Я кричала як божевільна, – інтерв'ю волонтерки про допомогу ЗСУ і найважчі моменти

Анна Куліш почала волонтерити ще у 2014 році, щоправда, тоді це не було систематично. Утім, у 2022 році її волонтерська діяльність набула зовсім інших масштабів. Сьогодні Анна є засновницею фонду "Любов і лють", який закриває потреби наших військових.

У подкасті "Воїн волі" ексклюзивно для 24 Каналу Анна чесно розповіла про найбільші складнощі волонтерства, як мотивувати людей донатити на ЗСУ та виїзд рідних з окупації. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

"Поки "Гради" в городі не поставили – не виїжджали": про втечу дідуся з окупації

Ти з Нової Каховки. Розкажи, будь ласка, як давно ти переїхала до Києва і як зараз поживає твоє рідне місто?

Так, я з Нової Каховки. Переїхала ще до повномасштабного вторгнення – у 2016-му чи 2017-му. Вже й не пригадаю точно. Тоді якраз закінчила Херсонське училище культури, попрацювала рік режисеркою – і гайнула до Києва. Тут познайомилася з чоловіком, тож живу тут уже давно. Повномасштабка мене застала в Києві. Моя сім'я на той момент була в Новій Каховці.

Як поживає моє рідне місто? Слухай… воно не живе. Мені боляче й прикро це казати, але коли Росія прийшла в Нову Каховку – життя там зупинилося. Є один місцевий телеграм-канал, там людина проїжджає вулицями й знімає відео. Я намагаюся знайти свій будинок, але вже чотири роки його немає на жодному фото або відео, бо мій дім стоїть на першій лінії біля Дніпра, а там усе перекрито, туди не пускають. Потрапити туди неможливо.

Рідні були в окупації, коли розпочалося вторгнення, – вони виїхали, чи залишилися там?

У мене всі виїхали. У мене більша частина родини проукраїнська. Слава богу, мої батьки проукраїнські. Думаю, ти розумієш, що життя в Новій Каховці – це така межа: найближчі сусіди – Крим. Це величезний вплив Росії, тому я не здивувалася, коли деякі родичі стали перебіжчиками на бік ворога.

Дуже пощастило, що мама й тато на той момент були в Польщі. Вони поїхали в січні. Ми якраз разом відсвяткували Новий рік у Новій Каховці. Вони завезли нас до Києва і поїхали, бо тато працював у Польщі. Мій дідусь, тітка, племінники, двоюрідна сестра і хрещений були на момент окупації в Новій Каховці, у Малій Каховці та в Каховці. Уся родина тоді була розкидана по всіх Каховках.

Повне інтерв'ю з волонтеркою Анною: дивіться відео

Пам'ятаю: 6 – 7 ранку, мене будить Влад і каже, що почалася війна. Я одразу хапаю телефон, набираю дідуся й він каже, що бачить, як танки заходять, і все. У цей момент в мені щось вмерло, бо я зрозуміла – я вже до них не приїду, щоб забрати, а вони бояться виїхати. Вони були пів року в окупації. Поки ракети не пролетіли над будинком моєї тітки й поки "Гради" не поставили в городі мого дідуся – вони не виїхали.

Я сварилася з дідусем, дзвонила і казала, що не можу приїхати, бо назад не виїду, щонайменше у мене татуювання українською. Так не можна, але я пішла в залякування, у фрустрацію. Потім він каже: "Ти знаєш, Аню, нам "Гради" поставили". Я кажу: "Супер! Сідай у свій Ланос і їдь!" І він на "Ланосі", прекрасна машина, виїхав з Малої Каховки та проїхав шлях аж до Нідерландів. Зараз вони в Нідерландах.

На "Ланосі" в Нідерланди?

Із зупинками, звісно – в нього було багато зупинок, але для мене це був просто шок. "Ланос" доїхав до Червоного Хреста – і зламався.

Скільки дідусю років?

75. Він молодчинка. Він і мій хрещений виїжджали останніми з нашої родини. Двоюрідну сестру хрещений відправив раніше. Але всі виїжджали вже через Крим, тому що Василівка була закрита. Я розумію людей в окупації, я розумію тих, хто боїться виїжджати. На той момент це була невизначена історія: можна їхати – не можна їхати, розстріляють – не розстріляють.

