Як у боротьбі за прихильність Заходу Юлія Навальна, «Дождь» і «Медуза» ретранслюють російські імперіалістичні погляди
Проєкти, ініціативи й інституції, які ідентифікують себе як «російська опозиція» розкидані по всьому світу, особливо по столицях країн по обидва боки Атлантики. Їхня робота має різний спектр. Деякі проєкти не цураються політики та поширюють мрії про «вільну демократичну велику Росію майбутнього» серед іноземців. Є такі, що фокусуються на санкційній роботі або працюють винятково у гуманітарному та правозахисному вимірі. Також у цій екосистемі працюють «Фонд боротьби з корупцією» та дружина Олексія Навального Юлія Навальна.
Смерть Навального 16 лютого 2024 року стала приводом для чергового «відчинення дверей» російському опозиційному руху на Заході. Від Брюсселя до Вашингтона медійники, політики й активісти шукали «інший російський голос». Навальну почали запрошувати на слухання, панелі, ефіри, де вона мала змогу представити свою версію подій у Росії та Україні. На її висловлювання вже реагували в Україні та звинувачували в поширенні імперського наративу. Ситуацію ускладнив випадок із різними версіями мемуарів Навального «Патріот» із відмінностями для російського й іноземного читача.
Розбираємо тези з нещодавніх виступів Навальної перед іноземною аудиторією, а також як про це говорили «Дождь» і Meduza — два медіапроєкти російської «опозиції». Як з’ясувалося, вони працюють як «резонансні камери» для певної аудиторії, створюючи емоційно комфортну, моралізаторську, але водночас політично стерильну інформаційну екосистему, у якій опозиційний гуманізм підміняє деколоніальну рефлексію.
Мемуари Навального: одна книга як дві різних
Восени 2024-го вийшли мемуари Олексія Навального. Міжнародна версія книги з назвою Patriot суттєво більша й завершується тюремними щоденниками Навального, в яких він, зокрема, пише про війну Росії проти України. Російськомовна версія виявилася коротшою. З огляду на різницю обсягу (496 сторінок англійською проти 398—400 російською) та наявність пізніх тюремних записів лише у міжнародній версії можна припустити, що матеріал було видано з орієнтацією на різні цільові групи.
Для західного ринку доступна повна «еволюція» й антивоєнні пасажі, які добре працюють серед відповідної аудиторії, для російського — безпечніший, скорочений варіант, що не провокує незручних запитань про колективну відповідальність і ставлення до окупації частини України. Так антипутінський проєкт відтворює техніку подвійних сенсів: одне — назовні, інше — «для своїх».
Два опозиційних медіа, «Медуза» та «Дождь», подали цю історію як різницю у редакторських підходах, а не як політичний вибір. Зокрема, «Медуза» у своєму матеріалі на цю тему зосередила увагу на технічних відмінностях і суперечках у соцмережах, применшуючи важливість того, що англомовна версія зберігає пізні антивоєнні записи, на відміну від російської. Головний редактор «Дождя» Тихон Дзядко прокоментував, що не бачить у цьому умислу й навіть поставив під сумнів саму потребу включати в книгу листи й інтерв’ю з тюрми.
Утім, на нашу думку, ця вибірковість не є нейтральною — така подача знімає політичну гостроту та підміняє чесну розмову з власним суспільством на презентацію, зручну для зовнішньої аудиторії. Якщо метою є змінювати російську громадську думку, то чому антивоєнна позиція Навального доступна насамперед західному читачу, а не тим, кому вона найбільш потрібна — російськомовним читачам?
Що саме розповідають світові сама Навальна та ФБК
«Фонд боротьби з корупцією», який за свого життя очолював Олексій Навальний, за кордоном має назву Anti-Corruption Foundation і використовує у своїх матеріалах для іноземної аудиторії дві абревіатури — ACF i FBK. Організація має свої офіси у Вільнюсі та Нью-Йорку. Здебільшого ФБК позиціює себе як ініціатива, яка займається адвокацією санкцій проти Росії, антикорупційними розслідуваннями, а також кампанією проти витрат із російського бюджету на війну. Однак деякі заяви представників Фонду або осіб, пов’язаних із ним (як, наприклад, Юлії Навальної) дещо суперечать цим загальним цілям.
