/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2Fda6b14e297f424ff31134000aaebf940.jpg)
Ті, хто почали першими. Як у Маріуполі зароджувалась культура допомоги армії — і чому це важливо досі
Сьогодні підтримка армії сприймається як важлива частина життя країни. Волонтерські штаби, великі фонди, донати — все це стало настільки звичним, що ми не замислюємось, коли і як сформувалась ця культура. Та за кожною масштабною ініціативою стоїть низка невеликих, але рішучих кроків, зроблених у ті моменти, коли впевненості не було, а допомога була справою особистої відповідальності.
Одним із таких прикладів є Маріуполь. Ще у 2014 році, коли війна лише починалася і країна намагалась усвідомити нову реальність, у прифронтовому місті з’явилася ініціатива, яка об’єднала місцевих депутатів, підприємства й звичайних працівників комунальних служб. Так створили "Фонд допомоги українській армії та підрозділам, що захищали Маріуполь". Це була неформальна, але ефективна форма підтримки — без гучної реклами, але з конкретними результатами.
Місто опинилося фактично на лінії фронту: блокпости, обстріли на околицях, поява військових і добровольчих підрозділів. Держава ще не встигла налагодити стабільне постачання, і кожен комплект бронежилетів, каска чи ящик із медикаментами були на вагу золота.
На одній із сесій міської ради депутати одностайно ухвалили рішення створити фонд, кошти з якого мали йти на першочергові потреби армії та прикордонників.
Ініціативу підтримали з перших хвилин: міський голова Юрій Хотлубей, секретар міської ради Андрій Федай та депутати Володимир Яковенко, Світлана Маликова, Зураб Гатамов, Георгій Каплан, Костянтин Карнаух, Володимир Рачинський, Валерій Бойко, Олександр Федай, Олександр Кривунь, Костянтин Куркчі, Євген Чулай, Микола Лехов і Олександр Федосов.
За кілька днів до них приєднались і інші представники депутатського корпусу: Дмитро Хотлубей, Юрій Чентуков, Олександр Стремовський, Ігор Хотлубей, Ігор Клименко, Анатолій Шеретько, Микола Яременко та Олег Єрмаков.
Тодішній секретар міськради Андрій Федай закликав усіх небайдужих маріупольців долучитися до збору коштів або самостійно придбати для військових необхідне спорядження — каски, бронежилети, засоби зв’язку й інше.
Збір коштів не обмежувався лише депутатами. На заклик відгукнулися і міські підприємства. Одними з перших долучилися "Маріупольтепломережа" та "Горводоканал", згодом до ініціативи приєдналися житлово-комунальні організації. Люди здавали гроші з власної зарплати або організовували благодійні заходи, щоб купити найнеобхідніше.
На зібрані кошти закуповували бронежилети, каски, інструменти, продукти, а іноді й такі прості, але потрібні речі, як сигарети. Усе це відправляли на блокпости, у підрозділи, що тримали оборону навколо міста, та прикордонникам. Це була швидка, пряма допомога без складної бюрократії — коли люди на місці бачили потребу і діяли негайно.
Сьогодні місто окуповане. Багато з тих, хто тоді долучився, живуть і працюють в інших регіонах чи на фронті. Та сама ідея — що захищати країну мають не лише військові, а й громада, — нікуди не зникла. Вона лише змінила форму.
Культури підтримки
Тодішній досвід показав, що допомога армії може бути ефективною навіть без великих структур і зовнішнього фінансування. У Маріуполі вона будувалась на довірі: люди знали, що їхні гроші йдуть на конкретні речі, які потраплять до тих, хто їх потребує. Це формувало особливий тип відповідальності — коли ти не просто переказуєш кошти, а реально відчуваєш свою причетність до захисту міста.
Сьогодні, у 2025 році, ми бачимо, що ця модель стала основою сучасної волонтерської культури. Вона працює і у великих благодійних фондах, і в маленьких локальних групах у соцмережах. Різниця лише у масштабах та інструментах.
