«Чуже горе — не ваш трафік»: медіаексперти та журналісти — про відео страждань батьків, чий син загинув під завалами
Проти ночі на 17 червня російська балістична ракета зруйнувала під’їзд 9-поверхового будинку в Солом’янському районі Києва. У цьому під’їзді загинуло 23 людини (інформація від ДСНС на 19:00 18 червня, коли завершилася пошуково-рятувальна операція), зокрема 31-річний Дмитро Ісаєнко. Весь день його батьки чекали (як і інші люди з цього під’їзду та їхні родичі), поки рятувальники розберуть завали. На 13:00 17 червня, за інформацією рятувальників, під завалами могли перебувати від 4 до 14 людей.
Батьки Дмитра «привернули увагу журналістів» — саме з таким формулюванням деякі медіа поширили їхні фото — і ці світлини, а також відео того, як вони чекають на звістки про сина, поширилися в медіа та соцмережах. Користувачі соцмереж емоційно коментували відео з батьком, який плакав і кричав. Одне з перших медіа, яке виклало відео очікування подружжя на звістки про сина, був канал «Новини.live» — і саме його відео часто використовували інші медіа. Наприклад, hromadske, «Телеграф», «Межа» і ТСН, які виклали відео в соцмережах з коментарем «Київ. Подружжя перебуває поряд зі зруйнованим будинком, під завалами якого знаходиться їхній син. Серце розривається…».
Відео фокусувалося саме на емоціях пари, здебільшого знімали батька, а також пізніше зробили шортси, де крупним планом показували саме його обличчя в той момент, коли він плакав.
Близько 12-ї дня журналістка проєкту «Меморіал» Наталія Дєдова у себе на сторінці повідомила, посилаючись на сусідів, які написали про це в будинковому чаті, що хлопця дістали з-під завалів живим і він перебуває в лікарні. Інших доказів цієї інформації вона не навела. А о шостій вечора медіа отримали коментарі від ДСНС, які не підтвердили інформацію про порятунок Дмитра.
Наталія Дєдова — з Маріуполя, багато років працювала журналісткою, випусковою редакторкою, ведучою. Вона змогла з сином евакуюватися з окупованого міста. Її чоловік, оператор каналу «Сігма», загинув у Маріуполі в березні 2022 року.
Допис Дєдової поширили багато користувачів, телеграм-каналів, а також онлайн-медіа. Зокрема, новину про те, що начебто хлопець вижив, опублікували «Укрінформ», «Фокус», NV, «Букви» та численні телеграм-канали.
Після спростувань ДСНС деякі медіа виправили новини, деякі просто видалили сторінки, анонімні телеграм-канали, наприклад, «Труха», взагалі не виправили повідомлення і досі.
Пізніше, близько 20:00, і сама Дєдова видалила перший допис і перепросила в родичів за те, що на своїй приватній сторінці «поспішила з емоційними висновками», й у всіх, кому «пост дав надію». Вона також написала, що в «мережі зʼявилися обнадійливі коментарі», які вона «на емоціях прийняла за правду».
У коментарі «Детектору медіа» вона розповіла, звідки в неї з’явилася інформація про будинковий чат: «У мене є скрини, де люди пишуть, що хлопця дістали. Люди — помилилися. Як і я. Можливо, йшлося про якогось іншого хлопця. Але писати стали саме під фото цих батьків. Скрини прислали мої підписники». Вона також додала, що жодне медіа або блогери за коментарями до неї не зверталися і нічого не уточнювали.
Близько дев’ятої вечора речниця ДСНС Світлана Водолага повідомила, що з-під завалів дістали тіло Дмитра. В момент звістки про те, що хлопець загинув, його батько впав на коліна. Про це глядачі дізналися з двох відео — одне зробила ТСН, інше трохи пізніше виклало на ютубі та у соцмережах «Радіо Свобода». Це відео також з’явилось у соцмережах фандрейзингових платформ United24.media та U24. Його зробив фотограф Сергій Нужненко. Він також у своїх власних соцмережах викладав багато рилзів із подружжям, зокрема в той момент, коли батько і матір Дмитра обіймалися на тлі зруйнованого будинку — ще до того, як дізналися про смерть дитини. Його фото саме цих обіймів поширили дуже медіа та фотоагенції. На одному з відео чутно, що жінка кричить фотографу, щоб він не знімав їх. Ми звернулися по коментар до Сергія Нужненка і чекаємо на відповідь.
