Уважно передивилася карикатури та тільки тоді відчула, що в нас жахлива війна

У Словаччині багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботахВи опинилися після 24 лютого 2022-го у Словаччині. Чому саме там?– На реабілітацію після операції на моєму попереку ми з дружиною поїхали до Трускавця. З початку великої війни в місто приходили переповнені поїзди, особливо з Харкова. У магазинах навіть із хлібом були обмеження. Мої закордонні друзі-колеги пропонували виїхати. Ми з дружиною прийняли переконливе запрошення Петера Разуса, в якого я був кілька разів членом міжнародного журі конкурсів карикатур. Він організував потужний у Східній Європі Центр карикатур. Ми перетнули кордон з тими ж рюкзачками, які прихопили до Трускавця. Петер забрав нас у Пряшів. Це центр словацьких русинів і третє за чисельністю місто країни. За ці роки ми декілька разів поверталися в Україну і, коли були в Києві – і місяць, і тиждень, – жили без обстрілів. Напрошувалася думка: якщо повернемося назовсім, то по столиці не буде прильотів.Чому словаки обрали проросійського Фіцо?– У багатьох містах, включно з Братиславою, проходили мої гострі антивоєнні й антипутінські виставки, були зустрічі з глядачами, студентами. Після обрання Фіцо я не хотів цих акцій. Мої словацькі друзі ненавидять Фіцо, виходять із протестами. У країні склалася ситуація, схожа на ту, коли в нас обрали Януковича. Фіцо поставив на всі важливі пости своїх людей. Його проросійські виборці обізлилися проти України: Бандера, бандерівці. Російська пропаганда добре попрацювала. За Фіцо голосували малоосвічені, зокрема старі люди, які бачили російські танки 1968 року. Словаки самі дивувалися такому вибору.Які умови у Словаччині для українських біженців?– Друзі допомагали в усьому, організовували виставки. Проте бути біженцем прикро й гірко, навіть за моїх тепличних умов відчував себе людиною другого сорту. Підтримки матеріальної у Словаччині майже нема, крім як на дітей і старих. Євросоюз сплачував за житло, але рік тому це скасували. Багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Життя складне, але в Україну не вертаються – вивчили мову, зрозуміли що до чого. Три роки – критичні для повернення. У Словаччині 5,5 мільйона жителів, із них десята частина – роми, які працюють переважно на брудних і важких роботах, на які не претендують навіть наші біженці.Які здобутки в жанрі карикатур за минулі три роки?– Здобутки є в наших воїнів. Я просто робив те, що мені серце підказувало. Як професіонал малюю карикатури краще, ніж можу робити інші справи. Малював щодня. Зранку і весь день ми з дружиною слухали новини, а ввечері – всяких балакучих українських хлопців. Але час від часу мені надсилали новини з The New York Times, Le Monde, щоб я мав різні оцінки подій, а не тільки ті, про які каже офіційний Київ.Які свої виставки виділяєте за ці три роки?– Мені організували сім виставок у Словаччині, дві в Парижі, по одній в Норвегії та Італії. Але головне – в журналі "Країна" виходили мої антипутінські малюнки. Ті ж малюнки в мене запрошував Американський синдикат карикатуристів зі штаб-квартирою в Санта-Барбарі, газета Le Monde. Їх показували на телебаченні France-24. Це велика корпорація, в яку входить багато ЗМІ. У цих організаціях я побачив специфічне ставлення до нашої війни. Паризький журнал Courrier International друкує карикатури з понад 60 країн багато років. Після початку війни моїх антипутінських карикатур вони не друкували. Завідувачкою відділу, що веде матеріали Східної Європи, була жінка з російськими коренями, а за Україну відповідав француз, який не знав ні української, ні російської мови. Але дружина в нього – українка, тому він очолив цей підвідділ. Газета Le Monde друкувала мої карикатури про війну тільки в перші місяці, а потім виходили не такі гострі серед тих, які пропонував я.Які загрози Україні відчули у ЄС?– Багато спілкувався зі впливовими особами на Заході, особливо в Парижі. По-перше, наше ставлення до росіян їх не влаштовує. Вони вважають, що ми повинні вести діалог із "хорошими русскими". Пропонував зробити в Українському домі в Парижі міжнародну виставку карикатур і запросити до участі міжнародний центр карикатуристів "Карикатури за мир". Представники Українського культурного центру заявили, що не згодні на антипутінській виставці бачити російських митців, навіть якщо ті ненавидять Путіна. Проте нас запевняли, що треба бути толерантними. Ми шукали компроміс 2 години. Французи запропонували компроміс: Український культурний центр запрошує, кого вважає за потрібне, а французи лише нам допомагатимуть. Отож я запросив друзів-карикатуристів з усього світу, крім російських. По-друге, в Європі надто м'яко ставляться до нашої війни. Коли в Парижі відбувалася моя персональна антипутінська виставка, одна немолода француженка висловилася, що вона уважно передивилася карикатури та тільки тоді відчула, що в нас жахлива війна, і відтепер ­заохочуватиме допомагати Україні своїх друзів. На той час 50 відсотків французів підтримували Україну. Зрозумів, що мої карикатури справді працюють на нашу перемогу.Які ваші враження від "хороших русских", що виїхали з РФ?