"Говорив їм: "Треба забирати Донбас". У відповідь почув: "Ні-ні, з росіянами краще не воювати"

"Хижаки висот" цього року знищили 3274 солдатів ворогаДо війни в мене все було добре. Навчався в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка (КІМО). Факультет міжнародного бізнесу. Там же закінчив Військовий інститут – випустився молодшим лейтенантом.КІМО – не той вищий навчальний заклад, де можна вирішувати питання за гроші. Навчалися діти відомих політиків. Однокурсники приїжджали на дорогих елітних іномарках і думали, що за неуспішність їх не відрахують. Помилялися.Дипломатом не працював. Натомість пішов у Київську адміністрацію, там створювали комунальні підприємства з наведення благоустрою. Займався Подолом. Навели там лад. Згодом розпочав бізнес – кав'ярні, ресторани. Потім став генеральним директором мережі заправок – четвертої в Україні. Звідси й позивний – "Дизель".У справах бізнесу познайомився з людьми, які брали участь у війні з 2014 року. Снайпери, морські піхотинці, які воювали під керівництвом вже Героя України Вадима Сухаревського. Їздив із ними на полігон, учили стріляти. Я говорив їм: "Треба забирати Донбас". У відповідь почув: "Ні-ні, з росіянами краще не воювати". Розуміли масштаби противника.За тиждень до повномасштабного вторгнення став відчувати його подих. Але думав, що триватиме все тижнів три. Поставив собі за мету – вбити бодай одного росіянина. Мав фаталістичні настрої: не виживу за ці три тижні.У ніч на 24 лютого 2022 року я приймав гостей. Розійшлися о першій. За кілька годин прокинувся від вибухів. Вийшов на своїх друзів – морпіхів. Вони вже чекали на побратимів. Один приїхав зі Швеції – кулеметник.Головний – сержант морської піхоти "Команч". З дитинства займався боксом. На війні з 18, почав з Афганістану. Недавно демобілізувався за віком у статусі штурмовика 31 бригади.Пішов із морпіхами до центрального Київського ТЦК. Там чекали – знали, що це люди "Команча". Учитися військового мистецтва в мене вийшло. Коли стріляли, був влучніший за досвідчених бійців.Як бізнесмен я заробляв 10 тисяч доларів на місяць. Але навіть і думки не було відкупитись і виїхати за кордон. З морпіхами домовилися: ми йдемо захищати країну. Держава дає тобі можливість легально вбивати тих, хто прийшов на нашу землю.Під час київської кампанії були прикомандировані до 72 бригади. Стояли в Погребах під Броварами. Перший бойовий вихід. Ходили з дроном, що тоді було дивиною, снайперською гвинтівкою, одягнені як слід – мультикам за кілька тисяч доларів, спонсори постаралися. З морпіхами почував себе впевнено. Як інакше – поруч із тобою боєць на позивний "Ромашка", який був аеророзвідником іще в ті часи, коли ніхто не знав, що це таке. Ці люди брали участь у операції "Казаровичі" – підірвали дамбу на річці Ірпінь, що зупинило просування російських військ до столиці.Після київської операції вісім моїх друзів-морпіхів перевелись у СБУ. Я та "Команч" не хотіли цього. Багато чув про Вадима Сухаревського – тодішнього командира 59 бригади. Водночас розумів: мав до­свід керівника й у цивільному житті, й у війську вже був не новачок. Поновив офіцерське звання. Хотів іти на Бахмут. У ТЦК пропонували посади командира взводу 30 бригади, яка заходила на Бахмут. Мислив так: бригаду давно створено, там мають бути справжні "рекси".Насправді все виявилося не так. Поставили мене взводником у стрілецькому батальйоні. Підопічні – хлопці із сіл, добровольці, мотивовані на початку повномасштабки. Уже пройшли через Кліщіївку, де їх добре розмотали. Нормальні пацани, але різні за віком. Почав з екіпірування – одягнув усіх у мультикам. Далі став учити всього того, що мені передали морпіхи. Жив разом із ними – не офіцерами. Підлеглі це цінували.У 30 бригаді був комбат, який розповідав: "Давай сюди, в Бахмут, усіх ворогів знищимо". Приїжджаю і питаю: "Де комбат?" "Злився", – відповідають, – він уже заступник військкома десь у Луцьку". – "А хто комбат?" – "Походу ти". – "Та я взводник". – "А що робити? Начштабу може тільки папери перекладати".Раджуся з морпіхами. "Бери справу у свої руки, треба це пройти гідно". Перше завдання – зайти на позицію, провести рекогностування, окопатись і відбитися від ворогів. Не дійшли до позиції – перед нами розмотали механізований батальйон. Усе через ротації. Тиждень зазнавали постійних втрат. Підвозили поповнення, але їхній рівень був слабший. Це логічно, бо попередники були мотивовані добровольці.