Відео ТСН виклали на сайт із заголовком «ШАЛЕНИЙ БІЛЬ! ???? НА СОЛОМ'ЯНЦІ ДІСТАЛИ ЩЕ ОДНЕ т*ло! Батьки ЧЕКАЛИ НА СИНА ДО ОСТАННЬОГО….» Зараз сюжет доступний на сайті ТСН, а також у шортсах на ютубі та в соцмережах новин.
Відео ТСН також поширили телеграм-канали та медіа, зокрема «Українська правда», «Дзеркало тижня», «Укрінформ» та інші. І не тільки медіа — наприклад, його поширив у себе в соцмережах міністр закордонних справ Андрій Сибіга. Згодом деякі медіа видалили ці відео.
Відео ТСН розкритикували деякі медіаексперти, зокрема Оксана Мороз, яка після його публікації звернулася до ТСН і спитала, чи потрібно було публікувати відео людини в такому стані та чи може це бути пов’язано з кількістю переглядів, а не необхідністю інформувати українців про те, що відбувається.
В коментарях їй відповів Сергій Попов, керівник інформаційного мовлення каналу «1+1»: «Отримали запити від світових ЗМІ саме на цей кадр. А чистоплюйство таких як Оксана Мороз — це пас роспропаганді з її перевіреним “Україна всім набридла та дратує”. І пані Оксані я б рекомендував уважно вивчити кейси Сирії. А про гігієнічність будемо говорити після перемоги. Бо, якщо її не станеться, і ви і я, пані Оксано, будемо перебувати не в самих гігієнічних умовах для дискусій».
У коментарі «Детектору медіа» Сергій Попов сказав, що камера ТСН зняла цей кадр випадково, на відміну від неназваних інших медіа, які відчай чоловіка знімали цілеспрямовано, але вважає, що «вчора цей кадр був потрібен». На вимогу пресслужби «1+1» публікуємо коментар Сергія Попова без змін, зі збереженням лексики та пунктуації автора:
«Я розумію природу суперечок навколо показу цього кадру. Колись, коли мені було років 20 і я працював репортером в Донецьку, редакція “Вікон” замовила мені матеріал про прибуття літака з загиблими на Шпіцбергені шахтарями. Це був мій перший епік-фейл та досвід меж дозволеного в журналістиці. Досі памʼятаю як відкривалося черево вантажного літака, як у нічній темряві нас засліпило світло, що йшло з нього і ми побачили ряди трун. Саме в цей момент в мене вистачило “розуму” звернутися до родичів із проханням про коментарі. Після того, що я почув на свою адресу я засвоїв — ніколи не звертайся до людей, які у відчаї. Потім я це завжди казав журналістам. І буду казати.
За багато років роботи мені доводилося вирішувати сотні дилем: показувати чи ні? Інколи ти можеш сказати не дивлячись — ні. Інколи, тобі доводиться подивитися самому, щоб сказати так чи ні. Тому що не все можна прописати в умовній біблії. Дуже часто все залежить від контексту і завдання редактора визначити чи прийнятний цей кадр саме зараз — тієї миті, коли глядач буде його дивитися. Саме це відбувалося і цього разу. В редакції обговорювали доцільність показу цього кадру. І вирішили — так, люди мають це побачити. І я переконаний, що це було правильне рішення.
Так, ми бачимо страшну, страшну та оголену емоцію. Відчай і безсилля людини, яку у тебе на очах розчавлює війна. Я кажу ці слова і в мене ком в горлі. Навіть у мене — людини, якій через професію довелося бачити те, що психика пересічного не витримає. І, так, цей кадр учора був потрібен. Потрібен, щоб світ знов звернув на нас увагу. А, головне, щоб українці побачили те, що відбувається в Україні. Бо серед нас дуже багато “ми втомилися від війни”.
