Від окопу до космосу. Підсумки 16-го Одеського міжнародного кінофестивалю
За 11 днів e кінотеатрах «Жовтень» та «Оскар» показали 16 позаконкурсних програм, в тому числі фільми-учасники Канн і Берлінале, і два конкурси – Національний і Європейський. Склад конкурсних секцій відбивав загальну ситуацію в нашій кіноіндустрії, коли виробництво ігрових картин стало вкрай ускладненим через війну й незважену культурну політику держави. Ще торік журі вручало окремо призи за найкращий ігровий і найкращий документальний фільми. Тепер же Національний конкурс був виняткового документальним, а три ігрових копродукції за участі України поставили в Європейський конкурс. Назагал глядачі побачили 113 фільмів.
Головний приз у категорії «Найкращий європейський повнометражний фільм» здобула стрічка «Шість днів навесні» (Six jours ce printemps-là, реж. Жоакім Лафосс, Франція-Люксембург-Бельгія). Нагороду у номінації «Найкращий український повнометражний документальний фільм» отримала стрічка «Простий солдат» (співрежисери Артем Рижиков і Хуан Каміло Крус). Також фільм здобув приз журі Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI). Спеціальні дипломи журі Національної документальної конкурсної програми присудило двом фільмам: «Татова колискова» (реж. Леся Дяк) і «Музика буття» (реж. Геннадій Черномашинцев).
А безперечним тріумфатором ОМКФ став повнометражний дебют Павла Острікова «Ти – космос»: Гран-прі за результатами глядацького голосування, «Золотий Дюк», грошова премія 75 тисяч гривень і Спеціальний диплом Міжнародного журі. Далі піде мова про призерів.
В Національному конкурсі змагалися вісім робіт, більшість з яких торкалися теми війни. Як і буває в таких випадках, тривала зосередженість на одній темі породжує масу штампів. Тож не дивно, що відзнаки здобули роботи, чиї автори змогли, кожний у свій спосіб, знайти найменш заяложений підхід.
Зокрема, у чорно-білій «Музиці буття» (реж. Геннадій Черномашинцев) війна проходить радше як тло. Головна локація тут — ще радянської архітектури будинок культури в Тетіїві Білоцерківського району Київської області, в якому репетирує місцевий духовий оркестр. Під керівництвом Василя Антоновича музиканти готуються до іспиту перед комісією Міністерства культури, яка й вирішить, чи лишати за колективом статус народного. Черномашинцев відкриває глядачеві внутрішній світ музикантів, їхні мрії та побут, показуючи, що музика тут — не професія, а спосіб існування, сенс життя і джерело радості, яке здатне об’єднувати покоління та надихати навіть у найскладніші часи. Кожному з 8 музик випадає свій монолог, свої побутові епізоди – від риболовлі до косіння трави. І їхня поезія, їхній злет до високого (хоча й підробіток теж) – це музика. Загалом виходить зворушливий і неквапливий поетичний портрет людей, що мають додатковий вимір мистецтва у своєму житті.
Леся Дяк у «Татовій колисковій» показує будні родини ветерана АТО/ООС Сергія. Сергій одружений із Надією, в них троє синів і новонароджена дочка.
Сергій воював три роки, однак возз’єднання з родиною не дає щастя — бо додому повернулася зовсім інакша людина. Між Сергієм і Надією, між Сергієм і дітьми весь час спалахують конфлікти. Невидима стіна, що відокремлює Сергія від його рідних, із кожним днем вищає.
«Татова колискова» — назва двоїста. З одного боку — це колискова для дітей, яку впівголосу мугикає Сергій. З другого — колискова для самого тата. Це той світ, який він, за його словами, створив для себе і в якому він ховається все глибше й глибше від усіх.
Але у фільмі насправді не 6, а 7 героїв. Бо, досягши інтимної довіри із Зінчуками, Леся в певну мить дала камеру в руки Сергію і почала відповідати на його питання. Бо в режисерки — свій сюжет і свій надлам. Леся зустрічалася з військовим. Дуже любила. Але після повернення коханого з фронту почало наростати відчуження. Зрештою, пара розлучилася. Власне, найбільш пронизливі сцени у фільмі — діалоги Сергія і Лесі на вечірній кухні про любов, смерть, страх. Рано посивілий чоловік із нескінченно втомленими блакитними очима і молода дівчина з немолодим сумом у погляді — дві сторони однієї біди. І ця біда прийде до нас повною мірою вже після перемоги.
