Це була пастка, – інтерв'ю ексмера Херсона про жахи полону, обмін та найбільший біль
Це була пастка, – інтерв'ю ексмера Херсона про жахи полону, обмін та найбільший біль

Це була пастка, – інтерв'ю ексмера Херсона про жахи полону, обмін та найбільший біль

На початку повномасштабного вторгнення росіяни викрали колишнього мера Херсона Володимира Миколаєнка, заманивши його в пастку. Під час перебування в полоні Володимир Миколаєнко відмовився від обміну на користь важкохворого полоненого. І сам зміг повернутися лише в серпні 2025 року – на День Незалежності.

В інтерв'ю 24 Каналу Володимир Миколаєнко розповів про дні, коли росіяни зайшли в Херсон, про пастку, яку йому підготував ворог і про жахи, які довелося пережити в російському полоні. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

"Хлопців довозили до кордону і повертали": про звільнення з полону

Як ви зараз почуваєтеся?

На волі в рідній країні завжди добре.

Коли ви по-справжньому зрозуміли, що повернулися додому в Україну? Якщо ми з вами пригадаємо завершення серпня – День Незалежності.

Саме в той момент, коли я ступив на рідну землю. Коли нас навіть вивели з літака й саджали в автобуси була віра в те, що ми їдемо додому. Але були випадки з іншими хлопцями, що їх довозили до кордону, а потім обмінів не було. Тому була певна насторога, певна недовіра, що це збудеться, що обмін складеться. Тому коли нас вже обміняли, коли ми сіли в українські автобуси, тоді зрозумів, що я вдома.

Коли ми виїхали з території Білорусі й потрапили на українську територію, коли побачили величезну кількість людей, які нас зустрічали з українськими прапорами, з власноручно написаними транспарантами, з посмішками й відчуттями любові та добра. Тоді тільки зрозуміли, що дійсно – ми вдома.

Володимир Миколаєнко після повернення з полону
Володимир Миколаєнко після повернення з полону / Фото Дмитро Лубінець

"У нас були автомати проти російських танків": про початок вторгнення

Чи можете пригадати, як для вас розпочалося повномасштабне вторгнення? Що тоді відбувалося?

24 лютого, початок війни, гелікоптери здійснили атаку на склади палива в Херсонському аеропорту, саме в Чорнобаївці. Вони палали, була велика пожежа, йшов дим. Чорнобаївка розташована за 5 – 7 кілометрів від Херсона, але в самому місті ми бачили, що відбувається. Було зрозуміло, що почалася війна.

Загалом, всі очікували, що будуть якісь військові дії, що почнеться війна, але були певні сумніви, що вона почнеться по всій території України. Думали, що це буде на Сході, але коли вони пішли і з території Білорусі, і з Криму, – це якось було несподівано.

Повне інтерв'ю з ексмером Херсона: дивіться відео

А як тоді працювала Херсонська територіальна оборона, у якій ви теж брали участь?

Загалом територіальна оборона тільки формувалася. Керівний склад територіальної оборони на той час був, а рядового складу не було. Його формували саме в той день, 24-го числа, у військкоматі. Була величезна кількість людей, які прийшли до військкомату з бажанням захищати місто. Тоді навіть не всіх взяли, хто бажав.

На вечір підійшло декілька автобусів і нас відправили в селище Дніпровське, це біля Антонівського мосту. Там була територіальна оборона. Нам роздали зброю та поставили завдання: чинити опір, на жаль, без Збройних Сил України. Робити це автоматами проти тих танків, які йшли величезними колонами, було неможливо і ми не змогли здійснити дійсно ефективний опір російській навалі.

"Росіяни були налякані": про протести в окупованому Херсоні

У Херсоні на початку повномасштабного вторгнення відбувалися протести, які охопили шпальти міжнародних видань – як херсонці захищали свою землю від ворога, а в деяких населених пунктах навіть зупиняли танки голими руками. Що ви думали у той момент? Що відчували, коли бачили, як жителі вашого міста, ваші друзі, знайомі виходили на вулиці?

