MY.UAНовини
З картинками
Текстовий вигляд
uk
УкраїнськаРосійська
7 червня, субота
Скульптури по $4 тис. та працівники Microsoft по-сусідству: як живуть люди у "казковому селі"
Скульптури по $4 тис. та працівники Microsoft по-сусідству: як живуть люди у "казковому селі"

Скульптури по $4 тис. та працівники Microsoft по-сусідству: як живуть люди у "казковому селі"

Неподалік столиці розташоване село Бобриця - одне із найстаріших на Київщині. Місцеві називають його "казковим" через яскраву історію, велику кількість скульптур, чистоту та кінофестиваль, який проводився тут до початку повномасштабної війни.З 2015-го у Бобриці діє унікальний для України механізм оплати послуг з благоустрою. Кожен мешканець має право добровільно вирішувати, чи буде платити і скільки саме.Як живуть люди в одному з найкращих сіл держави та як місцеві виявили, що організатор масштабного кінофестивалю пов'язаний із Москвою та має там бізнес, читайте у репортажі Gazeta.ua.У центрі Бобриці - простора площа з брукованими доріжками, декоративними кулями замість обмежувачів і акуратно підстриженими деревами. У четвер тут особливо людно - ринковий день. Уздовж площі розгортаються ряди різнокольорових наметів: жовті, зелені, сині. За прилавками - місцеві та приїжджі продавці з овочами, зеленню, домашнім сиром, медом, розсадою квітів і банками олії, що блищать на сонці.Навпроти серед сосен на дитячому майданчику у тіні граються діти. Поруч - купол місцевої церкви, який видно майже з кожного кута. Раз на місяць у центрі проводять ярмарки. Переважно благодійні.За площею "розкинувся" сквер, засаджений декоративними кущами й густим газоном. Чути гуркіт газонокосарки - місцеві комунальники підстригають траву.Бобриця - село в передмісті Києва, частина Білогородської громади Бучанського району. Розташоване між сосновими лісами й полями, за двадцять кілометрів від столиці. Тут немає стихійних звалищ, занедбаних узбіч чи розбитих лавок - натомість охайні газони й вуличне мистецтво.Бобрицю називають "казковим селом" - і не лише за скульптури, що прикрашають площі та майданчики, а передусім за спосіб життя, який тут вдалося побудувати спільними зусиллями. Село простягається від центру аж до меж із Бояркою.Територія збільшувалася з роками: завдяки садовим товариствам і новим поселенням, які поступово інтегрувались у село.Комунальники двічі на тиждень - у вівторок і суботу - забирають сміття по чіткому графіку. Для цього використовують два трактори з причепами. Замість звичних баків - фірмові мішки з логотипом КП "Бобриця", які мешканці купують за встановленою сільрадою ціною: сортувальні - 15 грн за великий мішок, для несортованого сміття - 48 грн. - Комунальне підприємство обслуговує все село, включно з масивами біля Боярки. Мішки виставляють у визначені дні - і їх одразу забирають, - пояснює Роман Іваненко, один із засновників благодійного фонду "Розвиток та благоустрій". Цей фонд сприяв реалізації низки проектів та впровадження системи благоустрою села. Роман був одним із ідейних натхненників проєкту "Казкове село - Бобриця".Із Романом Іваненком зустрічаємося поблизу офісу комунального підприємства. Чоловік вітається з кожним перехожим та час від часу відволікається на дзвінки. Зараз він є депутатом Білогородської сільської ради та очолює постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку, підприємництва, житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів, транспорту, зв'язку, туризму та екології.- Коли в тебе отак усе впорядковано, то воно головне - це культура. Якщо скрізь чисто, газон підстрижений, клумби доглянуті, тебе просто стримує кинути сміття. Ну як? Не можна ж. А коли це така тотальна культура, яка на кожному кроці тобі нагадує, що тут чисто, то вона на підсвідомість діє. Це працює - як теорія розбитих вікон. Якщо десь безлад, люди не стримуються. А якщо навпаки - порядок, охайність, тоді люди шукають такі самі рішення, щоб відповідати середовищу, - пояснює Іваненко.У 2015 році в Бобриці запровадили унікальний для українських сіл механізм - добровільний договір на благоустрій. Це не податок і не обов'язкова плата - мешканці самі вирішують, чи долучатися, і яку суму вони можуть внести щомісяця. Кошти йдуть на прибирання, косіння, вивіз сміття, утримання територій загального користування.