Від редакції:
Ситуація на фронті вкрай складна, насамперед через нестачу бійців на передовій, в окопах. Усі це знають, але не всі, мабуть, усвідомлюють можливі наслідки подальшого багатомільйонного «ухилянства», сотень тисяч СЗЧ і тисяч здач у полон уже в першому ж бою, навіть без пострілу. У суспільстві немає спільного бачення, як посилювати фронт без примусової «бусифікації» і як карати (чи не карати?) мільйони тих, хто захищати свою країну (громаду, родину) не збирається й перекладає цей конституційний обов’язок на інших дітей чи батьків.
Де баланс між правами та обов’язками, між закликами й переконаннями — і покараннями? Як знайти й забезпечити цей баланс, аби не втратити, без перебільшення, нашу країну, наше сьогодення і майбутнє?
У статті Олександра Сергієнка пропонуються, напевно, справедливі, але досить жорсткі оцінки й дії для боротьби з масовим «ухилянством». Навряд чи суспільство зараз готове таке сприйняти, а влада — реалізувати. Та діяти для зміцнення фронту доведеться однаково, рухаючись від пропонованих автором до менш радикальних і більш прийнятних для суспільства механізмів відповідальності.
Інакше, як нещодавно сказав президент: «Доки фронт тримається, маємо вигідні позиції на переговорах. А якщо фронт посиплеться, нам доведеться приймати тяжкі рішення». Приймати їх і потім жити з ними доведеться не лише владі — нам усім.
Українське суспільство розколоте. Принаймні таке враження складається, коли читаєш скарги в соціальних мережах на «жорстку бусифікацію», вимоги визначити, а насправді обмежити, термін служби в ЗСУ чи, як запропонував днями один народний депутат, дозволити всім чоловікам виїзд за кордон, — у всіх мають бути рівні права, аргументує він.
Особливо резонансно виглядає нещодавнє рішення уряду (розуміємо — офісу президента України) дозволити допризовникам віком 18–22 роки виїзд за кордон. ZN.UA писало про наслідки такого рішення — воно в найближчий перспективі послабить мобілізаційний резерв ЗСУ, а в довгостроковій завдасть непоправного удару по чисельності населення країни, оскільки цей демографічний провал накладається на такий самий під час економічної кризи нульових років. Те, що новий провал невідворотний через виїзд молодих хлопців, здається, ні у кого не викликає сумнівів.
В усій цій ситуації гостро постає запитання: як зберегти Збройні сили та, власне, країну, яка втрачає своїх громадян? Те, що втікачів та ухилянтів складно вважати справжніми громадянами — інше питання, але воно ставить наступне: чи можна сформувати громадянина своєї країни шляхом примусу з боку держави? Або, іншими словами, як досягти реалізації статті 65 Конституції України: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України» (виділено мною. — О.С.)? Без відповіді на це фундаментальне запитання не можна дати чітких відповідей на решту — про терміни служби, виїзд за кордон та інші.
Навіщо відпускати молодь за кордон?
Президент Володимир Зеленський на молодіжному форумі «Молодь тут» ще на початку серпня заявив, що дав доручення уряду «спростити перетин державного кордону» для українців віком до 22 років. За його словами, це «допоможе багатьом молодим українцям зберегти зв’язки з Україною та реалізувати в Україні, передусім в Україні, реалізуватися в навчанні».
Логіку президента (мені особисто) зрозуміти складно. З одного боку, очевидно, що зв’язки з Україною за кордоном однозначно послаблюються. Краще за все вони зберігаються, якщо нікуди не виїжджати (тоді таке питання взагалі не стоїть). З іншого боку, якщо молодий хлопець вирішив вступати до вишу в Україні, то навіщо йому їхати за кордон? А якщо він вступив до вишу там, то його і так випускатимуть без обмежень… Отже, аргументація, яку підготували президенту його піарники, доволі сумбурна.
Більш-менш раціональне пояснення від Зеленського надійшло тоді, коли рішення «18–22» вже було ухвалено: «Нам дуже потрібно, якщо ми хочемо зберегти хлопчиків-українців в Україні, щоб передусім вони закінчували тут школу. І щоб батьки їх не вивозили, бо вони їх починають вивозити без закінчення школи. І це дуже погано, тому що вони втрачають зв’язок з Україною». Тобто за 17-річних підлітків усе вирішують батьки — вивозити чи не вивозити, а з досягненням повноліття молоді хлопці вже вирішують це питання самі. Доволі слабке пояснення. Окрім того, за логікою президента, виходить так, що при виїзді у віці до 18 років хлопці втрачають «зв’язок», а після 18 — не втрачають. Чого це раптом?