Я пишаюсь мешканцями нашого міста. Я був на тому величезному заході, який відбувався в Херсоні на знак протесту проти входження російських військ. Ми вирушили величезною колоною до парку Слави. Я йшов попереду тієї колони в самому її початку. І коли ми проходили (повз росіян – 24 Канал) – я бачив розпач і навіть переляк тих російських солдатів.

Вони не очікували, що така кількість людей буде виходити й показувати своє ставлення, не боячись їхньої зброї. Коли їм казали, що треба рухатися, як російському кораблю, мені здається, вони взагалі не знали, що робити.

Коли ми дійшли до телевежі висловити свої думки та побажання російським окупантам, які охороняли цю телевежу, я повернувся і побачив, що повертається ще колона з площі Свободи, з проспекту Ушакова. Такої купи людей я не бачив навіть під час проведення цих радянських демонстрацій, коли на 1 травня або 7 листопада виводили людей. Тому я пишаюсь нашим містом і людьми, які там живуть.

"Мене схопили й кинули в багажник": про те, як викрали росіяни

Пане Володимире, за активну підтримку України та відмову очолити окупаційну адміністрацію вас викрали росіяни. Розкажіть, будь ласка, як це відбувалося?

Це була пастка. Вони шукали людей, які займали активну позицію і щось робили проти спроб росіян захопити місто. Мене запросив на зустріч один з бійців тероборони, посилаючись на те, що є певна інформація, яку треба передати на "велику землю" і її неможливо передати телефоном, тому треба зустрітися, обговорити.

Коли я прийшов на цю зустріч, там була засідка. Під'їхала автівка з бійцями ФСБ, мене схопили, кинули в багажник автівки та привезли у в'язницю, де я і перебував. У Херсоні я був 16 днів, потім весь інший термін вже на території Росії.

Під час окупації Херсона російський пропагандист запитав вас на камеру, чи був Роман Шухевич, командир УПА, героєм. Ви відповіли, що так, якщо він боровся за Україну й таким його визнала країна. Цей момент миттєво розлетівся в українському інфопросторі. Чому, на вашу думку, тоді відбувався цей елемент пропаганди? Як вам вдавалося так триматися?

Не знаю, що я можу прокоментувати з цього приводу. Вони хотіли показати, як ми не шануємо героїв, які загинули під час Другої світової війни. Показували мені якусь меморіальну дошку, де написано скульптором,
що ми вдячні саме російським солдатам, які звільнили наше місто.

Я сказав, що так, ми вдячні й російським солдатам, і українським солдатам, і грузинським, і вірменським, і татарським – усім тим людям, які боронили Радянський Союз в той час від німецької навали. Але це не означає, що виключно завдяки російським військам ми перемогли в цій війні.

Ось ці слова Путіна, що вони могли впоратися без України – це таке хамство! Покласти 10 мільйонів життів українців у цій війні і тепер хтось каже, що вони нічого не вартують ті 10 мільйонів. Узагалі, для тих людей – для росіян, для керівництва Росії – людське життя нічого не варте.

Також пам'ятаю, як цей "ванєчка" розказував, мовляв, бачиш, тут на флагштоці висить червоний прапор. Я сказав, що у нас постійно 9 травня тут червоний прапор – прапор перемоги. І ніхто не виступає, що його треба прибрати. Це дійсно пам'ять про тих людей, які загинули під час Другої світової війни. 9 травня було офіційним святом в Україні.

Я сказав йому: "Бачите, як у нас тут все впорядковано? Ми стежимо, щоб був порядок. Люди приходять, кладуть квіти, вклоняються тим людям, які віддали своє життя, своє здоров'я для того, щоби звільнити нас від німців. Але навіщо ви прийшли?"

Потім були запитання щодо Української повстанської армії. Так, вони виборювали Україну, вони захищали Україну. А що мені треба було казати – що вони працювали з німцями? У мене зовсім інші переконання з цього приводу.

Після того як вас затримали, як ви потрапили на територію Росії?

2 травня мене і ще четверо людей, якщо не помиляюся, відвезли з Херсона в Крим, місто Севастополь, де ми пробули два дні, а потім там було укомплектовано 48 українських полонених. Основна маса – бійці 36 бригади, морська піхота, яка боронила Маріуполь. Тоді вже нас перенаправили до Воронезької області, місто Борисоглєбськ, у СІЗО.