- Станом на зараз таких договорів - близько 300. Хтось платить 150 грн, дехто - 600. Є й бабусі, які приносять по 50 грн. Але суть не в сумі, а в участі, - наголошує Іваненко.У Бобриці добре працюють чати та соцмережі. Якщо хтось викидає сміття в непередбаченому місці, мешканці можуть відкрити мішок, знайти документ з іменем - і оприлюднити. Це дає результат.Як зізнається директор комунального підприємства Володимир Будкевич, процес ще не ідеальний. За його словами, лише 30-40% мешканців дотримуються сортування. Решта користується лише загальним пакетом або лишає сміття біля зупинок у дні збору. Проблема - у звичках. Люди плутають пластик, викидають змішані відходи, хоча деякі, особливо ті, хто жив за кордоном, звикли навіть мити тару.Зараз інфраструктура села виглядає зовсім інакше, ніж 10-15 років тому, наголошує Будкевич.- Тоді не було ні автоматичного поливу, ні газонів, ні скверів. А тепер ми самі садили дерева, зробили зупинки, частину розписали - на одній, до речі, зображено двох бобрів.Технічне забезпечення громади зросло: нині комунальне підприємство має два великі й два малі трактори, а також газонокосарки й тримери. Раз на рік у селі проводять місячник благоустрою - люди збираються невеликими групами, прибирають території, а потім техніка забирає зібране сміття.- Гості, туристи, знайомі приїжджають і кажуть, що вражені: чисто, охайно, сквери, статуї - є де прогулятись і відпочити. Це найкраща оцінка нашої роботи, - додає Будкевич.Бобриця - одне з найдавніших сіл у передмісті Києва. За офіційною версією, вона заснована 1648 року, у розпал національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Свою назву село отримало, ймовірно, від бобрів, які водилися у місцевих лісах і долинах. Через село протікає однойменна річка - Бобриця - притока Ірпеня.У XVII столітті ці землі входили до складу Білогородської сотні, що охороняла кордон Гетьманщини по лінії річки Ірпінь. У самій Бобриці діяли три козацькі редути. На місці сучасного садового товариства "Дружба-2" стояв пост козака Куйовди. Ще один форпост - біля Щигльової гори, де нині ліс - охороняв козак Іван Ігнатенко. Третім редутом командував Філон Потапенко - на місці давньої княжої пристані. Їх вважають засновниками козацького хутора, з якого згодом виросло повноцінне село.Нині у Бобриці проживає близько 3000 людей. Будинки тут переважно приватні, є котеджні вулиці, а також дачі й кілька багатоквартирних домів. Біля населеного пункту розташований каскад із семи ставків.Біля будівлі старостату, що навпроти офісу підприємства, тиша і порядок. Уздовж дороги - акуратно підстрижені туї, яскраві кущі спіреї, що стоять у білому цвіті. Бордюри пофарбовані, пішохідний перехід виділяється свіжими смугами. Трохи далі - простора галявина, де рівнено підстрижена трава. Навіть молоді дерева стоять у лунках, з яких обережно вигрібали бур'ян.- Тут була стара розвалена хата, чагарники, - пригадує Роман Іваненко. - Ми її розібрали у 2015 році, спільнокоштом - 120 тисяч гривень.На цьому місці громада планує збудувати туристично-інформаційний центр, двоповерхову кубічну будівлю, що стане новим місцем збору для мешканців.Роман пропонує прогулятися селом. Проходимо скульптурний парк, засаджений зеленим газоном з автоматичною системою поливу. Його створили у 2015 році в межах першого міжнародного скульптурного симпозіуму. Експозиція відкрита для всіх.- Це моя приватна ініціатива, - пояснює Роман Іваненко. - Оцей скульптурний симпозіум ми проводили в п'ятьох. Це приватні скульптури, які стоять на сільській землі, і ми просто їх експонуємо.Перший симпозіум провели ще восени 2015 року - фактично до того, як громада почала свої перші великі трансформації. З того часу відбулося вже три скульптурні симпозіуми. Вартість одного творіння сягає понад $4 тис.- Тут представлені топові українські скульптори. Є двоє іноземців - грузин і румун.. Скульптури розташовані на трьох майданчиках - тут, біля озера, і на в'їзді до села. Ще одна - не доставлена. Сподіваюся, наступного року проведемо новий симпозіум. Якщо буде фінансування. Бо зараз війна, і все трохи інакше. Мені казали: "Що ти робиш? Це ж зламають!" А я кажу: "Давайте довіряти людям". І от пройшло майже десять років - і все на місці.