«Путін — не Росія», а «мільйони хочуть миру» — з цього починається майже кожен великий виступ діячки та представників ФБК. Ці тези повторюють в іноземних медіа та державних установах Європи й Північної Америки. У залах парламентів їм аплодують, у коридорах узгоджують угоди про кошти на підтримку «іншої Росії». Втім, якщо проаналізувати цю риторику та те, як слова опозиціонерів висвітлюють російські медіа у вигнанні, то можна побачити як вони резонують із російською пропагандою.
Саме з цих тверджень і з’являються політичні вимоги до Заходу. У листі до інституцій ЄС за 10 вересня 2025 року Юлія Навальна закликала не запроваджувати повну заборону на туристичні візи для громадян Росії, повторивши, що «Путін — це не Росія, а російські громадяни — не винуватці війни». Вона також писала, що тиск на всіх громадян Росії не може вплинути на думку керівництва держави та її президента, ігноруючи те, що політика будь-якої країни є наслідком волі її громадян: підтримки, безпосередньої участі або мовчазної згоди.
Хай як Навальна не переконувала в існуванні «демократичного російського суспільства» та його свідому позицію проти війни, статистика вказує на інше. Згідно з опитуванням «Левада-Центру», у квітні 2025 року підтримка Путіна як президента всередині Росії становила 87%, а схвалення військових дій в Україні сягнуло рівня 75%. Навіть якщо врахувати страх респондентів, самоцензуру й інші особливості російської соціології, ці числа є показують масову згоду з війною та підтримку агресивних дій політичного керівництва країни. Лояльність до президента і схвалення війни рухаються паралельно, що суперечить словам Навальної.
Фактична картина підтримки Путіна та війни має впливати на оцінку будь-яких прохань про винятки для росіян за кордоном. Наприклад, коли йдеться про лист 3 вересня 2025 року прем’єр-міністру Канади від Юлії Навальної, Іллі Яшина та Володимира Кара-Мурзи з проханням прийняти росіян з опозиційними поглядами, яких депортують із США. Яшин прокоментував цей лист так: «Суть нашого прохання в тому, щоб Канада виявила гуманізм і почала приймати у себе антивоєнних росіян, яких висилають із США, проінформувавши Білий дім про таку готовність. Щоб людей депортували не до Росії, де на них чекають тюремні камери, а до Канади, де вони зможуть знайти справедливість і притулок».
Попросити, щоб людину не повертали туди, де їй загрожують тортури, цілком природно і відповідає принципу невислання. Проблема починається там, де гуманітарний жест оформлюється як консульський виняток, а не як індивідуальний захист. Коли на порядку денному з’являється окремий коридор для громадян країни-агресорки, то рішення непомітно переносяться з площини права у площину політичної преференції.
Крім того, цим намагаються скористатися не лише біженці. Політика, яка ґрунтується на публічних листах від відомих осіб, а не на стандартних процедурах, ризикує подолати необхідні з безпекової точки зору фільтри. Це несправедливо і до тих, хто реально потребує захисту, і до суспільств, які цей захист надають.
Ще раніше пролунав запит про перерозподіл публічних коштів на користь російських медіа у вигнанні. Виступаючи в Європарламенті 5 червня 2025 року, Юлія Навальна поставила під сумнів спрямування 5,5 мільйона євро для «Радіо Свободи» та запитала, чому нічого подібного не передбачено для російськомовних видань, що працюють поза Росією. У такий спосіб вона перетворила гуманітарний крок на вимогу підтримати опозиційні медіа коштом європейських платників податків.
У сучасній Росії «ліберальні» медіа та політична «опозиція» виконують декоративну функцію, допомагаючи Кремлю імітувати існування демократії. Вони створюють відчуття, що всередині країни є динаміка та рух, однак ідея так званого «русского міра» нікуди не зникає з риторики опозиціонерів, а просто звучить м’якше.
У день переобрання Путіна Навальна організувала протестний захід під назвою «Полудень проти Путіна». Діячка у відеозверненні закликала своїх прихильників трохи постояти в чергах, а потім повернутися додому. Втім важко назвати таку акцію ефективною політичною дією. Це була не ефективна політична дія, а радше м’який жест видимості без наслідків, який легко вмонтовується у картинку високої явки та стабільності. Режим отримує статистику присутності, опозиція відчуває причетність, а правила гри лишаються незмінними. Після акції Навальна назвала всіх учасників «переможцями» у відеозверненні, подякувавши їм за участь у демонстрації.
