Зі сльозами та клубком у горлі! Як Україна зустрічає своїх звільнених з полону

Один з найбільш зворушливих моментів обмінів полонених та цивільних заручників – це зустріч, яку їм влаштовують люди з прикордонних сіл. Вони висипають гуртом на трасу вітати звільнених українців від самого кордону і до обласного центру, куди прямує автоколона. «Главком» з’ясував, як місцеві дізнаються про час і місце обміну та маршрут колони. Як до такого флешмобу ставляться самі звільнені та ті, хто їх супроводжує? Під час останнього великого обміну кореспондентка вирушила в експедицію прикордонними селами.  

…Їдемо порожньою трасою в бік кордону. На горизонті з’являються проблискові маячки, зустрічна колона швидко наближається. Це вони! Швидко гальмуємо, зʼїжджаючи на узбіччя. Миті вистачає, щоб вискочити з машини і розгорнути прапор, наготований на цей випадок. Устигаємо! Вітаємо на рідній землі перших, що повернулися цього разу з полону. Вони перебувають у п’яти швидких, які проносяться повз у супроводі поліції. 

Все пролітає буквально за секунди, і з цього сумʼяття вириває голос пані поруч.

– Ну все, важких вже відпустили, слава Богу. Значить, колона буде десь за пів години чи годину, – каже одна з місцевих жительок. Біля їхнього гурту ми опинились після екстреної зупинки.

Знайомимось з жителями села Калиничі (тут і далі назви населених пунктів змінено за рекомендацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими).

Стоїмо по шість годин, а вони ж три роки чекати…

Розповісти, як все влаштовано, беруться Валентина, Людмила та Ірина. Вони виходять до дороги зустрічати звільнених з полону хто з дому, а хто й з роботи. 

Перші натяки чи анонси про обмін можуть бути у новинах. Тоді жителі з дня у день починають уважно слідкувати за дорогою до кордону, особливо хто живе чи працює поруч. Якщо вранці у бік кордону поїхала колона з автобусами і сиренами – значить, повезли на обмін полонених окупантів. Із цього моменту відбуваються обдзвони по так званому «сільському радіо»: сьогодні повертатимуть наших, готуймось виходити. 

«Ми торгуємо у магазині, що біля дороги. Ото як помічаємо, що уже пройшла колона (в той бік), то ми друг другу вже кажемо, що будуть, значить, наших назад везти сьогодні. Дзвонять друзі ті що ближче до кордону, передають, що в таке-то врем’я приблизно виходьте, ми й вискакуємо», – розповідають жінки.

Після того, як автобуси зі звільненими з полону українцями перетинають кордон, починається хвиля інформування про її рух. Першим же дає відмашку найближче до кордону село, що розташоване прямо біля КПП. Його жителі інформують друзів та родичів з сусідніх сіл. Всі вони дуже пишаються цією відповідальною місією – саме їх повідомлення запускають ланцюжок зустрічей полонених вздовж траси.

Співрозмовники «Главкома» з Калиничів зустрічають воїнів та цивільних заручників з великого обміну (1000 на 1000) вже третій день поспіль. Виходили й на попередні обміни, усі їх пригадують за кількістю обміняних: «Оце ж і коли 205 було міняли, теж стрічали».

– І зимою даже виходили. Бо ж зимою пошті тут ніхто не виходить, лиш так, іногда, бо і по три, і по пʼять годин буває треба стояти на холоді на трасі, щоб дождатись, але ми старались виходити і зимою. 

Раніше, кажуть, менше знали про таку можливість, та й не була ще налагоджена місцева система сповіщення – адже обміни не завжди проходили в цьому районі. А вже як налагодили координацію, справа пішла.

– Нема таких, щоб хтось казав «ого, довго стоять». Там їм прийшлось три года ждать, щоб до нас вернуться, то що його той день потірять.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Міністерство оборони України🇺🇦 (@ministry_of_defense_ua)

У правдивість інформації про обмін 1000 на 1000 калиничанам повірилось не одразу – вже аж дуже велике число. Багато хто казав, що то може фейк. «А ось сійчас тільки повірили, що да, дійствітєльно». Зустрічали Калиновичі усі три етапи великого обміну.