Переможець Національного конкурсу «Простий солдат» (реж. Артем Рижиков, Хуан Каміло Крус, Україна-США-Велика Британія) в усій програмі був чи не єдиною стрічкою, де дія розгортається безпосередньо на фронті. Артем Рижиков є і режисером, і протагоністом оповіді. Після початку повномасштабного вторгнення він, подолавши страх і сумніви, залишає кохану жінку Іру та вступає до Територіальної оборони під позивним «Кенон». Він бере з собою камеру. Так ситуація на полі бою задокументована зсередини.
Але фільм цінний не тільки цим. Зробивши головним героєм самого себе, Рижиков лишається максимально чесним з глядачами. Не боїться показати себе недоладним, незграбним, розгубленим, нажаханим. Отаким от типовим цивільним на війні. Який у певну мить навіть втрачає розуміння своєї мети в ЗСУ, який теж відчужується від своїх близьких, який переживає депресію, втративши батька й побратимів. І зрештою таки стає воїном, яким він себе, можливо, навіть і не уявляв. Паралельно його історії розгортається лінія волонтерки Марти – в якої свій шлях звитяги і втрат. «Простий солдат» якраз і цінний оцією солдатської оптикою, поглядом звичайної людини-на-фронті, на плечах якої лежить головний тягар війни.
Європейська конкурсна програма на ОМКФ – традиційно камерні, сімейні, психологічні драми, малобюджетне ігрове авторське кіно. Найкращим тут журі визнало тут «Шість днів навесні» (Бельгія-Франція-Люксембург) досвідченого бельгійського режисера, неодноразового учасника Канського фестивалю Йоахіма Лафосса.
Головна героїня, молода мати на імʼя Сана (Ай Гайдара), хоче влаштувати своїм синам-близнюкам (Леоніс Пінеро Мюллер, Теодор Пінеро Мюллер) гарні весняні канікули. Однак її плани руйнуються через розлучення з чоловіком. Проте Сана просто так не здається. Вона самовільно разом з синами і з коханцем вирушає на розкішну приморську віллу, що належить родичам її екс-мужа. Нікому, звісно, про це не каже. Ці шість сонячних днів запамʼятаються дітям на роки і водночас стануть кінцем дитинства.
Йоахім Лафосс робить скромне, тихе кіно, максимально переконлива акторська робота. Це всього лише історія коротких літніх канікул – але саме в оцій стишеності, в простоті жестів і фраз – її головна цінність.
На володаря Гран-прі фестивалю, повнометражний дебют одного з наших найбільш обдарованих молодих режисерів Павла Острікова «Ти – космос» (Україна-Бельгія) чекали останні десять років. Він раніше уже пройшов з успіхом на закордонних фестивалях. Остріков здійснив ризикований в умовах нашої кіноіндустрії задум: зняв науково-фантастичний фільм. Згідно з сюжетом, в недалекому майбутньому український космічний далекобійник Андрій (Володимир Кравчук) перевозить ядерні відходи на Калісто — супутник Юпітера. Однак раптом Земля зникає через неконтрольований ланцюжок атомних вибухів. А втім, є надія, що Андрій — не остання людина у Всесвіті, оскільки з покинутої космічної станції на звʼязок виходить француженка Катрін. Тепер Андрій прагне зустрітися з нею за будь-яку ціну.
Постійна тема Острікова — стосунки між чоловіком і жінкою в ускладнених, ба навіть небезпечних обставинах. Режисер зробив фантастичний антураж виразною рамою довкола доволі-таки оригінальної любовної історії. Андрій закохується в Катрін на відстані й намагається будь-що подолати відстань між ними — і це, власне, стає головною пригодою сюжету. Драматичні і мелодраматичні інтонації переплітаються тут з солоним чоловічим гумором — цього лише варті діалоги Андрія з бортовим компʼютером Максимом, — а в безмежжі космосу відлунює соковита українська естрада. Володимир Кравчук чудово передає всі відтінки станів героя – від найвеселіших до найсумніших. Все це утворює рівним чином смішний, красивий і зворушливий фільм – першу наукову фантастику в українському кіно часів Незалежності.
Отже, ОМКФ існує і розвивається назло загарбникам. Страждає від недофінансування і повітряних тривог — але лишається вірним собі.
Фото надані організаторами
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.