У цьому випадку працює логіка конкурентного авторитаризму, коли інституції імітують динаміку демократичної конкуренції, однак правила цієї конкуренції працюють на владну верхівку. «Опозицію» допускають рівно настільки, наскільки потрібно, щоб підтвердити видимість конкуренції. З огляду на це, «Полудень проти Путіна» — ідеальний формат для системи про масову видимість без будь-якого ризику.
Навальна працює з міжнародною аудиторією, оминаючи тих, чиї міста пережили обстріли та російську окупацію. На Web Summit у Лісабоні українські активісти увімкнули сирену під час виступу політичної діячки на заході. Вона була здивована, що українці спитали в неї, чи підтримує вона війну проти України, й відповіла, що ворог у них один і не варто шукати недруга в особі російської опозиції.
У такій подачі розмивається відповідальність, а незручні питання про участь російського суспільства у підтримці агресії, деокупацію та кордони 1991 року залишаються за кадром. Єдність без нюансів добре працює як емоційний жест, але вона не прояснює ідеї подальшого справедливого розв’язання ситуації.
Питання Криму є одним із таких. Під час виступу на Suomi Areena у Фінляндії цьогоріч вона сказала, що півострів юридично належить Україні, а фактично контролюється Росією, і назвала тему складною навіть для української влади через масову російську паспортизацію. Це формулювання відсуває норми міжнародного права та перетворює питання деокупації на сукупність технічних перепон. Такі ж тези у своєму висвітленні слів Навальної повторюють і два названі вище російські «ліберальні» медіапроєкти.
Але словами про «складність» проблеми фактично нормалізують теперішнє становище. Якщо ключова теза — мир, то її зміст має бути конкретним: кордони 1991 року, вихід російських військ, правосуддя й репарації.
Навальна як «спадкоємиця високоморальної Росії» у матеріалах телеканалу «Дождь»
Телеканал «Дождь», або ж TV Rain, позиціює себе як незалежне російськомовне медіа. У 2022 він мав офіс в Амстердамі та Ризі, однак припинив працювати у Латвії після анулювання ліцензії латвійським регулятором через низку порушень — зокрема, показ карти Росії з Кримом і заклик про допомогу мобілізованим росіянам в ефірі «Дождя», що було класифіковано як загроза національній безпеці держави. Також телеканал виправдовує злочини росіян.
З моменту публікації мемуарів Навального і до 16 жовтня «Дождь» опублікував дев’ять новин, які стосуються його дружини або згадують її ім’я. Усі дев’ять матеріалів мають переважно позитивну або позитивно-нейтральну тональність. У них Навальна показана як моральна лідерка, яка «продовжує справу чоловіка»; смілива антипутінська діячка, здатна «говорити від імені росіян, що не підтримують війну», та впливова постать у західних політичних колах. Критичного аналізу її слів, позицій або формулювань немає, навіть коли вони містять суперечливі чи двозначні вислови щодо України.
Медіа позиціює себе як голос російської «ліберальної» діаспори та намагається повернути російську суб’єктність у європейський публічний простір після 2022 року. У своєму контенті телеканал свідомо чи несвідомо маргіналізує український досвід війни, фокусуючись на «росіянах, які проти війни».
Через фрейминг, тобто вибіркове висвітлення певної теми або особи з огляду, «Дождь» вибудовує такі рамки сприйняття Навальної:
- героїзаційна рамка. Теза: «Юлія — спадкоємиця мужності чоловіка, символ свободи», підсилює емоційний авторитет і вибудовує захист від критики;
- мученицька рамка. Теза: «Навальну переслідують за правду», перетворює політичну діяльність на моральний поклик;
- цивілізаційна рамка. Теза: «росіяни проти Путіна — справжня Європа», повертає ідею «цивілізованої Росії», яку Захід повинен зрозуміти й підтримати;
- рамка «розумного миру». Теза: «Навальна закликає до справедливого завершення війни», маскує відсутність деколоніальної перспективи та створює видимість «збалансованого» та «раціонального» підходу до війни;
- рамка «спільної боротьби росіян і Заходу». Теза: «Навальну слухають і чують в усьому світі», центрує російський голос як ключовий у дискусії про майбутнє Європи.