Так чи інакше, питання в тому, що краще-гірше для країни — втрачати молодих хлопців віком до 18 років через їхній виїзд за кордон чи дозволити виїжджати їм після 18 років? Чи побіжуть вони з країни, як тільки для них відкриється кордон, або ж будуть не поспіхом ухвалювати виважене рішення? Відповіді на це запитання довго чекати не довелося. Хоча Державна прикордонна служба стверджує, що не веде статистики виїзду за віковими групами (хоча це вкрай нескладно), але таку ведуть інші країни.
Так от, за даними прикордонної служби Польщі, за тиждень 28 серпня — 3 вересня до їхньої країни в’їхало 10 705 українців віком 18–22 роки, а виїхав до України 3301. Попереднього тижня співвідношення було прямо протилежним: 961 в’їхав у Польщу, а 1225 поїхали додому в Україну. Отже, бачимо стрибок — кількість молодих хлопців зазначеного віку, що виїхали з України, виросло в 11 разів! І це лише до Польщі й лише за перший тиждень нововведення Банкової, яка так піклувалася про «зв’язок з Україною».
Які бонуси і халепи отримала влада?
Можливо, що перші 10 705 хлопців — то найбільш перелякані, і з часом потік туди-сюди врівноважиться, але те, що розрахунок Банкової виявився провальним, — цілком очевидно. Не виключено, що наміри Володимира Зеленського могли бути досить благородними: дати молодим хлопцям право вибору — стати громадянами й вояками чи стати боягузами, кинути своїх маму й тата на поталу ворогу та втекти з поля бою… Однак чогось мені здається, що тут, швидше, був політичний розрахунок — сподобатися електорату, який сподівається, що його захистять не рідні діти, а чужі, й проголосує, «як треба», себто за «благодетеля»… До того ж молодь — це потенційно вибуховий елемент у сенсі політичної боротьби, й для нинішньої владної команди краще тримати його подалі…
Це все — бонуси, але тут влада втрапила й у халепу. Негативні, щоб не сказати катастрофічні для України, демографічні наслідки ще за горами, і їх усвідомлюють лише нечисленні науковці та експерти, але ж то майбутня владна команда буде з ними розбиратися. А от питання поповнення Збройних сил — то не за горами, й саме когорта з 18 до 25 років втрачає дуже і дуже. За ці роки можна не лише фізично, а й різнобічно — психологічно, військово, політично, якщо хочете, підготувати молодь до військової служби, до захисту своєї сім’ї та землі. Мені, наприклад, завжди кортіло запитати тих, хто тікає за кордон або «ховається на горищі», чи усвідомлюють вони, що коли прийде москаль, то забере і майно, і бізнес, і землю, зґвалтує, вибачте за брутальність, і сестру, і матір, і кохану дівчину та знищить і давнину, й майбутнє роду… Мені хотілося б запитати й їхніх мамочок: ховаючи своїх синів від служби Вітчизні — нехай сини інших жінок йдуть! — чи не йдуть вони проти божих заповідей, бажаючи іншим того, чого собі не бажають? Мені хочеться запитати й їхніх батьків: чи не ризикують вони перетворити своїх синів на безстатевих безхребетних, яких зневажатимуть і чоловіки, й їхні жінки?
І хоча міністр оборони Денис Шмигаль відрапортував, що «Україна мобілізувала необхідну кількість особового складу, щоб покрити всі втрати й навіть сформувати невеликі резерви», однак триваюча обстановка на фронті не дає підстав бути таким оптимістичним. Зрозуміло, що в тилових службах вакансії заповнені, дронщиків — хоч греблю гати, але тримати «нуль» і зачищати територію мають штурмовики, а, зі скупих відголосків звідти, з ними якраз проблема…
По закону чи по справедливості? Висновки та пропозиції
«Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону» — це зі згаданої вище статті 65 Конституції України, тобто те, в який спосіб повинен виконуватися обов’язок захисту Вітчизни громадянами України, має описати закон. У пошуку налічив із десяток різних законів, що стосуються надзвичайного стану, мобілізації, Збройних сил тощо, але жоден із них не дає відповіді: що робити з тими, хто не хоче повертатися з-за кордону, щоб служити в армії, тим паче йти на війноньку. А це питання вже виходить за межі законодавчого поля і стає руба як питання справедливості.
