Вчені розгадали, як кажани уникають раку

Деякі види кажанів живуть дивовижно довго, зважаючи на їхній крихітний розмір — і, можливо, вони здатні навчити нас, як протистояти раку в процесі старіння. Рак — це плата за довге життя. У міру того як ми накопичуємо генетичні мутації внаслідок життєвих стресів, кожен новий поділ клітини підвищує ризик того, що щось піде не так.

Але багато видів кажанів, здається, обманюють цю систему. Деякі з них можуть жити до 40 років — майже в 10 разів довше, ніж можна було б очікувати з огляду на їхню масу тіла. Якби люди мали таку ж тривалість життя пропорційно, ми б, можливо, щороку ставили по 180 свічок на іменинному торті.

У новому дослідженні, проведеному науковцями з Рочестерського університету (США), вивчалося, як саме кажани уникають розвитку раку, що міг би скоротити їхнє довге життя. Виявилося, що вони досягають дуже тонкого балансу між двома конкуруючими біологічними силами.

У кількох видів кажанів виявлено кілька копій гена p53, який відомий як супресор пухлин. У людей є лише одна копія цього гена, тоді як у тварин із високою стійкістю до раку, як-от у слонів, — до 20. Мутації в p53 пов’язані більш ніж із половиною всіх випадків раку в людини. Але надто агресивний механізм, який знищує клітини, теж є небезпечним. На щастя, кажани компенсують це активною дією ферменту теломерази, який дозволяє клітинам продовжувати розмножуватись.

Знову ж, ізольована надмірна активність теломерази могла б спричинити підвищений ризик онкозахворювань, але посилена дія p53 нейтралізує цю загрозу. Це вражаюча біологічна рівновага, якій важко не позаздрити. І, як завершальний штрих, кажани мають надзвичайно ефективну імунну систему, здатну знищувати атипові (ракові) клітини з мінімальним рівнем запалення.

На цьому ранньому етапі ще важко сказати, наскільки ці механізми можна буде застосувати до людини. Але команда дослідників зазначає, що це дослідження підтверджує ключову роль гена p53 у запобіганні раку, що додає ваги численним лікам, які зараз розробляються з прицілом на цей ген. Роботу було опубліковано в журналі Nature Communications.