У той момент чи відносно безпечно було виїжджати?

Ніколи не було безпечного часу, щоб виїжджати, і зручного часу теж не було, але в нашій ситуації, коли припекло, тоді й поїхали.

Чи є якісь важелі, які реально діють, щоб вмовити людей виїхати, чи це все індивідуально?

Це все максимально індивідуально. Я вважаю, що мені пощастило. Там був ланцюжок подій. Дідусь був дуже прив'язаний до молодшої сестри. У неї двоє дітей: 11 і 18 років, це небезпека (лишатися в окупації, – 24 Канал). Ми йшли спочатку через мою Аню. Дідусь, напевно, до неї й тому виїхав. Тобто це здебільшого збіг обставин. Це якась внутрішня сила виїхати.

Але я розумію людей, які не виїжджають з різних обставин. Це не означає, що вони є зрадниками. У когось у матері заборона на виїзд з окупованої території – її донька не хоче покидати. У когось дідусь лежачий – його не хочуть кидати. У когось будинок – це їх усе, вони пустили коріння. Я не засуджую тих, хто не виїжджає, але з огляду на безпеку це страшно.

Коли росіяни підірвали ГЕС, багато людей було в Новій Каховці, – багато тих, хто лишався там і не міг вже виїхати. Це було дуже страшно: спостерігати й розуміти, що ти нічого не можеш зробити, ти – не всемогутній. І оце проблема волонтерства – коли ти стикаєшся з думкою про те, що ти не всемогутній і не можеш врятувати всіх.

Що найважче у волонтерстві?

На жаль, так. Є такі моменти, коли все складається так, що ти розумієш – ти не можеш. Що б ти не зробив, куди б ти не подзвонив, якими зв'язками не скористався б – це не допоможе. У цей момент ти розумієш, що реально є щось вище за тебе, і ти не все можеш контролювати.

Абсолютно точно. Я дуже довго намагалась розібратися, як з цим безсиллям справлятися.

Я відстежувала, що чим більше тобі здається, що ти тримаєшся і тримаєш усе в собі – тим несподіванішим буде момент, коли воно все полізе, і тим складніше буде зібрати це знову до купи. Мені дуже допомагало плакати та кричати в моменті. Кричати від безвиході, сидіти, закачувати себе як дитину, обіймати.

Один з таких страшних днів волонтерства був, коли трапився Авдіївський котел. У нас там була 47 бригада й ми нічого не могли зробити. Ми як волонтери спостерігали онлайн за тим, як зникали зі зв'язку військові. Це було настільки страшно. Я дзвонила і писала всюди, намагалася щось зробити, та в якийсь момент відклала телефон і така: "Я нічого не можу зробити з цим". І тоді я розревілася.

Важливо! Допомогти фонду Анни "Любов і лють" закривати потреби військових, які звертаються до них за підтримкою, можна зробивши донат на "банку" за посиланням.

Тоді так збіглося, що в мене паралельно з цим на банку надходив майже мільйон гривень для 93 бригади. Я тоді не раділа цим грошам, писала в "Монобанк", чи мене зламали, що так багато грошей надходить.

У той момент було настільки багато болю, відчаю і розпачу. Мені здається, що я тоді не розпалася на шматочки, і я тут, продовжую волонтерити, тому що тоді я кричала просто як божевільна. Було боляче, було страшно, але воно допомогло зібратися.

У мене було таке: я трималася, а потім в якийсь момент закричала так, як ніколи в житті не кричала. І це насправді страшна історія, бо в ідеалі це все треба завчасно робити. Якщо ти вже відчуваєш дзвіночки, то звертатися до спеціалістів, до друзів, можливо, поїхати перезавантажитися.

Це правда, говорити взагалі дуже важливо – про будь-які стани. Мені здається, не завжди важливо, чи тебе почують у моменті, але чим більше ти говориш, тим більше шансів, що хтось тебе почує – той, хто може витримати. Є відчуття, що якщо говорити про волонтерство, то це тільки говорити про щось страшне, немає ніякого позитиву, але це не так. Є різне.

