Як Трамп вирішив передати Ердогану та Сі Цзіньпіну "брудну роботу"
Як Трамп вирішив передати Ердогану та Сі Цзіньпіну "брудну роботу"

Як Трамп вирішив передати Ердогану та Сі Цзіньпіну "брудну роботу"

Для України Туреччина ніколи не була ані другом, ані ворогом. Вона завжди заробляла на нас — і це варто просто прийняти.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що в Європі вже активно обговорюють можливі альтернативи США як посередника у мирних переговорах України та Росії. Зокрема, замінити Штати можуть Туреччина або Китай.

Якщо говорити про Туреччину, то вона завжди прагнула повернутися до переговорного кейсу, бути посередником і мати свій гешефт. Ердоган, як типовий геополітичний "барига", постійно пропонував свої послуги. І варто визнати, що в нього є історія певних успішно реалізованих малих кроків, починаючи від обмінів полонених і закінчуючи вирішенням кількох взаємовигідних питань — створенням нових гуманітарних коридорів, продажу аміаку, постачанням продовольства тощо.

Туреччина вже мала позитивний досвід у досягненні компромісів між Україною та Росією, і ці кроки вона, звісно, "продавала". Тобто майже завжди, окрім предмету домовленостей щодо наших переговорів із Росією, Туреччина додавала щось своє — елемент доданої вартості. Це міг бути економічний або політичний інтерес. Турки завжди пропонували щось додаткове як "довесок" — вигідний для себе бонус, обгортку до основної угоди.

Очевидно, Туреччина хоче знову повернутися до цього процесу. І пас від Трампа, мовляв, Туреччина може бути залучена до переговорного процесу — це свідчення того, що Трамп хотів би перекласти на неї марудну, нудну роботу, яка не містить у собі швидкого результату, не виглядає як блискавична перемога, яку можна подати як привід до Нобелівської премії. А турки готові цим займатися, бо непогано на цьому заробляють.

Ердогану не потрібна Нобелівська премія миру – він і без неї чудово почувається на "геополітичному базарі".

До того ж, йому потрібні кейси миротворчості як інструмент для внутрішньої політики — щоб показувати, мовляв, який я великий миротворець і стратег. Мовляв, знімаю ризики транспортних коридорів та турецької економіки. І це важливо для нього, враховуючи, що попереду у нього складні вибори. Йому потрібні здобутки у зовнішній політиці, а не лише боротьба з інфляцією.

Отже, пас від Трампа — це позитив для Ердогана. Для України Туреччина ніколи не була ані другом, ані ворогом. Вона завжди заробляла на нас — і це варто просто прийняти. Тут не потрібні емоційні гойдалки на кшталт "Ердоган — наш друг, сват і брат", або навпаки "Ердоган — ворог, бо дружить із Путіним". Це хибна логіка, адже Ердогана і його політику як посередника не можна вимірювати категоріями "друг" чи "ворог", бо на першому місці в нього завжди національні або корпоративні інтереси. Він не працює у категорії дружніх відносин – він формує політику у власних інтересах — і це треба просто прийняти та працювати з цим.

Але є нюанс. Туреччина, яка готова працювати на нудних процедурах і узгодженнях, дозволяє росіянам навʼязувати власний порядок денний марудних переговорів, коли на перший план виходять формулювання і коми у них. І українська дипломатія в цьому, на жаль, програє — ми вже бачили це на прикладі Мінських домовленостей, коли Росія змогла сформулювати такі позиції, які нам довелося роками "відхаркувати" — аж до повномасштабного вторгнення.

Туреччина як посередник зараз може просунути певні формулювання як "компромісні", але вони згодом виявляться проблемними в реалізації, інтерпретації чи поетапному виконанні. Тому до будь-яких паперів, запропонованих Туреччиною, треба ставитися з особливою обережністю — навіть до тих, що подаються лише на обговорення, не кажучи вже про підписання.

Тож які ризики для України, якщо Туреччина дійсно стане посередником? Вони є, але не через особисті симпатії Ердогана до Путіна, а через те, що Туреччина керується національними інтересами. Якщо ми будемо виходити з того, що у Ердогана є відносини з Путіним, і це нібито обов’язково якось на нас позначиться — ми самі ставимо себе в пастку. Не можна мислити в таких категоріях.

Натомість потрібно діяти проактивно: пропонувати Туреччині власні ініціативи, щоб не допустити просування російських інтересів через її посередництво. Треба формувати порядок денний так, щоб бути на крок попереду.

Посередницька місія Ердогана завжди має формат "купи-продай" — вона завжди з доданою вартістю для нього. І ми маємо цю додану вартість обов’язково враховувати у своїх планах. Краще мати запас власної вигоди або маневру, щоб росіяни не переграли нас через турецьке посередництво, і щоб турки не підсунули формулювання чи ініціативи, які ми згодом не зможемо реалізувати або відкликати.

Американці, ймовірно, приймуть будь-який формат, який запропонує Ердоган. Тож апелювати до США у цьому разі не має сенсу. І у ситуації, коли Туреччина виступає посередником, потрібно грати у складну, тонку та бюрократичну гру.

Щодо Китаю — він не є посередником у цій історії. Китай не зміг реалізувати жодної посередницької ініціативи щодо України. Їхні пропозиції не знайшли підтримки, і Китай не приєднався до української "формули миру" чи плану Трампа. Навпаки, Китай дедалі більше співпрацює з Росією.

Зокрема, участь Китаю в параді "побєдобєсія" в Москві вказує на те, що Пекін просуває спільний порядок денний із Росією у межах ширшої глобальної стратегії, адресованої Сполученим Штатам та всьому світу.

Китай ніби говорить Вашингтону: "Москва — це наша корова, і ми її доїмо". Хочете домовлятися — давайте говорити про новий глобальний світопорядок, а не лише про питання війни і миру в Україні. Враховуйте наші інтереси".

Китай чітко сигналізує, що вимагає відмови від санкцій як інструменту продовження зовнішньої політики. Саме санкції, як і тарифи, найбільше б’ють по китайській економіці — і в Пекіні це добре розуміють. Це створює ризики для китайської економіки, яка сильно залежна від доступу до іноземних ринків і технологій. Попри образ технологічного гіганта, більшість ключових інновацій зароджуються на Заході — а Китай їх здебільшого копіює, викрадає або намагається наслідувати.

Але станом на зараз я не бачу реальної можливості залучення Китаю і можливостей для України цим скористатися.

Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства, спеціально для Главреду

Хто такий Віталій Кулик?

Віталій Кулик (22 вересня 1976, Київ) - український політичний експерт, колишній головний консультант Національного Інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО. З 1998 року і по сьогодні - директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства.

Джерело матеріала
loader
loader