Віталій Коротич і Василь Симоненко. Такі дві різні творчі долі
Віталій Коротич і Василь Симоненко. Такі дві різні творчі долі

Віталій Коротич і Василь Симоненко. Такі дві різні творчі долі

Знову у нас цікавезний вкид в український інфопростір. Він ніби прийшов з різних джерел, – від Портникова і від Гордона, але з новиною від країни-агресора. Саме там, у білокам’яній, не доживши кілька місяців до 90-річного ювілею помер корінний киянин, поет і журналіст з медичною освітою Віталій Олексійович Коротич.

Зараз ніхто вже не притримується принципу «Про мертвих або добре, або ніяк». Всі намагаються якомога швидше відкараскатися від небіжчика. Бо добре говорити про цього одіозного діяча епохи «перестройки» не наважиться ніхто, навіть вищеназвані автори...

Але, менше з тим, фігура Коротича цікавить нас більше як важлива фігурка на шаховій дошці невмирущої і жахливої системи на зламі різних епох, яку ця система вдало використала в своїй грі.

Напевно, тепер уже зрозуміло всі, а особливо мені, що жодна талановита чи обдарована людина, не здатна власними силами видертися на Олімп, якщо не втрутиться один із варіантів – ця людина або продасть свою душу дияволу (чи системі, якщо хочете), або ця людина заплатить за свою невмирущу славу власною кров’ю і життям.

Тому розглянемо особу Віталія Коротича в парі з якимсь його антиподом. І в ролі такого антипода можна взяти фігуру поета і журналіста Василя Симоненка. До речі, вони з Коротичем майже однолітки – в одного рік народження 1936, у іншого 1935.

Я чомусь вважав Коротича значно молодшим, хоча він ровесник моєї мами. Коли я з’явився на світ, він уже був випускником Київського медичного університету. Коли я вступив до КНУ імені Шевченка, він уже був членом правління СП СРСР і СП України.

Сьогодні поетичні чи прозові твори письменника Віталія Коротича важко пригадати, ну хіба що спливає в пам’яті один вірш «Переведіть мене через майдан». Та все ж треба підкреслити, що особистість Віталія Коротича була чи не найупізнаванішою в українському медійному просторі 80-х років минулого століття. Людина з інтелігентною зовнішністю і приємною посмішкою, з бездоганними інтонаціями голосу і правильно побудованими фразами українською мовою, він чи не щодня з’являвся в різних телепрограмах, а на радіо навіть мав щотижневу, програму «Від першої особи», де говорив на актуальні теми свого часу.

Щоб ви краще уявили алгоритм тих часів, скажу: ніхто не міг просто так, з нічев»я, стати секретарем Спілки письменників чи ведучим авторського радіоциклу, якщо не було потужної підтримки з боку ЦК Компартії України, або з боку КДБ СРСР, яке завжди «підказувало» партійним структурам, кого рухати нагору по кар’єрних сходах.

Тож, якщо говорити сучасною термінологією, Коротич був типовим «агентом впливу» і «лідером суспільної думки», імплантованим системою в український медіапростір. А його літературна діяльність була прекрасним майданчиком для прикриття його справжньої діяльності. Жодних творчих озарінь і авторських знахідок у цього автора не було й бути не могло.

Пам’ятаю, як у студентські роки я намагався осилити його роман «Десяте травня». Як ви думаєте, про що він? А про те, що після 9 травня, дня Перемоги, настає десяте травня – і ми дружно забуваємо про ветеранів, а так не має бути! Словом, цей роман – такий собі ідеологічний продукт того часу.

І ось тут проситься порівняння з дійсно талановитим поетом, кожний вірш, якого читався в ті часи, як одкровення – Василем Симоненком. Цікаво, що коріння Коротича походить з Черкащини, у Віталія звідти була мама – Зоя Леонідівна, до речі, медик, Кандидат біологічних наук і  абсолютно російськомовна людина, як згадував у своїх спогадах сам Коротич. А Василь Симоненко народився на Полтавщині, але працював на Черкащині.

Отож, приблизно в ті самі роки, коли Віталій Коротич уже видав купу книжок і готувався стати Секретарем Спілки письменників України, Василю Симоненку вдалося видати лише одну книжечку віршів, бо видаватися було дуже складно, та й весь вільний час забирала правозахисницька і журналістська діяльність (він працював у газеті «Молодь Черкащини»). І ще – як викинути з його біографії страшний інцидент побиття міліцією з надуманої причини, що й привело до ускладнень з нирками, від чого геніальний поет Василь Симоненко невдовзі помер. Помер у 28 річному віці!

Саме доля Василя Симоненка видається типовою для української дійсності. Поет у нас традиційно має вмерти молодим,  і лише через кілька десятиліть його (у кращому випадку!) має наздогнати справжнє визнання – Шевченківська премія.

У Віталія Олексійовича Коротича, навпаки, все складалося якнайкраще – 1981 року за літературну діяльність він удостоюється Шевченківської премії, а через 4 роки і Державної премії СРСР!

Тож, комуніст і колумніст із бездоганною партійною репутацію згодом піде на високе підвищення – він стане керманичем найяскравішого прожектора перебудови – головним редактором журналу «Огонек». Тоді це  було видання, яке читали мільйони, дізнаючись про викриття владних персон у корупції та інших темних справах.

Словом, під умілим керівництвом шеф-редактора (і його невидимих кураторів!) країну СРСР вдалося розвалити достатньо цивілізовано, без глобальних потрясінь і великих жертв.

Ну, а потім усі розійшлися по своїх національних квартирах і місія Коротича була визнана виконаною. Його тихенько відсунули від справ, пообіцявши життя і недоторканість. А точніше, дозволили доживати свої роки десь на теплій підмосковній дачі...

Чи не здається вам, дорогі друзі, що якось занадто легко закінчилася творча кар’єра «великого письменника» – закінчилася ще років за двадцять до його фізичної смерті? І більше не мучило його натхнення, творчий неспокій чи письменницька совість. Його попередник і колега Булгаков, приміром, уже прикутий до ліжка смертельною хворобою все ще диктував своїй дружині «Майстра й Маргариту». А хтось, як Євген Євтушенко, залишив Росію, написавши, що вона фактично викинула його геть! Я згадую саме російськомовних колег Коротича, оскільки до української культури Віталій Олексійович перестав мати будь-яке відношення, як тільки перебрався до Росії. І мав би бути виключений СП України зі своїх рядів і заодно позбавлений НП імені Шевченка за співробітництво з путінським режимом...

Але, ні, так не сталося. Останні його десятиліття пройшли у тиші і безвісті – його письменницька слава померла значно раніше від нього самого.

Для чого написані ці рядки? А для того, щоб дехто замислився про ціну слави. Тієї слави, яка, часом, кувалася ще в Радянські часи, яка з успіхом пережила часи перебудови, і яка буйним цвітом продовжує цвісти в часи Української Незалежності. Чи так все було гладенько? Чи й справді все обійшлося без допомоги «нечистої сили» чи інших таємних «сил»? І чи не тому так усе складно в нашій Вітчизні, що в нас так багато ще «агентів впливу» іноземних держав, які ведуть її у потрібному напрямку? 

Чи не тому славному Василю Симоненку не вдалося дожити навіть до тридцяти, а слава майже 90-літнього Віталія Коротича покинула його передчасно. Бо хтось просто використав його як...

Втім, будьмо людьми інтелігентними!

Джерело матеріала
loader
loader