– Перший довго ми ждали етап: той, що у пʼятницю, – цілий день. Стояли до 6-ї вечора. А потом йшов ще зламаний автобус, а потом ще навєрно той, що віз людей зі зламаного автобусу. І людєй було багато, і по тіктоку потім показували. А оце вже другий і третій дні обміну, то менше з графіка вибивались.

Жителі Калиничів пояснюють: перші зазвичай їдуть швидкі з важкими пораненими, їх відпускають з обміну раніше. А вже за 30-40 хвилин, не раніше, можна очікувати основну колону. На попередніх обмінах інтервал був ще більше, але в цілому все «зависить од обставин». До обставин, наприклад, відноситься і повітряна тривога, яка може бути під час обміну. Калиничани припускають, що вона може сповільнювати процедуру з безпекових причин.

Сподіваються у селі зустріти колись і своїх. Серед підтверджених полонених калиничан немає, але є безвісти зниклі. Жителі називають імена воїнів, пояснюють принагідно їхні родинні звʼязки. «Оце ще й Тонін Льоша, і Надін ще чоловік», – перераховує одна з жінок.

«Розвідниця» 86-річна Юлія Дмитрівна

Вороничі (назву змінено) виходять зустрічати українців з полону давно і так для місцевих все це звично, що вже й не памʼятають, як починали. «Та якось само собою», – каже нам Віктор Іванович. Далі він з іншими жителями намагається відновити послідовність подій. 

– Первоначально, то наша бібліотекарка, Тетяна Миколаївна. Вона займає дуже активну позицію. Ото ж вони спілкувались з Вікторією Міхайловною, щодо Андрія Гарасименка, який перебуває в полоні, він цивільна особа, може чули? 

Андрія Гарасименка чекають з іменним прапором. Земляки сподіваються: можливо, і він буде у цьому обміні. Списків цього разу немає, і хто повернеться з полону, наперед знати не можна, а це лиш посилює надію.

– Люди, які живуть скраю села, це все чують, бачать, і далі вже передають. Маємо чат, ну не чат, групу. А шо ж ви думаєте, село забите?

Орієнтується місцеве населення тут добре і в таймінгу: скільки часу потрібно відраховувать від автобусів з рускімі, яких везуть у той бік, скільки часу має бути між «швидкими» та основною колоною, тощо. Проте навіть при цих розрахунках все одно інколи доводиться стояти цілий день, бо процедура обміну затягується. На питання про довге очікування мало не обурюються:

– А хлопці як чекають? А вони цього не стоять, щоб чекать їх? Тут і час, і два, і три можна вистоять. Це невелика жертва від нас. 

Нас знайомлять з місцевими дівчатами, Каріною і Настею. Вони опікуються сповіщеннями в групі про зустрічі з полону, а також знімають відео й фото з цих зустрічей для громади.

– А я ще хочу ще сказати, – втручається Віктор Іванович, підводячи до нас усміхнену бабусю, – що це сама активна учасниця. Вона тут живе неподалік.

– І я оце (коли їде вранці колона у той бік – ред.) у телєфон – раз, і всім дзвоню, – підтверджує літня жінка. 

Найактивніша учасниця – це Юлія Дмитрівна, їй 86 років. Щоразу вона виходить зустрічати автобуси зі звільненими, щоразу, каже, і плаче, і радіє.

– Мєжду прочім, це Юля Дмитрівна мені подзвонила, що пішли автобуси [з рускімі у той бік]. Чесно кажучи, вона сама активна, – підтверджує статус Юлії Дмитрівни односельчанин.

– Виходить, Юлія Дмитрівна – розвідниця?

– Так і є!, – киває Віктор Іванович.