"Люди сходили з розуму": про жахи полону

Під час перебування у неволі ви відмовилися від обміну на користь тяжкохворого полоненого. Розкажіть, будь ласка, цю історію.

Там взагалі ситуація дуже дивна. Росіяни позиціюють себе дуже позитивними, мовляв, такі гарні, дбають про нас і прийшли рятувати нас від чогось, допомагати, бо ми тут накоїли купу дурних справ. Уявіть собі, все це зло направляли в цю катівню.

Важкопоранених людей, людей, які пересувались на милицях, без ніг… Там так катували в тій в'язниці, що я просто не знаю, як так сказати, щоб не лякати родичів тих, хто перебуває в полоні. Люди сходили з розуму. Там різне відбувалося.

Тому коли виникла ситуація щодо обмінів, я казав: "Поміняйте хлопців, які хворі. Ви ж кажете начебто в бою ви – жорсткі, а коли бій закінчується – милосердні. Чому ж ви такі "милосердні" тримаєте в полоні божевільну людину?. Чому ви тримаєте в полоні людину без ноги? Чому ви тримаєте в полоні людину, якій загрожує небезпека, якщо вона там залишиться, – як було з тим хлопцем? Звільніть його, відправте додому, не знущайтеся".

Але принцип там один: ми – полонені, ми – заручники. І чим більше буде цих заручників, тим легше їм виторгувати якісь преференції. Зрозуміло, що головна преференція – це українська земля. Хочу сказати, що я до останнього спілкувався з нашими хлопцями – з полоненими. Зрозуміло, що всі хвилюються, коли буде шанс потрапити додому, побачити своїх рідних. Але головне – те, що кажуть всі: не треба міняти нас на українську землю. Ми не згодні на це. Ми почекаємо до перемоги.

Коли ви перебували у полоні, чи вдавалося вам отримувати новини з України? Чи все ж таки сильними були цей інформаційний вакуум і російська пропаганда для військовополонених?

Ніякої інформації ми фактично не мали. Навіть коли намагалися якось розговорити наших хлопців, то в них була заборона на спілкування і практично ми нічого не знали.

Були пропагандистські книжки, які розповсюджували для тих, хто, можливо, нас мав переконати, які ми нібито "фашисти" і яка наша країна погана, як у нас всі крадуть, або які в нас недолугі керівники. І що ми – українці – нездатні керувати такою країною, тому нам треба зовнішнє керівництво; що нас поглинають американці, а прийшли б російські "брати" і все було набагато краще.

Взагалі ця пропаганда була пронизана спогадами про Радянський Союз, цим болем через втрату Радянського Союзу. І всі, починаючи від ФСБ-шників і закінчуючи останнім вертухаєм (наглядач у в'язниці – 24 Канал), щиро вірять, що у Радянському Союзі дійсно було щастя. Ця їхня війна, імовірно, відбувається за відтворення того "совка", в якому мені колись "пощастило" жити.

"Чому світ не кричить про це?": про колаборантів і Херсон

Хочу ще поговорити про Лівобережжя, окуповану частину Херсонщини, та одного колаборанта. Після повернення з полону в інтерв'ю виданню "Мост" ви казали наступне:"Коли вони призначили його, то кажуть, мовляв, є губернатор. Я спитав хто? Вони дали роздруківку, а там написано "Сальдо". Я почав сміятися. Вони питають, чому сміюся. А я кажу: "Та я знаю його, пропонував навчити мене поганого". Що ви тоді думали про колаборантів, не лише про Сальдо, які почали працювати з росіянами, і що думаєте зараз?

Для мене не було якимось дивом, що Сальдо почав працювати з росіянами, як й інші люди, які почали співпрацювати. Особливо я не здивувався. Щодо Сальдо або Стремоусова – всі казали, що це "московська консерва", але, на жаль, ніхто не реагував. Усі вважали, що це якесь їхнє політичне переконання, або "так, ми розуміємо, що це певне зло, але ми можемо його якось контролювати". На жаль, це не тільки наша, наприклад – моя, провина. Це провина усіх.

Зверніть увагу! Володимир Сальдо – колишній мер Херсона, колаборант, який перейшов на бік ворога. Кирило Стремоусов – ще один проросійський колаборант, який загинув, тікаючи з Херсона за 2 дні до його звільнення.