Дорогою помічаємо чисті й охайно облаштовані узбіччя. На деяких перехрестях стоять світлофори, а на поворотах - обмежувачі швидкості. У селі встановили нові зупинки громадського транспорту, деякі розмалювали автентичними візерунками, та камери відеоспостереження. Завдяки цьому, запевняють місцеві, у селі стало значно безпечніше.- У 2006-му придбав землю у Бобриці й почав зводити будинок, - веде далі Роман Іваненко. - До цього мешкав у Києві. Я тоді ще не знав нічого про це село - просто відчував, що хочу ближче до природи, подалі від міської метушні.Згодом Роман Іваненко брав участь у Революції Гідності. Пізніше це стане головною мотивацією створити "казкове село".- Я тоді дрова возив, точно пам'ятаю. У мене була Audi, і я щодня в багажник клав дрова, бензин - і на Майдан. Їздити туди було квестом - машини перевіряли. А ще пам'ятаю патрулі по Києву - тоді ловили тітушок, була якась апка, через яку передавали координати. І пам'ятаю той день, коли були розстріли. Ми тоді воду носили в Жовтому палаці, там був госпіталь.Після подій на Майдані він остаточно вирішив, що мрії про гідну країну, заради яких гинули люди на Інститутській, мають втілитися бодай на місцевому рівні.- Пам'ятаю той день - люди лежать накриті білими простирадлами. І я розумію: вони загинули за мрію. І от думаю: якщо вони могли віддати життя, то я ж точно можу хоча б щось зробити, щоб ця мрія не лишилася просто мрією, - пригадує Роман.Уже наступного року, з початком децентралізації, він прийшов до сільради з пропозицією зробити Бобрицю прикладом сучасного українського села. З підтримкою тодішнього голови та інших небайдужих мешканців, у 2015-му вони розробили стратегічне бачення і навіть затвердили його рішенням сільради. Так у селі розпочалася велика трансформація.- Спочатку ніхто не вірив. Пішли по хатах, пояснювали. Першим проєктом була центральна площа. Ми зробили не тимчасово, а "назавжди". І підсвітка закладена, і місце під пам'ятник засновникам села, - показує він на вимощену площу.Цю площу назвали Стражницькою - на честь козацького хутора Стража, з якого історично й постала Бобриця. Облаштували лавки з термодерева, бруківку виклали на зразок витинанки. Якщо придивитися - вимальовується візерунок у вигляді бобрів.- Це все - бобри, просто по-різному розкладені. Викладали вручну по схемі, плитку з графітового і сірого відтінків. От і вийшла така площа зі змістом, - усміхається Роман. - Тут зараз збираються на щомісячні ярмарки. Ми залучаємо людей, які щось роблять своїми руками - маленьких виробників. Купили спеціальні білі намети. Є сцена й фудкорт.Ще одним кроком, який запустив відчутні зміни у селі, стало збільшення місцевого бюджету у майже пʼять разів.- Тоді почала діяти реформа місцевих бюджетів, - пояснює Роман Іваненко. - Основним джерелом надходжень був єдиний податок. Я мав зареєстрований ФОП - надавав консультаційні послуги в рамках свого бізнесу - і просто перереєстрував його сюди. Ще кілька людей зробили так само. Ми пояснили: "Ось податки, які ми платимо, ось мрії, які ми маємо - і ось результат". Коли люди бачать зв'язок між своїми діями і реальними змінами, довіра зростає. І процес набирає швидкості.Зміни торкалися не лише інфраструктури. Колись біля школи стояла огорожа заввишки два з половиною метри. Зрештою громада вирішила: краще зробити простір відкритим, замінивши темну огорожу на прозору, легку.- Ми поділили паркан навпіл. Частина пішла на школу, решта - навколо дитячого майданчика, - усміхається Роман. - Просто, правда? Але такі дрібниці змінюють сприйняття світу дитиною.Поки в селі функціонує лише початкова школа та приватний дитячий садок. До повномасштабного вторгнення тут почали будувати більшу, але зупинилися на проєкті комбінованої школи-садка першого ступеня. Однак після початку Великої війни проєкт призупинили.- У нас приблизно 140 дітей. Але повноцінну школу будувати нерентабельно. Краще компенсувати поїздки до великої школи в Білогородці, де є предметні вчителі, заміна на випадок хвороби, - пояснює Роман. - Тут ми запланували нормальний садок-школу для дітей до четвертого класу. Проєкт передбачає демонтаж старої будівлі школи 1930-х років - вона давно не відповідає сучасним нормам. На її місці планують звести новий комплекс, який з'єднає функції бібліотеки, класів, дитсадка в одному просторі.