Я от собі думала про те, що волонтерство – це життя в банці. Дуже перебільшене життя, бо там є і дуже багато поганого, і дуже багато хорошого. Те, що ми під впливом життя не завжди помічаємо, у волонтерстві суперконцентроване, тому що це різко, незаплановано. Ти ніколи не очікуєш моменту, коли будеш радіти або плакати, бо в цивільному житті ти цього не помічаєш.

Як стала волонтеркою?

Ти почала займатися волонтерством уже з початку вторгнення?

Саме військовим волонтерством – так. До цього, з 2014 року, це була така уривчаста історія, тому що ми в Херсоні застали анексію Криму, вторгнення на Донбас. І наша кураторка курсу, режисерка Світлана Віталіївна Домінська, завжди була проукраїнською. Я вважаю, що саме вона заклала в мені ці зернятка українськості.

Але я не приховую, що до 2022 року говорила російською, слухала російську музику. Просто в один момент мене від цього відвернуло. З першою ракетою над головою я зрозуміла, що ніколи в житті більше не говоритиму тією мовою. Зараз суржик – це моя любов, це жива мова. Дуже мені подобається. Ніколи не соромтеся говорити суржиком.

Тоді я плела сітки – ми в училищі плели сітки, збирали посилки, теплі шкарпетки. Їздили кілька разів із концертами до хлопців. Це було дуже точково, і такої ідентифікації, що я – волонтерка, у мене не було. Ми це робили, бо нам пропонували, а ми любили допомагати – і допомагали. Я більше із тваринами допомагала тоді. Тобто волонтерство ніби було завжди, а з 2022 року це стало вже більш усвідомленою історією.

Спочатку ми волонтерили в Софіївці на складі, допомагали переселенцям. Потім був мій перший збір. Ми вивозили з окупації друга й потрібні були гроші на це. Грошей не було, бо до них прийшли російські військові, обікрали, побили та залишили без нічого. Виїзд тоді коштував 10 тисяч гривень – на двох і кота. Бо як ми кота залишимо? Кіт потім жив у нас в однокімнатній квартирі та гуляв, коли ми виходили гуляти з нашою собакою.

Спочатку у 2022 році було ситуативне волонтерство, як і в усіх, хто тоді включився. Усі трошки металися – там допомогти, там допомогти, бо не хотілося сидіти на місці, нічого не робити. Потім я допомагала пораненим у шпиталі. Згодом прийшов перший запит на FPV-дрон для 22 ОБСП. Це було дуже раптово і це, здається, був перший великий збір.

До того я долучалася до інших волонтерів – збирала умовні "дружні банки". Тоді ще не було такого поняття, як "дружня банка". Ми просто збиралися купкою, і всі постили, просували одне посилання на банку з одним постом, тобто не було такої системності як зараз.

Тож тоді я ще нічого не знала, не знала, що таке FPV, але я стала розбиратися, і записала першу донатну пісню. Ми доволі швидко зібрали гроші й передали. Мій перший фотозвіт для цього збору був зроблений на лавці біля нашого будинку. Це був такий трепет, так щемко. Три FPV! На той момент здавалося: "Ого, я допомогла!". Це був 2023 рік, мій перший офіційний збір. Його ще Вася Байдак (стендап-комік, – 24 Канал) репостнув. У мене ще й ручки потіли, коли він мені відповів.

Вася щось писав тоді?

Так, він написав, що це дуже прикольно. Я тоді ним надихалася, бо коли тільки починаєш волонтерити, то в тебе дуже багато ресурсу й енергії на це. І ти бачиш ті шляхи, які раніше міг би навіть не помітити. Чим довше цей шлях, тим ти втомленіший, і тим менше вже хочеться переписувати пісні, щось знімати, щось робити. А треба до цього повертатися. Я от нещодавно думала: треба зняти якесь красиве відео, щоб люди такі подивились і сказали: "Хочу віддати їй всі свої гроші".