Загалом та сама Ангела Меркель, Барак Обама або Джо Байден, мені здається, думали, що можна якось контролювати зло. Зло неможливо контролювати. Про Стремоусова теж казали, що він – лакей, ми його контролюємо. Або як Меркель казала про Путіна, що вона вважала: якщо росіянам дати побільше грошей, то вони стануть добрішими. Ще раз скажу: це – головна помилка цієї війни. Те, що виявилось під час цієї війни: зло неможливо контролювати.

Ви вже бачили, як зараз виглядає Херсон через постійні обстріли російських окупантів. Як ви дізналися про те, як зараз живе ваше рідне місто? Його звільнили з окупації, але ми розуміємо, що росіяни тримають
місто та навколишні громади під великим вогневим тиском.

Я дійсно бачив фото та відео Херсона. Зараз я ще на лікуванні в Києві, але мені дуже важко уявити, коли я приїду – чи вистачить мені сил сприйняти все це. Дуже важко, навіть після того, що я побачив в полоні. Для мене особисто це навіть страшніше зараз, чим ті катування, які я пережив в полоні.

Після повернення в Україну, що вам найбільше підіймає настрій? Можливо, розчулює або радує?

Що мені підіймає настрій? Не знаю. Не настільки довго я тут перебуваю, щоби ходити в гарному гуморі. У мене все ж таки більше речей, які мене непокоять. Загалом я здивований тим, що відбувається в країні. Пам'ятаю, коли ми починали боронити нашу країну, то нам роздали гармати 1950-х років, а тепер дивишся: літають роботи. Літають і вбивають наших людей.

Якщо говорити про Херсон, то десь на лівому березі в кущах сидить оператор і ганяється за людьми. Їх вбивають практично кожного дня. І для мене є дуже дивним, що про це щодня не кричить увесь світ. Вони ж свідомо ганяються і вбивають людей.

Я чув ці розмови, що в Херсоні нібито не залишилося жодної цивільної людини. Мовляв, там виключно
військові, вони передягаються в цивільну форму і так ховаються, тому треба вбивати кожного, хто пересувається по місту, чи жінка, чи чоловік, бо це нібито це Збройні Сили України.

До речі, щодо Збройних Сил України, то в переконанні росіян вони, цитую: "Банда терористів, яка тримає в заручниках цілі міста". Вони чітко переконані, що якби не було Збройних Сил, то Україна вийшла б зустрічати їх з хлібом-сіллю та квітами. Навіть та херсонська демонстрація, яку ми з вами згадували, не переконала їх.

"Місія номер один": чим планує займатися після повернення

Чи є у вас вже перші плани, що хочете побачити, куди поїхати, що зробити, чим зайнятися після повернення?

Відверто скажу вам, що я хотів би зайнятися допомогою у поверненні наших полонених. Для мене це місія номер один. Бо я розумію, як важко сьогодні хлопцям, які залишились в полоні. Кожного ранку я прокидаюся і перша думка – що зробити для того, аби прискорити ці обміни.

Я розумію, що не впливаю, але от такими зустрічами, меседжами в ефірах, от просто криком кричу: зверніть на це увагу, щоб це не було пріоритет номер п'ять, шість, сім. А щоб перше було – це мир, друге – повернення з полону. Щоб ми кожного дня пам'ятали, наскільки важко там перебувати; щоб дбали про тих хлопців, які в полоні з 2022 року.

Насамперед це ті, хто боронили Маріуполь. Вони не підкорилися, не здалися, не підняли руки догори, тому росіяни звинувачують їх, що вони начебто руйнували місто, вбивали цивільних, щоб перекласти провину з росіян на українців.

Якщо не вдасться щодо полонених, то я хотів би й зрозуміло, що не тільки "хотів би", а я повернусь в Херсон і буду допомагати його відновлювати. Я хотів би, щоби за місяць – два ви мені зателефонували, спитали – як там Херсон? І я відповів би, як ми відновлюємо, або боронимо Херсон; як Херсон знову поступово квітне, як радіє поверненню до мирного нормального життя.

Теги за темою
Українці в полоні РФ
Джерело матеріала
loader
loader