- За освітою я економіст. А з 2009 по 2012 рік навчався у бізнес-школі у Словаччині. Це був MBA, уже після базової освіти в Україні. І от це навчання мене справді сильно змінило. Я побачив інший світ, іншу модель взаємодії в суспільстві. І частину цього світогляду ми втілили тут, у Бобриці, - розповідає Роман.Ідея розвитку села базується на захисті природи як основного ресурсу. Щоб уникнути хаотичної забудови, за прикладом деяких приміських районів, у Бобриці сформували бачення майбутнього: ніяких таунхаусів, логістичних складів, зміни генерального плану чи ділення ділянок. Натомість - рекреаційний напрямок, готелі, спорт, медичні послуги, індивідуальна зайнятість. - Ми прописали в концепції, що природа - це головна цінність. От є вулиця Соснова, там утримують коней, проводять спортивні змагання. Є й готелі, і апарт-комплекси, які з'явилися завдяки нашій активності. Люди заробляють тут, не нищачи те, що має бути збережене, - пояснює він.Чимало мешканців села працюють віддалено: айтівці, юристи, самозайняті. Деякі мають офіси в Києві, але мешкають тут і сплачують податки за місцем проживання.- У нас тут навіть кілька людей із офісу Microsoft купили ділянки. Їм сподобалася ідея "казкового села", і вони просто передавали це один одному. Побудували будинки - тепер живуть тут, - каже Іваненко.На території села з'явились інформаційні стенди про природу, рекреаційні локації, розвивалися місцеві бізнеси. За словами Романа, після того, як Бобрицю чітко позиціонували як природоорієнтовану і відкриту, тут зʼявилися два готелі. Обидва - результат інвестицій від людей, які вже жили у селі. Багато ініціатив у Бобриці реалізували через створений мешканцями фонд розвитку. Частину проєктів фінансували через сільську раду, інші - спільнокоштом, через донати.Поблизу житлових вулиць у Бобриці працює невелике фермерське господарство, яке спеціалізується на вирощуванні сезонних овочів і фруктів. Ряди дерев простягаються просто посеред села. Господарі мають теплиці, де з весни ростуть огірки, томати, баклажани. Влітку збирають черешні, абрикоси, груші та яблука. Усі культури вирощуються без використання агрохімікатів.Повертаємося до скульптурного парку. Поруч із алеєю облаштували Музей етносу та історії села. Всередині у вузьких проходах між стелажами - ікони, праски, ткацьке знаряддя, військові шапки, хрестильні хустки, старі фотографії. На стінах - портрети мешканців села, деякі які воювали в обох світових війнах. Є полиці зі скринями й дрібними предметами побуту, підсвіченими теплим світлом.- Тут усе, що змогли - те й поставили. Просто зносили речі, хто що мав. Є щось бобрицьке, є таке, що навіть не знаємо, звідки. Наприклад, ось ця червона піч французької компанії. Що вона тут робить? Хтозна. Але її хтось приніс - значить, вона для когось важлива.Найбільше місцеві пишаються частиною зі старими фотографіями. Є тут знімки й періоду Першої світової, коли селяни були змушені воювати під чужими прапорами. У другій кімнаті музею - експозиція ікон та домашніх речей, що стоять у кутах, як колись у сільських хатах.Місцева команда планує відтворити справжню бобрицьку хату зі старим хатнім начинням. У сільському бюджеті вже передбачили кошти на ескізний проєкт і готують архітектурний конкурс. Один проєкт планують реалізувати коштом громади, інший - за підтримки грантів.До 2022-го в Бобриці встигли провести навіть кінофестиваль - у партнерстві з власником Film.ua. Але нині цю ініціативу поставили на паузу.- Був у нас такий житель, Сергій, - пригадує Роман Іваненко. - Колишній росіянин, мешкав тут, входив до правління нашого фонду. Коли почалася велика війна, ми всі - п'ятеро членів правління - за кілька днів скинулися й витратили близько двох мільйонів гривень на перші бронежилети й амуніцію для ТРО. А він за два дні до вторгнення виїхав за кордон. Відмовився долучитися, а згодом ми з'ясували, що в нього досі діє бізнес у Москві. Ми повністю виключили його з усіх комунікацій. Він намагався віджартуватись, але було все очевидно. Тож кінофестиваль, який ми разом проводили, теж довелось відкласти.У перші дні повномасштабного вторгнення громада діяла самотужки. Закупівлі засобів захисту, пошук амуніції, логістика через кордон - усе трималося на ініціативі небайдужих.