На жаль, чинне законодавство (стаття 336 Кримінального кодексу України) містить лазівки для резервістів, щоб ухилитися від кримінальної відповідальності. Для притягнення до такої має бути виконано три умови:
1) людина пройшла військово-лікарську комісію (ВЛК), і комісія визнала її придатною;
2) після цього людині вручили повістку про явку для відправки у військову частину;
3) людина без поважних причин не з’явилася на дату, яка зазначена в повістці.
Хоча суди починаючи з 2025 року за цією статтею дають у 99% випадків реальні 3–5 років без іспитового терміну (відстрочки), Феміда вочевидь не може дотягнутися до тих, хто ховається за кордоном, та й до тих, хто перебуває в країні, але їх «ніби нема».
Виходить так, що ті, хто воює, і ті, хто тікає чи ховається від війни, повинні мати однакові права? І це (нібито?) випливає з Конституції. А як тоді з обов’язками? Чи не має бути так, що невиконання конституційних обов’язків тягне за собою обмеження конституційних прав?
Найперше, що цілком очевидно, — це впровадження невідворотного кримінального покарання за ухиляння від служби в Силах оборони (ЗСУ, Нацгвардії, ДПСУ та інших). Навіть перебування за кордоном чи неотримання повістки не мають бути підставою для звільнення від відповідальності. Будь-який суд визнає, що війна в Україні — це загальновідомий факт, отже, він не потребує доведення. Хай ухилянт ховається хоч на Кайманових Островах, це не має звільняти його від необхідності зв’язатися з ТЦК і «провести звірку», щоб виконати свій громадянський обов’язок.
Окреме запитання: що робити з тими, хто після закінчення війни (дай Боже!) повернеться до України? Очевидно, що вони мають також нести відповідальність, причому без терміну давності. Звісно, велика когорта українців поїхали ще задовго до війни, і вислати їм повістки — це писати в нікуди, але якщо вони є громадянами України, то вже одне це зобов’язує їх відслужити їй. Коли в Ізраїлі починається чергова «заваруха», туди без усяких повісток з’їжджаються вояки ЦАХАЛ з усього світу, а потім повертаються назад.
Тому, на мій хлопський розум, слід скасувати надсилання будь-яких повісток, паперових чи електронних, — військовозобов’язаний під час війни має сам з’явитися у консульство України та повідомити про своє тутешнє перебування. А де служити чи не служити, то вже після ВЛК. В іншому разі — кримінальне покарання. Якщо хтось скаже, що вони почнуть виходити з громадянства, туди їм і дорога — навіщо країні такі громадяни, які не хочуть її захищати?! Навіть якщо вони колись і приїдуть до України як громадяни іншої країни, то однаково закономірно підпадуть під кримінальне переслідування — вони свого часу не виконали свого конституційного обов’язку.
Друге, що має бути запроваджено з міркувань справедливості, — це пріоритет для ветеранів війни, які відслужили визначений термін, а не з’їздили, як наші прокурори, в зону АТО у триденне відрядження, щоб отримати корочку. Очевидно, що при занятті посад на державній службі, в органах місцевого самоврядування та інших важливих структурах, аж до посади вчителя у школі, пріоритет повинен бути у ветеранів, а ті, хто не служив, мають бути взагалі відсторонені від таких посад.
Тут ми стикаємося із старою проблемою зрівняння в правах бойових ветеранів і тилових пацюків. Бачив на ефірах ексміністрів та екснардепів, які скромненько титрувалися як «військовослужбовці ЗСУ», але один їхній зовнішній вигляд видавав, що сидять вони на тепленьких місцях десь далеко від фронту. Отже, в цьому разі громадянське суспільство має вимагати від усієї владної верхівки, членів КМУ, депутатів Верховної Ради оприлюднити, де перебувають чи служать їхні діти, зяті та інші родичі. Журналісти-розслідувачі, де ви?
Третє — у виняткових випадках держава повинна мати право позбавляти особу українського громадянства з усіма можливими наслідками, аж до конфіскації власності та права спадкування батьківського майна.
Якщо молоді хлопці віком 18–22 роки усе-таки вирішать поїхати за кордон, вони мають знати, що виконати свій обов’язок із захисту України доведеться, а за ухилення від нього буде неминуче покарання. І у вигляді кримінального переслідування, і у вигляді громадського остракізму, простіше — презирства. Це мають зробити і влада, і суспільство. Передусім щоб зміцнити наші Збройні сили — без них не буде ні влади, ні країни.