– Мені присудили нагороду Кофі Аннана "За сміливість у карикатурі". На церемонії в Женеві вручали нагороди нобелівські лауреати Премії миру. Зокрема, головний редактор російської газети "Новое время". До речі, вони колись брали в мене інтерв'ю. Організатори питали, чи погоджуюся, щоб саме він вручив мені нагороду, бо цей редактор спеціально приїхав. Я не погодився. Мені нагороду вручала тендітна лауреатка з Філіппін. А нагорода важила кілограмів 10. Спочатку росіянин узяв цю "каменюку" й пішов до мене, але організатори перенаправили до другого нагороджуваного. Це був угорець, що малює карикатури проти Орбана. А росіянину вручили медаль почесного громадянина Женеви, і він сказав, що цю медаль відвезе до Горбачова в лікарню. Згодом він продав свою золоту нобелівську медаль на аукціоні в Нью-Йорку, а гроші віддав на підтримку дітей України.На вечірці я поговорив з цим російським нобеліантом. Він полюбляє карикатури, має на дачі підшивку "Крокодила". Але, коли ми розмовляли про можливий мир, він транслював вимоги Путіна. Отакі вони "хорошие русские". Потім дізнався, що його десь за кордоном облили кислотою.Що непублічного почули на вечірці, яка відбулася після нагородження?– Вечеря після вручення відбулася на тій віллі в Женеві, де зустрічалися Путін із Байденом перед повномасштабною війною. Організатори посадили мене за стіл поруч із молодою головою Женеви. Коли ми випили, вона жалілася, як важко працювати, коли робота заважає бачити своїх дітей. Розповідала, як усі налякалися, коли дізналися, що прилетить Путін. Перед візитом приїхали представники американської та російської спецслужб. Американська подивилася маєток і дала добро, а російська почала вказувати, що не так і де робити реставрацію, бо позолота облупилася. Прилетів Путін двома літаками – в другому було пальне для рейсу назад. Його броньований лімузин був настільки важкий, що пошкодив дорогу з аеропорту до вілли. Територію було оточено, навкруги поставили навіть ракетні установки. Засідали в бібліотеці. Там і підписували документи. Путін відмовився від запропонованої ручки й підписав своєю. Байден залишився в готелі "Інтерконтиненталь", а Путін одразу сів у літак і полетів до Москви.Як просувається ваша робота над новим графічним романом?– Торік я майже не працював над карикатурами, а займався моєю улюбленою роботою – робив графічний роман про біженців "Валізи". У мене біженці – це такі люди, в яких горб – валіза. Щойно закінчив роман, скинув із себе ярмо біженця, і ми повернулися до Києва.Я написав іще й прозовий роман. Він готовий до друку у видавництві "АДЕФ – Україна", але виникла проблема з грошима. Назва роману "Любов бога Беса". Давньоєгипетський бог Бес – бог веселощів та охоронець вагітних жінок.У видавничій сфері України забагато слабких ланок. Одна з них – літагент. А у вас американський. Як його знайшли?– Я надсилав свої графічні романи до десятка західних видавництв, і вони відповіли, що ведуть справи з літагентами – від авторів рукописів не приймають. Після інтерв'ю зі мною в газеті Washington Post на початку війни до мене звернувся літагент, який працює в Нью-йоркському будинку літераторів і веде відділ графічних романів. Йому сподобалося інтерв'ю, він надіслав список художників, із ким працює, і хотів би, щоб я був серед них. Контракт виявився зручним. Агент запропонував створити графічний роман – історію про біженців. Я зробив нотатки, які він почав надсилати у видавництва Нью-Йорка. Одне поважне видавництво, яке заснувала газета Washington Post, запропонувало створити одразу й другу частину роману – про майбутнє, для чого мені нададуть іще двох журналістів у допомогу. Навіть назвали термін та скільки сторінок буде у книжці. Але в першій частині в мене було багато антипутінських карикатур. Як про майбутнє робити карикатури, я не знав і не відчував потреби – роман втратив би цільність і сердечність. Я відмовився.У вашого сина відбулася виставка в Музеї Тараса Шевченка в Києві, де була недавно й у вас.– Славко – професійний художник-монументаліст, він закінчив художню академію. Бачу його пошук, важкий шлях у мистецтві. Ставлюся до його робіт або критично, або хвалю – середнього не буває. Моя дружина Людмила не дуже любить жанр карикатури. До моєї творчості ставиться архікритично. Вона моя антимуза. І це добре, бо я повинен її переконувати, що можу зробити щось гарне. Хоча вона ніколи не говорить, що щось вдалося добре, а каже: "Може бути". Коли я відчуваю, що її зауваження знаходять у мене відгук, розумію, що недопрацював.Які зміни за три роки відчули в Україні після повернення?– На жінок не можу надивитися. Відчуваю привітність українців. Сьогодні гарний весняний день, сходив із шампанським та цукерками на пошту, де я головний клієнт. Назустріч ішла красива жінка, а в її очах була така печаль, якої не бачив у житті. Театральне життя у столиці б'є ключем. Хотіли з дружиною взяти квитки на виставу по Кафці "Процес". Але квитки є тільки на покази за два місяці. До речі, у Пряшеві є український театр імені Олександра Духновича – збирача земель русинських, і там вони ставлять вистави русинською, українською і словацькою мовами.Чим нині живете?– У мене велика бібліотека карикатур, каталогів із багатьох країн світу – понад 1000. Домовився подарувати своє зібрання одній із найкращих бібліотек України.З першого дня існування журналу "Країна" весь час спів­працюю з ним. Загалом, українські журнали зроблені як закордонні кальки. Але "Країна" має власний формат. Пам'ятаю свій перший малюнок для пілотного випуску. У Парижі здивувалися, що журнал виходить на папері навіть під час війни. А ще я співпрацюю з видавництвом "АДЕФ – Україна", тим самим, що видало факсимільне Пересопницьке Євангеліє. Вони надрукували мій графічний роман "Динозаврія", котрий спочатку вийшов у Словаччині. Видавництво надрукувало також мій графічний роман "Нутро війни" з антипутінськими карикатурами. Відчуваю свою затребуваність в Україні.