Про свою смерть тоді не замислювався. Треба було вижити. Ти командир – відповідаєш не тільки за себе, а й за людей. Коли бійка почалася, немає сенсу вискакувати з неї. На війні люди діляться на три типи. Перший – ті, хто зрозумів усе. Другий – ті, хто зрозумів багато, але не все. Третій – ті, хто ніколи нічого не зрозуміє.Бійці "Вагнера" тоді йшли хвилями. Знали свій маневр. Усе продумано: хтось ніс боєкомплект, хтось штурмував. Застосовували тактику виснаження. Вражали своїм повним презирством до смерті. Ми почали підпускати їх усе ближче і розстрілювали. Перші, хто їх зупинив. Це додавало сили: були кращі за тих, чиє покликання – воювати.Після Бахмута я точно зрозумів: ця війна – надовго. Вихід один – бути сильним і вбивати їх якнайбільше.Командувати я вже не хотів. Багато втрат. Мої друзі виконували завдання стратегічного рівня – підрив Кримського мосту, приміром. Знову кликали до себе. Я ж хотів у 59 бригаду до Сухаревського. Не виходило. Пішов служити у СБУ. Почав "літати" на дронах.Приїхали в Авдіївку. Там взаємодіяли з 59 бригадою. "Літали" на FPV-дронах. Знищували ворога, але помірно. Росіяни на той момент сиділи під землею і не рухалися. Очевидно, Сухаревський так їх накосив, що носа боялися висунути. Слава у 59-ї ще та була.Влітку 2023-го почався наш контрнаступ на запорізькому напрямку. Було складно через ландшафт. Крім того, ворог підготувався – фортифікації, двоповерхові бліндажі.На початку великої війни познайомився з Олександром Карпюком, відомим як Serg Marco. Перетнулися під час Запорізького контрнаступу. Він тоді вже "літав" на "крилах". Запропонував перейти до їхнього підрозділу в 59 бригаду. "Я вже в СБУ", – кажу. "Про все домовлюся", – відповідає. І справді зробив – досі зберігає папірець із наказом про моє переведення з підписом Залужного, тодішнього головнокомандувача. Олександр Карпюк уміє мотивувати, навіть коли опускаються руки. Саме він умовив мене прийняти роту.Значення "крил" я вже тоді розумів. Масштабно знищувати ворога значно цікавіше, ніж бігати в піхоті з калашем і завалити одного росіянина. Когнітивних здібностей для польотів мені теж вистачало.Нині я командир роти БпАК. У моєму підпорядкуванні сильні пілоти. Колишній комбриг 59-ї Вадим Сухаревський інтенсивно розвивав цей напрям. Візіонер, який розумів значення "пташок" у цій війні.Вважаю, в нас нині одна з найбільш топових рот. Зібрав компетентних пілотів, які мають спільне ком'юніті. У нас великий наліт, багато засобів, до нас приїжджають командири інших бригад, щоб поділився досвідом. Роблю це залюбки, бо всі ж працюємо для перемоги.Нині в моєму підпорядкуванні дев'ять екіпажів. Щодня кожен робить щонайменше чотири вильоти. Закриваємо потреби всієї лінії артилерії, наведення. Усі виробники приїжджають до нас, щоб протестувати новинки.У стосунках із людьми намагаюся максимально відійти від армійщини. Проводжу електронне опитування серед підопічних, аби зрозуміти, чим вони дихають, що їх турбує, як справи в родині.Колись "Команч" мене запитав: "Юр, ти знаєш, що головне на війні?" "Вижити?" – кажу. "Ні, – відповідає. – Головне на війні – комфорт". Парадокс на перший погляд, бо війна й комфорт – речі неспівставні. Але я роблю все, щоб у моїх бійців він був. Щоб мали де помитися, нормально відпочити, поїсти. Зручна форма, взуття – все це мої люди повинні мати. Повинен бути не просто бліндаж, а центр управління польотами. Щоб сиділи не на табуретках, а в зручних кріслах.У червні наш батальйон прибрав 550 солдатів ворога. Але це тільки верифікованих. Зрозуміло, що насправді їх більше, бо тих, хто згорів у бліндажі, не підтвердиш. "Хижаки висот" цього року знищили 3274 солдатів ворога."Ріко" та "Скала" – найбільші мої втрати під час війни. "Ріко" – військовий у третьому поколінні. Йому було 35. Добрий хлопець. Ніколи не відмовляв у допомозі, безстрашний, за всіх переживав. Поховали його у Львові. "Скала" – великий та сильний. Вірний – завжди поруч. "Ти – голова, ти думаєш, – говорив мені. – А я роблю".За моєю інформацією, гаряча фаза війни закінчиться не пізніше 2027 року. А поки що треба зробити так, щоб навіть через покоління росіяни боялися напасти на Україну. Щоб говорили: "Там такі тіпи, що з ними краще не зв'язуватися".