Якщо у 2014-му доводилось буквально шукати бронежилети по складах і переконувати водіїв довезти їх у прифронтову зону, то зараз — збір коштів у Telegram, чіткі закупівельні звіти, налагоджена логістика. Проте принцип залишається тим самим: швидка реакція на потребу та впевненість, що результат — реальний.
Люди, які не зупинились
Частина людей, які у 2014 році збирали кошти, зараз носять військову форму. Дехто служить у ЗСУ, хтось займається логістикою або ремонтом техніки у тилу. Є ті, хто після евакуації з Маріуполя створив нові волонтерські ініціативи в інших містах — тепер вони допомагають не лише військовим, а й переселенцям, шпиталям, дитячим закладам.
Наприклад, Костянтин Куркчі, раніше депутат міськради й бізнесмен у сфері ЖКГ, тепер залучений до гуманітарних та відбудовних ініціатив у Донецькій області. Георгій Каплан активно займається волонтерською діяльністю у Києві, організовує збори для підрозділів ЗСУ та допомагає евакуйованим маріупольцям.
Олександр Стремовський також допомагає військовим, закуповує дрони, РЕБ системи та автомобільний транспорт.
Дмитро Хотлубей та Юрій Чентуков після 2022 року включилися в гуманітарні ініціативи: допомога переселенцям, постачання генераторів і автівок для фронту.
Ці та інші небайдуже люди фактично стали мостом між локальною ініціативою 2014-го і національним волонтерством сьогодення.
Їхні історії різні, але об’єднує одне — вони не вийшли з цього процесу. Для них допомога стала не одноразовим жестом, а способом життя. Якщо у 2014-му це була реакція на загрозу, то зараз — усвідомлений вибір.
Нові ініціативи
Ідея підтримки військових і цивільних з Маріуполя не зникла навіть після повної окупації міста. Вона трансформувалася у нові потужні проєкти, які вже діють на національному рівні.
Одним із яскравих прикладів є програма "Серце Азовсталі" Фонду Ріната Ахметова. Створена у 2022 році, вона стала символом підтримки для захисників Маріуполя, їхніх родин та цивільних, які пережили облогу. Програма надає медичну допомогу, фінансову підтримку, реабілітаційні послуги, психологічну допомогу і навіть освітні гранти дітям загиблих воїнів. Це вже не лише про термінове забезпечення, як у 2014-му, а про довгострокову турботу, яка допомагає людям відновлювати життя.
Подібні ініціативи, що виросли з маріупольського досвіду, сьогодні з’являються по всій країні. Частину з них створили люди, які колись працювали у невеликих волонтерських групах, а тепер керують масштабними фондами або інтегровані у національні гуманітарні програми.
Так, великі всеукраїнські кампанії привертають увагу та збирають мільйони, але без маленьких локальних історій вони були б неможливими. Саме такі ініціативи створюють базу — людей, готових діяти без команди згори, без очікування ідеальних умов.
У 2014-му волонтерство у Маріуполі було не трендом, а викликом. Воно часто відбувалося під тиском невизначеності, коли місто могло змінити статус за кілька днів. І тим більш цінним був кожен бронежилет, куплений на гроші, зібрані у будинку культури чи бухгалтерії комунального підприємства.
Сьогодні ці цінності втілюються у вже професійно організованих програмах. Але їхня основа — та сама: готовність діяти негайно, турбота про своїх і віра у перемогу.
Культура допомоги — не піар і не короткострокова акція. Це постійна робота, яка живе у громадах навіть тоді, коли війна відсувається з перших шпальт новин. Маріупольський досвід показав: сила тилу у готовності діяти одразу, не чекаючи наказів чи вказівок.
У 2014-му депутати скидалися на бронежилети, а працівники тепломереж носили ящики з касками. Сьогодні подібні дії стали частиною національної культури волонтерства. І попри окупацію міста, культура підтримки не зникла.