Навальна фігурує у матеріалах «Дождя» регулярно, середня частота — 1—2 згадки на місяць у новинній стрічці. Це підтримує стабільну присутність Навальної у публічному просторі навіть за відсутності реальних політичних дій.
У цих публікаціях також є певні інформаційні тактики та маніпуляції. До прикладу, їхні автори застосовують вибіркову емпатію, фокусуючись на співчутті до росіян, які виступають проти війни, але не згадують співчуття до українців, які є жертвами агресії. У цих матеріалах є евфемізація війни, тобто називання її будь-чим іншим, окрім як власне війною — наприклад, конфліктом.
Юлія Навальна як нова центральна фігура «ліберальної імперії» у контенті «Медузи»
Meduza — онлайн-медіа, що позиціює себе як незалежне та має свій головний офіс у Ризі. Видання неодноразово критикували за матеріали та позицію щодо України й українців. Зокрема, йдеться про PR-кампанію з використанням фото постраждалих від війни українців без дозволу, матеріали з цитуванням російських пропагандистів без належних запобіжників, використання кремлівських топонімів і назв країн, виконання вимог російського уряду для продовження роботи. Попри це, іноземні медіа і про «Дождь», і про Meduza пишуть у переважно позитивному контексті.
У вибірці статей видання, де згадується Юлія Навальна, за час від моменту публікації мемуарів Навального «Медуза» фактично описує діячку як головне обличчя «нової опозиції». У більшості з цих публікацій Навальну зображують як послідовну та «європейську» альтернативу Путіну, яка уособлює «втрачений потенціал Росії».
Цей посил має ознаки імперіалістичного гуманізму — російської політичної ідеї, де «справжня Росія» протиставляється «поганому цареві», але не самій ідеї російського панування. Повторюючи слова діячки без зайвих запитань, видання фіксує ідею реставрації імперії «з людським обличчям».
У матеріалах «Медузи» 2024 року, які були написані після публікації мемуарів Навального, Юлія зображена як удова, яка «продовжує справу чоловіка». Але вже через декілька місяців «Медуза» починає вибудовувати іншу рамку, де діячка починає бути самостійною політикинею. Цитуючи, наприклад, слова Навальної про готовність балотуватись у президенти Росії, але «лише у вільній», «Медуза» переводить фокус від того, що коїть уся Росія зараз, на перспективи «нормальної Росії». Як сама Навальна, так і видання своїм висвітленням її промов пропагують ідею, що вона є тією «морально чистою» елітою, яка зробить Росію «демократичною».
У більшості матеріалів «Медузи» простежується чітке розділення між «справжньою Росією» (народом, опозицією) і «режимом Путіна». Ця риторика повторює імперський патерн «жертовного народу», який відмежовується від відповідальності за імперську агресію. Саме в цьому полягає структурна суперечність «опозиційного імперіалізму»: засудження насильства без засудження його передумов.
У статті «Война» за 12 вересня 2025, яка не стосується Навальної безпосередньо, але у якій все одно є згадки про неї, «Медуза» взагалі зробила довгий емоційний текст без жодної критики колоніальної сутності російського вторгнення — війна зображена як «спільна трагедія», а не як системний акт колоніалізму.
«Медуза» системно використовує три головні техніки легітимації Навальної. По-перше, цитатну акцентуацію, тобто коли автори ставлять у заголовках і перших абзацах відповідних матеріалів безпосередньо цитати діячки. Це робиться, щоб створити враження прямого доступу до «автентичного голосу» опозиції. «Медуза» також показує Навальну як фігуру міжнародного значення, публікуючи новини про її виступи на Мюнхенській конференції з безпеки, сегмент на американському вечірньому The Late Show зі Стівеном Кольбером та отримання нею премії Магнітського. Це створює їй імідж міжнародно визнаної лідерки. Разом із цим «Медуза», як і «Дождь», застосовує у своїх текстах про Навальну емоційне позиціювання її як жертви: Навальна — моральна спадкоємиця загиблого чоловіка, що перетворює цю її втрату в джерело легітимності. Знову ж, у публікаціях «Медуза» здебільшого не критикує висловів Навальної, навіть коли вона відтворює традиційні російські імперські мотиви про «наш народ».
Після смерті Олексія Навального «Медуза» робить його вдову символом моральної, жіночої, емоційної сили, яка має об’єднати «хороших росіян». Цей образ подається не лише як політичний, а і як месіанський. Це не лише політична позиція, а етико-релігійний наратив, у якому Навальна стає вдовою-мученицею.