🇺🇦Це Юлія Дмитрівна, їй 86 років. Щоразу вона виходить зустрічати автобуси зі звільненими українцями. pic.twitter.com/Y85SM388Ab

— ГЛАВКОМ (@GLAVCOM_UA) June 7, 2025

Нарешті зустрічаємось усім селом не лише на похоронах

Редьки (назву змінено) висипали до дороги великою гамірливою ватагою. На ґрунтовці у напрямку Бавовнозаводу (назву змінено) утворилась ціла імпровізована стоянка велосипедів та мотоциклів, на яких люди добирались на зустріч. Активна місцева громада магнітом притягує до себе: обабіч траси зібрались не лише редьківчани, а й жителі інших селищ, містечок та обласного центру, які обирають саме це місце, щоб зустрічати звільнених з полону разом.

У Редьках спершу знайомимось з Анною Дубовик, місцевою жителькою та громадською діячкою. Вона дещо насторожено ставиться до розпитування про місцеві групи і чати, через які люди інформують одне одного про обмін, і чесно пояснює свої перестороги прикордонною пильністю.

– Чим ближче до кордону, тим менше ви будете бачити інформації офіційно [та відкрито], все буде по внутрішніх каналах звʼязку. Чому так? Ну, ми вже трошки нажахані, налякані, научені. Научені, що не треба нічого в соціальній мережі виставляти такого, знаєте, лишнього, особливо коли йдеться про наших. Це воєнний стан і може бути якась небезпека, – пояснює Анна.

Пізніше до нас підходить уточнити ще один місцевий житель: що за преса, звідки, хто такі?

– От бачите? У нас сторожать. Коли невідома людина зʼявляється, то одразу все підмічають: хто це, які номера, звідки, – посміхається Анна. 

Громада тут також виходить третій день поспіль. Місцеві, окинувши оком присутніх, кажуть: десь половина селища зараз чекає біля дороги наших звільнених полонених. У робочі дні зібратись такою великою громадою складніше.

Редьки на зустріч приходять з плакатами та прапорами. Зі своїми прапорами, звертають увагу місцеві, і демонструють один за одним прапори, підписані підрозділами на знак вдячності за волонтерську допомогу, яка надає громада. Кожен присутній вважає за честь отримати такий прапор, аби мати право принести саме свій, підписаний, на цю зустріч. 

– Ось прапор від білоруських добровольців, ось це – від 43-ї Артилерійської бригади, 3-ї ОШБ, 7-ї прикордонної застави, ГУР, Перший батальйон звʼязку, а це підписав командир 93-ї Бригади «Холодний Яр», – з гордістю показують прапори люди. Підлітки в очікуванні обміну огортаються ними.

Українці з прапорами зустрічають на шляху додому звільнених з полону🇺🇦 pic.twitter.com/qqJaCMLYOg

— ГЛАВКОМ (@GLAVCOM_UA) June 7, 2025

– Це дуже об'єднуюча, знаєте, подія. Ми коли бачимо військових, всі плачемо від радості, ми їм махаємо, плакати зробили. Це прямо вселяє надію. І ще, дуже важлива ремарка: ми останні три роки Бавовнозаводом і Редьками зустрічаємось лише на похоронах. І це настільки жахливо! У нас було таке, що ми хоронили воїнів кожен місяць. І немає святкових зустрічей, і це дуже депресивно впливає. І от саме оці обміни, вони вселяють надію. Бо це наші захисники, вони живі, повернулися, ми їх зустрічаємо, і ми раді їх бачити. Тому кожен і виходить. Тому що це для нас – надія на нашу перемогу, що наші живі, і що ті, хто нас захищає, повертаються до нас, – ділиться Анна Дубовик.

Селищна рада, розповідають місцеві, теж виходить зустрічати. Але займатись централізованим сприянням чи організацією таких подій місцева влада не може, бо під час воєнного стану скупчення людей є небезпечними, будь-які масові заходи в прикордонні заборонені. Проте селищна рада закликає розосереджуватись вздовж дороги, аби в одному місці не було надмірного натовпу.

– Тому ми стараємося ставати всі в різних місцях вздовж дороги, – пояснює Анна.

Далі звертаємо увагу на групу школярів та молоді.