І от тоді Вася, Аміль і Раміль (гурт Курган і Agregat, – 24 Канал) теж репостнули. На той момент це дуже надихало. Давало сили та натхнення рухатися далі. Потім були "Мавіки", невеличкі тепловізори, щось таке, що на цьому етапі вже здається маленьким, але приємним. Я дуже люблю такі збори, коли треба щось маленьке купити.

А в грудні, після "Мавіка", до мене прийшли з 93 бригади. Одні передали іншим, що є така Аня – волонтерка. Я себе ще тоді так не ідентифікувала. Взагалі волонтерська ідентифікація, що я – волонтерка, у мене сталася, коли я вже створила команду. Я прийняла цей момент. Потім вже були великі збори, перший мільйон.

Чим займається фонд "Любов і лють"?

На чому зараз зосереджений основний напрямок фонду "Любов і лють"?

Фандрейзинг – збір коштів для закриття запитів від бригад, з якими ми активно зараз співпрацюємо. Також ми періодично відкриті до нових запитів, але для цього потрібно пройти верифікацію, щоби ми взяли у роботу збір. Це наш основний напрямок. Вторинний – це допомога тваринкам.

Скільки зараз людей у вас в команді? З якими запитами найчастіше до вас звертаються?

В активній робочій групі нас зараз десять людей. Загалом у фонді 15 – 16 волонтерів. У нас доволі вільний графік відвідування. До нас долучаються також окремі друзі, знайомі з дружніми баночками, завжди хтось підтримує. Хотілося б більше, тому якщо ви бачите це, – відкривайте дружні банки до моїх зборів.

Ми дуже молодий фонд, нам три місяці. Ми довго йшли до цього – і стали фондом офіційно. До цього ми були волонтерською ініціативою. Спочатку я була як одиниця – волонтерка, потім в мене з'явилися друзі-волонтери, згодом ми об'єдналися в волонтерську ініціативу, і, як дитина, природно виросли в благодійну організацію.

Основний масив запитів зараз у нас – це автівки. Спостерігався бум на авто, до цього на РЕБи. Завжди між цими масштабними зборами в нас йдуть Mavic, а от тепловізори давно не просять. Потрібні пральні машинки, тому що це дуже необхідна річ. Комфортно, коли є своя машинка, бійці можуть прийти, кинути речі, попрати й не чекати тижні, коли можна виїхати в місто, щоб випрати речі.

Зараз, наприклад, ми допомагаємо шити матраци для евакуаційних НРК (наземні роботизовані комплекси, – 24 Канал). Це також специфічний збір, але ми за нього взялися. Також тривають різні дрібні збори.

Як мотивувати людей донатити?

Як загалом йдуть збори зараз?

Думаю, ти знаєш, як вони йдуть.

Що робити в таких випадках? Зрозуміло, що складно. Можна говорити, що люди розслабилися, ніхто не донатить і так далі, але можна і десь зрозуміти, чому так – ціни ростуть, в когось немає роботи.

Постає питання: чи це про розслаблення, чи навпаки про напруження? Я бачу тут ще одну історію. Збори йдуть набагато гірше, ніж вони йшли. У мене по останньому є статистика. Ми за 20 днів зібрали 198 тисяч гривень з 300 тисяч. Потім він різко припинився. Зараз більш-менш, але, наприклад, вчора було 400 гривень донатів.

Дуже багато зборів. Це те, що я виділяю для себе як один з причин. Зниження результативності – це кількість. Коли було мало зборів, люди могли сфокусуватися, побачити й задонатити. Розміри донатів були більшими також, імовірно, через те, що кількість зборів була менша. Обирати треба було не так ретельно. Зараз напруга, зростання цін, припинення фінансування, відповідно, скорочення на роботі, пошук нової, вигорання. У багатьох близькі на фронті, вони концентруються на тому, щоб допомагати їм. Це все впливає.

Один час я була такою злою волонтеркою, виходила з серйозними розмовами до людей в сторіз, щось пояснювала їм. А зараз я йду більше від любові, ніж від люті. Тому що волонтерство – це про любов до тих, кому ми допомагаємо, і про лють до того, що відбувається загалом. Я вважаю, що це нормально – комунікувати в різних стилях, тому що іноді холодний душ потрібен всім. Але так, зараз важко.