Після акції українських активістів у Лісабоні, які зірвали виступ Навальної, «Медуза» подає її реакцію як «миротворчу». Фраза, якою діячка відреагувала на інцидент, — «ворог у нас один» — це одна з форм російського твердження про «братні народи». Вона нівелює відмінність між агресором і жертвою, перетворюючи війну на «трагедію, що сталася з усіма». Така рамка не просто аполітична — вона колоніальна: у ній немає визнання української суб’єктності, а «мир» подається як відновлення «спільного простору». І саме тому «Медуза», попри опозиційність, відтворює ту саму логіку, що й державна пропаганда, лише з іншим тоном.
Також інтерв’ю Навальної для «Дождя» передрукувала «Медуза». У цьому інтерв’ю Юлія Навальна поєднує приватну оповідь (про життя з Олексієм, його голодування, реакцію дітей на смерть батька) та політичні погляди (ставлення до війни, уявлення про справедливий кінець війни, ставлення до Путіна, позицію щодо внутрішніх дискусій усередині опозиції). «Медуза» передрукувала інтерв’ю у вигляді «головних цитат».
Навальна у цьому інтерв’ю позиціює себе одночасно як членкиня сім’ї, яка пережила втрату (для емоційної ідентифікації аудиторії); як політикиня, що веде переговори та зустрічається з лідерами (для легітимації на міжнародній арені); як моральний коментатор війни (щоб мобілізувати західну спільноту). Така багатофункціональна позиція дозволяє їй звертатися як до російської діаспори, так і до західної публіки. Однак в інтерв’ю немає ані питань, ані відповідей про докладну політичну програму діячки — немає нічого ані про реформи, ані про репарації, ані про статус Криму. Як наслідок, емоційний характер інтерв’ю маскує відсутність її антиколоніалістського бачення.
ФБК, Навальна, «Дождь» і «Медуза» як невіддільні елементи російської опозиційної екосистеми формують цілісний ідеологічний наратив, у якому гуманізм і антипутінізм приховують відсутність справжнього антиімперіалізму. Цей дискурс дозволяє ліберальній частині суспільства зберегти почуття власної моральності без осмислення та змін імперської суті Росії. Ідея «іншої, доброї Росії» стає продовженням старої імперської логіки, тільки в обгортці, яка приваблює іноземців.
Обидва аналізовані російські «опозиційні» медіаресурси функціонують у межах однієї морально-політичної парадигми. Вона визначає основні засади висвітлення проблем Росії: кого цитують у матеріалах (російських діячів, а не українських аналітиків чи колоніальних критиків), про що говорять (про мораль, біль, свободу, але не про відповідальність), яким є тон подачі (емпатичний до росіян, дистанційований від української позиції). У результаті формується замкнене інформаційне середовище, де всі його учасники — журналісти, експерти й читачі — взаємно підкріплюють одне одного в переконанні, що «справжня Росія» — не агресивна імперія, а країна-жертва.
«Медуза», «Дождь», опозиційні політики (Навальна, Яшин, Кара-Мурза) та їхня аудиторія утворюють взаємопідсилювальну екосистему. У ній вищезгаданих діячів цитують як «єдиний голос совісті», а ці ж діячі цитують ці медіа як «голос правди». Аудиторія споживає цей контент і репродукує його, ігноруючи альтернативні (зокрема, українські або постколоніальні) точки зору. Згадуються лише ті голоси, які є узгодженими з позицією Навальної та її соратників, натомість голосів критиків імперіалістської та колоніальної Росії надто мало у контенті «Дождя» та «Медузи».
Ця екосистема також виконує психологічну функцію: після поразки опозиції всередині Росії та початку війни проти України «Медуза» та подібні медіа створюють емоційно безпечний простір, де «ліберальна» аудиторія може відчути себе на правильному боці історії. Це — форма колективного заколисування, але не політичної рефлексії, яка так потрібна у цьому випадку. Як наслідок, ці медіа у більш витончений спосіб відтворюють старі імперські патерни — вони лишень стали гуманізованими, європеїзованими, морально прийнятними. Саме тому вплив такої риторики подекуди є небезпечнішим, ніж відверта пропаганда.
Ілюстрація на головній згенерована штучним інтелектом за ідеєю Олександри Манішиної
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