Щодо хайпожерства... Згадую цих праведників, коли вони розмірковували “занадтість 20-ти днів в Маріуполі”. І куди вся ця чванливість поділася після “Оскару”? Звісно, пнути найпопулярнішу вітчизняну новинну групу — ТСН, це ж правило гарного тону. Втім, диванним телекритикам не вистачає сміливості визнати, що ми зняли цей кадр випадково, під час панорами після закінчення інтервʼю. Тоді як камери інших медіа, які прийнято називати поважними, були цілеспрямовано, в очікуванні, сфокусовані саме на цьому чоловікові. І я їх не засуджую, але факт є факт. А вас не обурив факт, коли поважні видання і поважні журналісти, прям на швидкість, публікували неперевірену інформацію, що той хлопчик вижив?
Мені здається, всі ці охоронці ментальності уявного українця перейшли межу. Дійшли до того, що журналістів повчають, що не можна показувати, як людина після обміну телефонує мамі. Ви серйозно? Ви так скоро будете забороняти прощатися з бійцями на Майдані або біля львівської ратуші. Це ж травмує!
І наприкінці хочу процитувати мою колегу. Після вчорашнього срачу вона мені сказала: люди забули, що їб…ти зараз треба не своїх. Їб…ти треба русню».
Відео ТСН, і меншою мірою «Радіо Свобода» (хоча вони непринципово відрізнялися довжиною і ракурсом), а також поширення цих відео іншими медіа та телеграм-каналами призвело до чергової хвилі дискусії про етичність демонстрації страждань людей, які втратили близьких — і наскільки ці публікації дійсно покликані поінформувати українське суспільство (або іноземну аудиторію), а не є клікбейтом і бажанням хайпу на стражданнях людей.
Зокрема, висловилася Тетяна Трощинська, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного мовлення:
«Я вважаю, що українська журналістська спільнота багато досягнула в наших етичних дискусіях. Тому деякі відхилення, як-то відео ТСН із татом загиблого хлопця у Києві тим очевидніше [демонструють], що це саме відхилення — в бік дна. Немає жодного суспільного інтересу у хайпожерстві та в якомусь нездоровому вуаєризмі.
Повага до горя.
Повага до кордонів родини у горі.
Розуміння того, що тато і мама, які щойно втратили дитину, надвразливі.
Розуміння того, що самоконтроль і вплив на свій емоційний стан у таких ситуаціях майже нульовий.
Тому я готова, щоб мене ще двісті разів назвали “шакалячим експресом”, але такі обговорення роблять нас більше людьми й вони мають сенс.
Бо етичність і травмачутливість — не порожні слова, а частина професійного профілю. І ми бачимо, наскільки обережнішими ми стаємо з кожною трагедією, які, на жаль, ці звірі спричиняють і спричиняють. Наскільки неприйнятним для нас самих, всередині спільноти, стають такі дії.
Але головне.
Чуже горе — це не ваш трафік, колеги».
Такої ж думки медіаекспертка, голова ГО «Детектор медіа» Наталія Лигачова:
«Сил дивуватися тому, що безліч медіа дали відео вбитих горем батьків, син яких загинув минулої жахливої ночі, вже немає. Адже до того медіа ще й публікували недостовірну інформацію, я не хочу описувати подробиці.
Але коли відео перепостив голова МЗС Андрій Сибіга як привід нагадати західним партнерам про, цитую, “ось жахлива ціна бездіяльності та слабкості” — це вже перехід ще однієї червоної лінії.
Не може бути приводом для об’єктивації трагедія реальних людей, навіть для найбільш правильних намірів.
Здається, в мережі Х Андрій Сибіга вже видалив цей пост. У телеграмі МЗС згадка про нього та посилання на абсолютно неетичне відео, на жаль, залишаються.
Приберіть.
Коментарі керівника ТСН Serhiy Popov під постом Oksana Moroz я вважаю ще одним переходом червоних ліній. “Запитом на емоції вбитих горем батьків” від західних ЗМІ, як влучно пояснення Сергія назвав один із коментаторів, не можна виправдати публікацію такого відео», — написала Лигачова у фейсбуці.
Продовжуючи дискусію, журналістки Анна Калюжна та Христина Коціра написали дописи про те, що журналістам потрібно знімати людські страждання, «передавати реальність емоціями», інакше світу буде байдуже на Україну й українців. Анна Калюжна навела приклад документального кіно, хоча режисери не мають керуватися журналістською етикою (а про етику документального кіно можна прочитати коментар кінокураторки та дослідниці культури Ольги Бірзул). Христина Коціра також порадила медіаекспертам і редакторам «повертатися в поля», тобто на власні очі бачити страждання людей.