– Це наші волонтери, школярі. Це діти, які плетуть сітки для наших захисників. Збираються щоденно, – підкреслює Анна. – І вже протягом трьох років вони сплели більше 700 сіток. Ці діти дуже відомі, їхня організація – Гараж. Наші діти так зараз проводять дозвілля. 

Аня з «Гаража» розповідає: три роки тому починала з мамою з шиття спеціальних маскувальних костюмів – «кікімор» для снайперів, а пізніше на трудовому навчанні в школі діти почали робити заготовки кікімор для військових. Її мама запропонувала віддати гараж під майстерню.

– Ми відкрили ворота, і діти почали плести. Наступного дня діти пишуть: чи будемо сьогодні робити? І так воно усе закрутилося. Потім знайомі волонтери дали основу для сітки і ми спробували їх плести. Потім ми вирішили спробувати зробити основу самі. Станочок я придумала, знайомий його модернізував, і отак потихеньку-потихеньку модернізували свою роботу.

У цей час волонтерка Каріна повідомляє: з села біля КПП віддзвонились. Усі звільнені вже в автобусах, збираються вирушати. 

Питаємо, що би вони хотіли донести звільненим з полону цією зустріччю? Що вони повинні знати?

– Щоб вони розуміли, що їх чекали тут, вдома. Про них не забули, кожна сім'я чекає. Це дуже боляче, що хтось в полоні вже три роки, і ти розумієш, що це просто як тюрма була. А якщо це рідні, близькі, то це взагалі не вкладається воно в голові. У нас тут у односельчанин у полоні вже четвертий рік, і ми дуже чекаємо гарних новин. Ми дуже сподіваємося, що його обміняють.

Олена Михайлова приїхала зустрічати звільнених з полону з обласного центру, вона представляє організацію «Об'єднаний Байкерський фронт». Розповідає, що її спільнота робить на фронт бойові мотоцикли для евакуації. Олена приїхала зі своїм другом саме до Редьок через юнацьку спільноту «Гараж», аби зустрічати воїнів та цивільних разом з ними.

– Я чекаю з полону свого дуже гарного друга з 14 березня 2022 року. Він був у складі ТРО. Коли диверсанти зайшли на нашу територію, вони захищали Україну разом з його дядьком. Дядька зарізали, а його забрали в полон. І я дуже маю надію на цей великий обмін, надіюсь, що Максика поміняють. Це наш мотобрат і дуже гарна людина. Боюсь, правда, уявити, яким він повернеться. Дивлюсь на наших місцевих спортсменів, які повернулись з полону, хто важив по 90 кг, а повертається 45-50 кг.

У цей момент громада пожвавлюється: з сусіднього селища подзвонили, що колона ось-ось проїжджатиме Редьки. Люди піднімають на тримачі величезні плакати, хтось вилазить на розкладну драбину, юнацтво розставляє телефони для відеозаписів у стратегічних для зйомки місцях, розгортають прапори. 

Колона, показавшись на горизонті, скидає швидкість. Перша зрозуміла Каріна: «Вони їдуть повільно! Вони спеціально їдуть повільно!! Ми зможемо їх гарно привітати!» – радіє вона. З її слів, така можливість зʼявилась ледь не вперше: зазвичай автоколона просто пролітає повз.

Один за одним автівки та великі буси пропливають повз громаду: усі махають руками, прапорами, зустрічають плакатами, посмішками та сльозами радості. І якщо звільненим кричать «Вітаємо вдома!», то автівкам супроводу зі службами – гучне «Дякую!» та «Молодці!». 

І ось вже остання автівка колони проїжджає повз. Діти ще довго махають у слід, а волонтери «Гаража» вже збирають гурт до станка – плести сітки, бо жоден день не є винятком.

