбулася зустріч високопоставлених оборонних чиновників для обговорення можливості створення "коаліції охочих" для проведення миротворчої операції. Проте, як зазначає Бенце Немет з Королівського коледжу Лондона, "європейські лідери заявляють, що готові відправити війська лише за умови тривалого миру в Україні, а Владімір Путін наразі категорично виключає будь-яку мирну угоду, яка включатиме присутність західних сил в Україні".

Причина, чому миротворча місія не може стати універсальним рішенням, полягає в тому, що її успіх залежить від наявності договору або іншої угоди, яка встановлює мир, який слід підтримувати. Перспектива введення миротворців може зміцнити довіру і підвищити шанси на укладення угоди між сторонами конфлікту, але сама по собі миротворча місія не здатна змусити сторони домовитися, зазначає Крістофер Шнаубельт, доктор філософії, колишній декан Оборонного коледжу НАТО та офіцер армії США у відставці.

Захист території НАТО за допомогою стримування шляхом військової присутності в Європі та ядерної політики Альянсу є реальним і, швидше за все, ефективним за нинішніх планів і дій. Але цей оборонний підхід не слід плутати з наступальними (або контрнаступальними) операціями, спрямованими на повернення територій України, захоплених Росією.

"Якщо країни НАТО не готові нав'язати свою волю Росії шляхом повного використання всіх інструментів національної сили — а це вкрай ризиковано з огляду на ядерний арсенал РФ — то рішення про припинення війни проти України в основному залишається за Путіним", — пише офіцер армії США у відставці.

Якщо все ж таки буде укладена мирна угода між Росією та Україною, чи може, чи повинне і чи буде НАТО направляти миротворчі сили? Автор вважає, що така місія потенційно могла б зробити взаємоприйнятну домовленість більш імовірною, і її можна було б досягти ще до того, як обидві країни втратять десятки або навіть сотні тисяч життів — в обмін лише на незначні зміни на лінії фронту.

Деякі союзники натякнули, що основну частину гіпотетичної миротворчої місії у складі 30 тисяч військових забезпечать саме країни-члени НАТО.

Як приклад наводиться багатонаціональна миротворча місія на Синайському півострові, яка налічує 1165 осіб. Такий формат теоретично можна застосувати й для моніторингу дотримання умов мирної угоди між Росією та Україною.

У Синаї війська з 13 країн контролюють зону приблизно 200 км завдовжки і 40 км у глибину. Для порівняння: лінія фронту між Росією та Україною становить від 1000 до 1600 км. Важливо також зазначити, що Єгипет та Ізраїль не мають наміру змінювати статус-кво на кордоні після мирної угоди 1979 року, тому це не входить в завдання миротворців в Синаї.

Щодо можливості миротворчої місії НАТО, існує також низка практичних аспектів, які варто враховувати.

По-перше, слід усвідомити, що НАТО не є стороною у цьому конфлікті. Допомогу Україні надають окремі держави-члени, а не сам Альянс як організація — хоча НАТО й забезпечує платформу для координації цієї підтримки. Було б надзвичайно дивно, якби всі 32 країни-члени погодилися разом взяти участь у миротворчій місії під егідою НАТО.

По-друге, ще менш ймовірно, що на це погодиться Росія. Одним з виправдань Путіна для повторного вторгнення в Україну була нібито потреба створити буферну зону між Росією і членами НАТО. Допуск значної кількості військ Альянсу на територію України прямо суперечив би уявленням Путіна про "безпеку" Росії. Чому він мав би погодитися на це, якщо вважає, що нині має "виграшну позицію" і не відчуває нагальної потреби укладати мир?

По-третє, навіть якщо припустити необхідність 30 тисяч миротворців і згоду Путіна, то звідки взяти ці сили? Виглядає малоймовірним, що союзники зможуть оперативно надати таку кількість військових, враховуючи вже наявні зобов’язання зі стримування Росії на територіях країн-членів НАТО (слід враховувати, що миротворці повинні залишатися нейтральними).

Вони мають бути лише легко озброєні для самооборони, тож не здатні ефективно стримувати противника, окрім як потенційно виконувати роль "спускового механізму" для мобілізації додаткових сил НАТО.

Шнаубельт зазначає, що хоча НАТО, можливо, є найкраще організованою та найдосвідченішою структурою для проведення миротворчої місії такого масштабу й складності, з огляду на вищезгадані причини це не є реалістичним варіантом. Більш прийнятними для Путіна могли б бути, наприклад, миротворчі сили ООН або спеціально створена організація для контролю за дотриманням угоди між Росією та Україною. Значний внесок у таку місію могли б зробити Китай та/або Індія.

"Деякі країни-члени НАТО, очевидно, прагнуть долучитися до миротворчої місії. Проте, залишаючись поза формальним мирним договором між Росією та Україною, НАТО може навіть отримати певну перевагу. З тактичного та стратегічного погляду, можливо, буде розумніше використати додаткові війська для посилення оборони країн НАТО, розташованих поблизу Росії, замість того щоб направляти їх на виконання миротворчих завдань в Україні", — додає автор.

Про те, чому план Макрона щодо розміщення миротворців в Україні іде всупереч із реальністю, читайте у статті ""Коаліція нерішучих". Чому плани розміщення європейських військ в Україні буксують" Володимира Кравченка.