«Хочу подякувати всім колегам, які можуть більше — які записують свідчення, роблять фото/відео, репортажі, матеріали.
Повірте, це така собі робота — працювати на місцях після прильотів. Коли люди накручені й стресовані. Коли боїшся нашкодити зайвим словом, а можеш, бо ти людина і в таких ситуаціях не завжди тримаєш етичний і професійний кодекс у голові.
Іноді редакторам і медіаекспертам треба повертатися в поля і пробувати самим робити матеріали. Трохи (навіть не трохи) витвережує», — написала Коціра.
«Так, ну все. Тепер ми даємо й…у в інший бік. За логікою тих, хто розносить зараз ТСН, фільму “20 днів у Маріуполі” мало б не існувати взагалі.
Ви бачили фільм? Що скажете про епізоди, де батьки побиваються над тілом немовляти у лікарні Маріуполя? А про той, де син кричить над тілом батька, який загинув біля під’їзду? А про вагітну дівчину, яка потім поїхала жити в Росію?
Цих усіх КРИЧУЩИХ доказів злочинів ворога не було б, якби журналісти й режисер не зняли те, за що зараз почали клювати ТСН.
Емоції людей. Їхнє оголене горе.
Якби не наші емоції та оголене горе — світу було би на нас зовсім плювати ще у 2022-му. Виставляти кадри з людьми, які проти (а вони, повірте, про це дуже гучно практично завжди заявляють) — це погано.
Виставляти кадри, які принижують людську гідність з ідентифікованим обличчям — погано. Але поза цим, людські емоції — головний інструмент, яким можна передати реальність.
Чи ви знаєте кращі? Які? Радість, біль, горе, страх, злість, обурення героя чи автора, який це проживає.
Тільки так людина, яка там не була і не була в такій ситуації, співпереживатиме іншій людині. Тільки так їй небайдуже.
А нах…на ми робимо цю роботу, якщо не для того, щоб побороти байдужість?
P.S. Можливо, саме цих людей сьогодні треба було не чіпати, окрім слів підтримки й співчуттів, бо завдяки фейкам і неперевіреній інформації вони за день дуже багато випили горя. Ще більше, ніж від самої страшної звістки, на жаль.
Але загалом трохи всіх уже зовсім ушатало, бачу.
А це погано. Погано, що трьома великими обстрілами столиці ворогу вдається увігнати людей у стан бєзумія середньої тяжкості», — написала у фейсбуці Анна Калюжна.
Щодо різниці між документальним кіно та репортажем висловилася культурна оглядачка та головна редакторка медіатаблоїда «Антоніна» Лєна Чиченіна:
«Я також здивована, наскільки багато людей не бачать жодної різниці між документальними фільмами, архівними історичними фото та відео і новинами. Це в контексті чергових неетичних зйомок із місця трагедії.
Вслід за “світ повинен бачити” скрізь понеслося “а як же фото з концтаборів?” і “а як же «20 днів у Маріуполі»?”. Ви ж розумієте, коли був Голокост? І що дещо некоректно їх порівнювати із тим, що відбулося ось щойно?
Поширення новинного сюжету, який перетворився на рилз і понісся соцмережами з підписами «ВІН МЕРТВИЙ» — зовсім інше, ніж поширення документального фільму, який показують у кінотеатрах для підготовленої публіки. В якому, до того ж (і це найголовніше) є художня, інтелектуальна чи інша цінність та осмислення трагедій.
Ви це порівнюєте з новинами, в яких є певні стандарти й дотримання журналістської етики, яка цілим курсом вивчається в університетах. Зняти сюжет — це не зняти кіно. Це працює за різними правилами.
Фото Ярослава Базилевича в промокампанії “Медузи” — це теж не документальний фільм і не фото з нацистських концтаборів. Якщо що. І клікбейтні заголовки капслоком — також. Не лише сьогоднішні. І люди, які працюють у медіа, чудово це знають», — написала у фейсбуці Чиченіна.
А медіаексперти, до яких звернувся «Детектор медіа», наполягають, що «запити світових медіа» на такі кадри, або привертання уваги внутрішньої авдиторії до трагедії шляхом викладання відео людей у шоковому стані для не є виправданим.