Плакав двічі: коли завʼязали на руці жовто-блакитний браслет і коли побачив людей при дорозі

Каріна з Бавовнозаводу розповідає, що їй вже написали саме ті військові, які й повернулись з полону і бачили з вікна автобуса теплу зустріч від місцевих. Вона викладала відео у тік-тоці з обміну, яке набрало дуже багато переглядів. Приблизно за тиждень їй вже почали писати військові: 

– Кажуть: а ми там їхали, ви нас зустрічали. Нам там (окупанти – ред.) казали, що ніхто вас не жде, «кому ви там надо». А ми їхали, і я зрозумів, що нас чекають… А я відповідаю не переживайте, ми їх теж зустрінемо, ми кожного зустрінемо.

Після обміну звільнений з полону воїн розповідає про свої враження від цього дня:

– Плакав двічі. Вперше, коли подарували браслет (при вʼїзді в Україну всім полоненим дають жовто-блакитні браслети, – ред.) і сказали, що його робили діти. І вдруге – коли ми їхали до обласного центру і з кожного села виходили люди і вітали. Дійсно плакав, сидів тихенько і плакав, клубок в горлі був. 

У відеорепортажі Володимира Золкіна з третього дня великого обміну, розмова з бійцями в автобусі переривається, коли вони помічають людей з прапорами на дорозі і радісно та захоплено на них реагують:

– Молодці! Дуже приємно, коли бачиш співвітчизників, які тебе вітають. Дуже приємно, дуже радісно, – каже один з бійців з захватом.

Інший боєць на питання, як він думає, хто ці люди, які їх зустрічають, усміхається і ділиться емоціями:

– Це просто… Це мене до сліз сьогодні довело вже. Це просто сторонні люди, це не родичі, скорше за все, це просто люди, які тішаться [нашому поверненню]. У мене немає слів, я в такому захваті, це люди, яким не байдуже, що ми повернулись.

Висловити вдячність людям, які виходять на дороги під час великого обміну приїжджав і міністр оборони Рустем Умєров. «Дуже дякую, що виходите і підтримуєте», – сказав він. У ролику, який виклало міністерство оборони на своїй сторінці в інстаграм можна побачити і реакцію на зустріч бійців, за якими камери спостерігали в автобусах

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Міністерство оборони України🇺🇦 (@ministry_of_defense_ua)

Звільнені помічають кожен нюанс дорогою додому

Сергій у звʼязку зі своїми службовими обовʼязками супроводжує звільнених полонених та цивільних заручників після обміну, і під час дороги до лікарні перебуває з ними у транспорті. Він поділився своїми спостереженнями за тим, як звільнені реагують на людей, які їх зустрічають.

– Заздалегідь їм про це не кажуть, та й загалом це не потребує пояснень. Хіба хлопці побачивши спершу тих, хто зустрічає, можуть спитати: а хто і чому організував цих людей? Тоді вже їм розповідають, що це місцеві самі організовуються і роблять це вже давно, така традиція. Зрідка ще буває, що спочатку не розуміють, що то спеціально до них вийшли на зустріч, припускають, що може свято якесь, тоді їм пояснюють, що ні – всі ці люди тут саме через вас.

Сергій переконаний, що такі акції важливі для наших звільнених з полону.

– Дорогою вони помічають кожен нюанс: яке велике вже стало листя на деревах, які хмарки, яка де пташка. Вони помічають все. У процесі подальшої адаптації вони будуть дізнаватись як хороші, так і погані новини, і їх про це попереджають під час першого інструктажу в автобусі, готують до цього. Та все ж перші їхні враження – що їх чекали, і що всі єдиним цілим стоять проти Росії. Я думаю, їм це дуже приємно та важливо.

Сергій, втім звертає нашу увагу: не всі звільнені здатні до прояву емоцій. Деякі втрачають здатність їх відчувати внаслідок стресу та випробувань полону. Багато з тих, кого кілька разів окупанти возили буцімто на обмін і повертали назад у тюрму з формулюванням «ваші вас не захотіли забирати», діляться відчуттям повної нереальності того, що відбувається. Тому дійсно нерідко трапляється під час обміну, що ми можемо не бачити жодних емоцій, а лише втому, і до цього потрібно ставитись з розумінням.

Ольга Худецька, для «Главкома»