- Тоді бронежилетів просто не було. Якось через сьомі руки в Польщі знайшов 75 сертифікованих бронепластин, - каже Іваненко. - А от самі жилети нам пошив Андре Тан у Дніпрі. Написав: "Можеш пошити?". А він залюбки погодився. Ми оплатили матеріали, і десь 11 березня передали ТРО перші 75 комплектів.Бронепластини доповнили спеціальними протиударними вставками, перевірили на стрільбищі. Закуповували форму в країнах Балтії, шукали все, що було доступно на натівських складах.- У ті дні тут все літало, - пригадує Роман. - За 6 кілометрів звідси була лінія фронту. Над нами літали гелікоптери, літаки. Одного разу щось велике впало недалеко від мого дому, біля колишніх іподромних полів. Вирва - метрів п'ять углиб. Але самій Бобриці пощастило - загиблих не було.Наразі громада підтримує військових. Постійно проводяться збори коштів спільними зусиллями місцевої влади та мешканців села.- Наші односельчани також захищають Україну на фронті. На ярмарку сьомого числа будемо збирати на підрозділ, де служить один із наших - треба 100-150 тисяч гривень на спеціальний акумулятор. Постійно якісь збори відбуваються. Якщо звертаються з частини, ми купуємо. Зазвичай просять РЕБи або дрони - ті, що літають і щось несуть, або FPV.У рік, за словами співрозмовника, з місцевого бюджету на потреби армії витрачається понад 50 млн грн.На зупинці на виїзді з Бобриці сидить Слава - мешканка села, яка переїхала сюди з Києва понад десять років тому. Розповідає, що оселилася тут у 2011-му, коли вийшла на пенсію.- Хотілося вже спокою. Побудували тут будинок, оселилися, - каже вона. - З того часу вже десять років, але як раніше було, не пам'ятаю. Сміття тоді точно не вивозили.Жінка користується послугами комунального підприємства - купує фірмові пакети, у які складає сміття.- Великі берем, - пояснює. - Але не сортую. Та й мало хто в селі сортує.Каже, що її не можна назвати надто активною мешканкою - живе на краєчку села, більше займається господарством. Згадує, що в селі побільшало молоді.- Тут багато хто з Києва побудувався. Молодь переїжджає, старих уже менше, - говорить Слава. - Мені подобається, що чисто в центрі, площу зробили.Великих покупок не робить на місцевому ринку - продукти бере в Києві, коли навідує дітей.- Тут хіба щось по дрібницях, - пояснює. - Та й магазин у селі малий. От якщо б побудували великий, було б добре.Каже, що загалом життя в селі тихе. З незручностей - відсутність аптеки.- Якщо щось треба - їздимо в Білогородку, - додає. - Але в цілому добре. Спокійно.До зупинки підходять ще дві жінки - Віра Іванівна й Тетяна. Кажуть, живуть у Бобриці не перший рік, сортують сміття, підтримують благоустрій.- Це нормально. Все від нас залежить, як воно буде, - говорить одна з них. - А хотілося б, щоб хлопці наші повернулися, щоб ми могли спокійно лягати спати. Оце найголовніше. А все інше - люди гарні, повітря свіже.Пояснюють, що їхні діти зараз будуються в селі. Самі переїхали з Борисполя.- У дітей тут будинок, ще не добудували. А ми біля них, - каже Тетяна. - Тут недалеко до Києва, тому діти переїхали. Раніше зранку трамваєм добиралися, зручно було. Зараз маршруткою. Виходить, найкраще місце для життя - ліс, озера, і недалеко від столиці.Жінки кажуть, що розваги в селі є - іноді приїздять артисти, проводять ярмарки, частину коштів з яких передають на армію.- Ми допомагаємо. Не завжди на ярмарки ходимо, але підтримуємо, чим можемо, - каже Віра Іванівна. - Правда, аптеки досі немає. Але обіцяли, що вже роблять. Чекаємо. І багато вуличних собак. Теж кажуть, що будуть якось боротися з цим.Натомість радіють, що в селі є медичний кабінет. Туди кілька разів на тиждень приїжджають лікарі. Розмова переривається рухом транспорту - жінки підводяться й готуються до поїздки.Вечір у Бобриці тихий. Сонце повільно сідає за обрій, підсвічуючи верхівки дерев і дахи будинків. Повз зупинку проїжджають місцеві на велосипедах, десь у дворі чути голоси дітей. Жінки сідають в маршрутку №749, яка сполучає село з Києвом через Білогородку. Курсує транспорт щопівгодини.
Джерело матеріала
Gazeta UAGazeta UA
Згадувані персони
Богдан Хмельницький
Богдан Хмельницький
Чиновник
1 згадка
Андре Тан
Андре Тан
Діяч культури
loader
loader