Андрій Куликов, голова Комісії журналістської етики:
— Я гадаю, що це відео не можна було публікувати. Це і перша, і друга моя реакція. Воно до суті того, що відбулося, нічого не додає, окрім того, що порушує величезною мірою приватність тих людей, які там зображені. Я гадаю, що це порушення етичних норм і журналістських, і загальнолюдських.
Крім того, якщо далі розгортати, то треба дізнатися, чи брали дозвіл у цих батьків на те, щоб їх знімати, потім чи уточнювали, що можна це показувати тощо. Але і перша, і друга реакція — ні.
Реакцію іноземної аудиторії спрогнозувати неможливо. Хтось буде співчувати українцям і засуджувати російську агресію, а хтось у відповідь на це повторить путінсько-трампівську тезу про те, що самі винні, і якби припинили опиратися, то цього б не було.
Я можу з власного досвіду роботи за кордоном і перебування, власне, в британському інформаційному полі, сказати, що я зараз не пригадую, щоби там були подібні зйомки. На іноземну аудиторію, я думаю, можна і потрібно працювати іншими засобами.
Єдине, що мені зараз спадає на думку, пригадуючи, що сказав один із наших воїнів, що якщо він загине: «Нехай показують». От якщо є чітко виражена згода і бажання тих людей, які постраждали, щоб ви їх показували, — тоді можна розглядати це питання.
Оксана Мороз, засновниця ініціативи «Як не стати овочем»:
— Росія проводить інформаційний терор. Відповідно, завдання Росії — максимально тиражувати його наслідки. Це одна з важливих сутностей операції: з одного боку — щоб деморалізувати українців, а з іншого — ми не маємо замовчувати те, що відбувається, і повинні його висвітлювати.
Але є різні форми, як це потрібно висвітлювати. Це не означає, що щось потрібно чи не потрібно знімати. Знімати треба все. Але про що говорити й коли про це говорити — питання. Бо ті кадри, які вчора зробила ТСН, — це може бути частиною документального фільму, що вийде через пів року, рік, який побачить міжнародна аудиторія. Це може бути частиною сюжету на CNN, який побачить західна аудиторія зараз. Інше питання — чи почує це західна аудиторія, чи ні. Але це не те, що треба розганяти й форсити на українську аудиторію, яка перебуває у важкому стані, якій і так цілий день показують жахливі кадри, яка цілу ніч була під атакою.
Тобто це те, що з моєї точки зору направлене на те, щоб українцям не ставало легше. І це — те, що може виконувати роль операції Росії. Несвідомо журналісти стають цим інструментом. Важливо розуміти: коли ми говоримо, що «так робили у всіх війнах», ми маємо пам’ятати, що в тих війнах ми були зовнішньою аудиторією, і нам це показували. Коли ми говоримо про війну в Сирії, коли згадуємо Алеппо тощо — чи ставимо ми собі запитання, чи бачили сирійці це в режимі онлайн, як ми бачимо цю війну? Якби вони це бачили, то на них це теж мало би психологічний, емоційний ефект тощо. Ми це бачили як зовнішня аудиторія. До нас говорили як до зовнішньої аудиторії. Ми зараз говоримо з позиції внутрішньої аудиторії. Як інформувати нас як внутрішню аудиторію — це хороше запитання, яке мають ставити собі журналісти. Не робити копіпаст із інших військових кейсів, де ми були зовнішньою аудиторією.
Межа між інформуванням і експлуатацією людського горя в медіа, звісно, є. Бо можна було просто написати: «Хлопець не вижив» чи «Чоловік загинув унаслідок російського обстрілу», а можна було показати відео, де батько дізнається про загибель сина, падає горілиць — і це те, що вчора показали. Це зовсім інший ефект на українську аудиторію, як я сказала вище.
Редакція ТСН могла б подати цю інформацію інакше.
Травмувати глядачів медіа може, а от підірвати довіру — сумнівно. Бо в нас питання довіри формується з інших причин. І, на жаль, довіра системно підривається через помилку одних до всіх інших. Ми бачимо це в соціології. На жаль, довіру до медіа в нас підривають купа інших факторів — зокрема Дональд Трамп, який запускає глобальні процеси. Тому тут довіра до медіа навряд чи зміниться. Але те, що це травмує глядачів — це точно.