Що ми робимо з цим? Намагаємося залучити якомога більше людей до збору. Ми робимо розіграші, проводимо офлайн-заходи. У нас завтра, наприклад, тренінг з такмеду (тактична медицина, – 24 Канал) за донат. Ми домовилися з українською школою порятунку, що вона проведе тренінг, надасть локацію і тренера, а оплата спрямовується на наш збір.

Ми самі набрали людей, ставили меншу суму донату. Свідомо це робили, тому що не всі можуть дозволити собі йти на такмед, а це важливо. Якщо пів року тому були на тренінгу, зараз треба поновлювати знання, повертати навички.

Шукаємо різні методи, збираємося на брейншторми, плануємо дії. Це стратегічна робота. Коли я кажу про робочу групу фонду, маю на увазі людей, які на постійній основі не тільки залучені як збирачі фандрейзера, а й ті, хто працюють безпосередньо над тим, щоб цей збір закрився якомога швидше. Ми ставимо дуже короткі терміни й намагаємося в них втиснутися.

Пишемо медійникам, вони нас підтримують. Серед таких – майже вся команда "Підпільного стендапу". Аня Кочегура просто неймовірна. Вона кожен наш збір підтримує, вже навіть не верифікує нас, бо знає, хто ми, знає наших волонтерів. Вона завжди допомагає, в неї суперська аудиторія.

Як ви налагоджуєте ці зв'язки?

Цікаве питання, я ніколи не думала про це. Для мене це природно відбувалося, бо коли ми були як волонтерська ініціатива, в мене було основне завдання – давати прозору звітність для всіх, щоб якщо я йду до якогось блогера, то одразу все могла показати. Напевно, на цих цінностях чесності та відкритості ми зійшлись з командою. Місточок будувався саме через щирість і чесність.

У нас атмосфера в команді суперфрендлі. Рідко ми зустрічаємося на неробочі зустрічі. Хотілося б частіше, але у всіх своя робота. У когось діти, собаки, праця. Нехай ці зустрічі рідкі, але вони є. У нас відкритий діалог один з одним. Я завжди була відкрита до новеньких. Казала їм, аби мені ставили будь-які питання щодо волонтерства, а я навчу. Усі знання, що в мене є, – я дам. Усі питання, на які хтось хоче отримати відповіді, – я дам. Якщо я не знаю відповіді на це питання – ми знайдемо його разом.

Ось таку бульбашку безпечних людей, в любові й теплі, мені хотілося мати навколо. Волонтери – це дуже безпечні люди, з ними кайфово. Ми можемо прийти один одному на допомогу в складних життєвих ситуаціях. Ми відкриті для того, щоб до нас приходили інші люди. Ми хочемо запустити програму навчання волонтерів – людей, які хочуть, наприклад, збирати кошти. Не обов'язково з нами. Пишіть, я дам всю інформацію, аби ви волонтерили.

Про навчання для волонтерів

А як має виглядати ця програма навчання волонтерів?

Вона в нас поки що в розробці. Ми бачимо два шляхи. Перший – це буквально рекрутинг у нашу команду й навчання волонтерів, які будуть всередині неї. Другий – частіше це буде онлайн спілкування.

Часто зустрітися офлайн неможливо. Тому, якщо до мене приходить людина, в мене є файли у PDF-форматі, де покроково розписано: що потрібно зробити перед збором, під час і після нього. Я віддаю цей файл, якщо є питання – ми можемо зідзвонитися або переписуватися. Я відповідаю на всі питання, тобто проводжу усіма шляхами. Іноді, коли мої дизайнери вільні, вони допомагають з візуалами. Коли немає такої можливості, то ми шукаємо, хто може допомогти, або я можу щось у Canva "зліпити".

Я кількох людей так навчила. Вони успішно закрили збори для своїх близьких. Було дуже класно і радісно. Я жадібна на людей волонтерка, але завжди готова ділитися знаннями, усім, що є. Я завжди кажу, що я не закінчувала університет з волонтерства, в мене немає диплома, але я готова віддавати все, що в мене є, щоб нас ставало більше.

Продовження інтерв'ю з волонтеркою Анною – дивіться у відео.