Так, прикладом є моя вчорашня дискусія в коментарях із паном Сергієм Поповим з ТСН. Те, що я можу називати ігноруванням інформаційної гігієни та спекулюванням заради переглядів, він називає інформуванням. І навпаки — вважає, що я хочу замовчувати війну. Це — питання трактування, позиції, розуміння (і нерозуміння), як працюють інформаційні операції та які вони можуть мати наслідки.
Є велика різниця між фільмом «20 днів у Маріуполі», є велика різниця між фотографіями з концтаборів під час Другої світової, і є велика різниця з тим, що ми бачимо тут і зараз у режимі онлайн — і як це на нас діє.
Я вважаю (це моя суб’єктивна думка), що на цьому етапі це більше питання до психологів. Такі шокові моменти вже не здатні мобілізувати суспільство, бо до таких шоків ми вже звикли. Це не перший зруйнований будинок. Це не перша вбита сім’я. Це не перші десятки загиблих. На жаль, у нас уже «виросла шкіра», яка не може нас об’єднати так, як об’єднала 24 лютого. Крапля за краплею — добивати може. А от мобілізувати — вже ні.
Отар Довженко, креативний директор Львівського медіафоруму:
— З поваги до людей, у чиє життя в найжахливішу і найважчу його мить втрутилися без їхньої згоди, я не переглядав відео ТСН і не буду. Прочитав кілька ретельних переказів, тому знаю, що там є і якими словами (заголовками, титрами) воно супроводжувалося. Мені мало що є додати до написаного і сказаного Тетяною Трощинською, на думку якої я орієнтуюся в першу чергу в цій темі. Нагадаю головну ідею рекомендацій Комісії з журналістської етики, які виникли внаслідок одного з попередніх подібних випадків: висвітлення подібних сцен є небажаним, бо порушує права зображених людей. Якщо журналіст і редакція вважають, що сцена, яку вони зафіксували, має особливу суспільну важливість і/або, наприклад, є доказом воєнного злочину, то вони можуть прийняти рішення про її публікацію. Але бажання викликати в аудиторії гострі емоції та зібрати більше трафіку не належить до переліку поважних причин.
На щастя, з кожним разом дедалі більше медіа утримуються від подібних публікацій. Сподіваюся, цього разу дискусія посприяє тому, щоб трупожерів, які паразитують на ретравматизації травмованих українців, і далі меншало.
Щодо самого ТСН — оскільки я підозрюю, що вони роблять це свідомо і цинічно, навряд чи осуд професійної спільноти якось на них вплине. Можливо, допомогли би грамотно написані судові позови від людей, чиї права порушило це відео або інші подібні матеріали. Щоправда, люди, які втратили найближчих, зазвичай не мають часу, сил і грошей, щоб позиватися до суду. Думаю, що захист прав і гідності людей, чиє горе експлуатують медіа заради хайпу, є перспективним адвокаційним напрямком для правозахисних організацій.
Оксана Романюк, директорка Інституту масової інформації:
— Я за документування. І точно за репортажі горя. Я не поділяю позицію, що замінімо журналістику емпатією і психотерапією. Але я вважаю, що є певні межі, яких має дотримуватися професійна відповідальна журналістика. Не замовчувати, але і не експлуатувати. От сьогодні вранці купа телеграм-каналів, включно з телегами деяких медіа, які претендують на високі стандарти, виклали фотографії понівечених тіл, фрагментів людських останків, відірваних голів. Усе це без імен, без історій, без жодного контексту. Просто розквашена голова. Як маркер «тут страшно». Чи є журналістика в тому, щоб показати цю голову? Мені здається, що ні. Бо за цим немає жодної усвідомленої історії. Це не репортажі горя, важливі в нашому контексті, це якась естетика жаху. Об’єктивація — ми звикли цей термін вживати в контексті гендерного балансу, але тут, на мою думку, ми також спостерігаємо зведення людини до об’єкту для візуального шоку аудиторії та збільшення клаців у соцмережах. Бо це занадто просто як для професійної журналістики.
«Детектор медіа» чекає на коментарі Сергія Нужненка і додасть їх у публікацію, як тільки отримає.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
