Іпотека для безхатька. Приховані ризики та реальна вартість програми «єОселя» для позичальників
Іпотека для безхатька. Приховані ризики та реальна вартість програми «єОселя» для позичальників

Іпотека для безхатька. Приховані ризики та реальна вартість програми «єОселя» для позичальників

Іпотека для безхатька. Приховані ризики та реальна вартість програми «єОселя» для позичальників

В Україні запустили новий етап доступної іпотеки: тепер держава компенсує 70% першого внеску, 70% щомісячних платежів протягом року та надає до 40 тис. грн на оформлення документів. Програма розрахована на підтримку внутрішньо переміщених осіб (ВПО) і жителів прифронтових територій.

Виглядає, ніби держава нарешті простягає руку тим, хто втратив дім. Але якщо придивитися уважніше, то ця рука тримає кредитний договір. У цьому «жесті підтримки» є щось глибоко суперечливе, навіть якщо формально він і виглядає гуманним — людині, яка втратила дім, пропонують купити новий, але у борг.

ВПО далеко не завжди є позичальниками із прогнозованим доходом. Ці люди втратили все — житло, стабільність, роботу, документи. Їм потрібен дах, а не борг. Навіть якщо частину заплатить держава, решта на всі наступні роки стане їхнім тягарем із зобов’язань, які ляжуть на людей, що не мають фінансової спроможності.

Соціальна політика підмінена кредитною, а милосердя фінансовим маркетингом. Якщо людині без даху над головою дати не хату, а кредит, то вона й далі житиме під дощем, тільки тепер ще й із боргом. Тож пропонувати ВПО кредит замість грантового житла — це як запропонувати людині, що тоне, взяти човен у лізинг.

Не допомога, а ілюзія

Гроші з бюджету йдуть не на житло, а в капітал ПАТ «Українська фінансова житлова компанія» (Укрфінжитло), яке через банки кредитує придбання житла в недобудовах, чим фактично фінансує забудовників. Витрачаючи бюджетні гроші не на житло, а на його часткову компенсацію та кредитні відсотки «безхатнім», у реальності держава фінансує банки і забудовників, а не людей.

Ще один прихований ризик полягає у тому, що більшість кредитів у межах програми видаються не на готове житло, а на будівництво. Тобто переселенець фактично стає інвестором забудовника, беручи кредит на об’єкт, який йому лише мають звести.

Така схема не просто ризикована — вона подвійно небезпечна.

Формально програма «єОселя» виглядає просто: людина отримує кредит на житло, яке ще будується. Але фактично вона не купує готової квартири, а фінансує забудовника. Це означає, що позичальник стає учасником ризику девелоперського проєкту без жодних гарантій, що житло справді буде добудоване, введене в експлуатацію й оформлене на нього.

На перший погляд, державна компенсація 70% першого внеску і 70% щомісячних платежів виглядає вагомою допомогою переселенцям. Насправді ж, по-перше, це визнання, що навіть мінімальний внесок у пів мільйона гривень є непідйомним для більшості українців. А по-друге, при ближчому знайомстві із ситуацією допомога не така вже й щедра.

Рахуємо разом. Згідно з даними Укрфінжитла, середня вартість квартири — 2,35 млн грн.

Отже, власний внесок позичальника у 20% становить 470 тис. грн.

Кредит — 1,88 млн грн на 20 років під 7% річних.

Відповідно:

сума компенсацій із бюджету (у тому числі 70% першого внеску + 70% перших річних платежів) становитиме 484 809 грн;

загальна сума, яку сплачує позичальник (власний внесок + усі відсотки – компенсації) — 3 186 674 грн.

Тобто реально держава покриває приблизно 13% загальної вартості житла, решта лягає на позичальника.

Усе просто, спочатку програма створювалася не для тих, хто втратив домівку, а для тих, хто має гарантовану зарплату з бюджету, — поліцейських, прокурорів, суддів, чиновників. Саме вони стали першими позичальниками, ще й отримали «непублічну преференцію» — не пояснювати, звідки взяли кошти на власний внесок.

Таким чином, бюджет двічі фінансує одних і тих самих людей: спершу через зарплати, а потім через іпотечні програми з неринковими відсотками. Програма, яка мала б стати інструментом справедливості, перетворилася на механізм підтримки бюджетників і забудовників.

Тепер же, щоб зберегти соціальний фасад, держава компенсує переселенцям те, чого вони й так не могли внести.

Ризики, про які не говорять

Попри те, що компенсація 70% щомісячних платежів для переселенців виглядає як щедрий жест держави, насправді це соціальна приманка, якою людей заманюють у кредити на житло, якого ще не існує. Бо більшість угод укладається не на готові квартири, а на участь у фінансуванні забудовників. Для сімей, які втратили житло, це не шанс, а подвійний ризик: іпотека, взята під майбутній бетон, може перетворитися на борг без житла.

Компенсація діє лише рік. Далі настає шок другого року, коли платежі зростуть утричі, а забудовник може ще не здати будинку в експлуатацію. Квартири продані, кредит залишився, але програма виконана «успішно». Так соціальна іпотека перетворюється на механізм перекачування бюджетних коштів у будівельні компанії, а не на шлях ВПО до такого потрібного житла.

Будівництво може зупинитися через брак фінансування, корупцію, воєнні ризики або банкрутство підрядника. Договір не гарантує квартири, а лише право на її майбутнє отримання, що у правовому полі дуже слабко захищено.

Банк не несе відповідальності за якість чи завершення будівництва — він лише кредитує покупця і не гарантує надійності забудовника, тим більше що страхування будівництва формальне або взагалі відсутнє. Таким чином, людина бере у борг за незавершене майно, яке може так і залишитися на папері.

Якщо будівельна компанія збанкрутує, заморозить будівництво або просто зникне, жодна компенсація не поверне людині ні грошей, ні житла. Але банк отримає іпотечну заставу (недобудову), забудовник — фінансування, а держава — звіт про успішну програму.

У країні, де будівельна галузь досі залишається зоною «тіні», подвійних продажів і заморожених об’єктів, це перетворює доступну іпотеку на ще один експеримент за рахунок найбільш уразливих.

Справжня підтримка — це не субсидована ілюзія, а ринок, де житло будується і продається прозоро, без державних пасток.

Що мала би робити держава

Якщо вже кредитування спрямовується у нове будівництво, то:

  • забудовники мають проходити жорсткий державний акредитаційний відбір за критеріями репутації, фінансової спроможності, належного аудиту та гарантії добудови;
  • кошти позичальників мають зберігатися на ескроу-рахунках до завершення будівництва;
  • банки мають долучитися до фінансування будівництва, а держава — виступати гарантом добудови або страховиком ризику недобудови;
  • для ВПО логічніше створити фонди гарантованого житла, де держава або муніципалітет є замовником, або ж систему викупу готового житла на вторинному ринку з наступною передачею ВПО;
  • надати гранти на створення орендних житлових фондів, у тому числі з правом викупу. Створити умови для залучення інвестицій у цю сферу через податкові пільги та надання оснащених ділянок під будівництво.

У цьому разі держава інвестує в реальний актив — готове житло, а не у майбутні квадратні метри на папері. Без цього доступна іпотека для ВПО перетворюється на лотерею з передоплатою, в якій виграють забудовники й банки, але не ті, хто справді потребує житла.

Держава повинна взяти на себе соціальну відповідальність, а не фінансову умовність, перекладаючи тягар фінансового ризику на людину. Бо іпотека — це не інструмент виживання, а інструмент розвитку. Там, де житло зруйноване, гроші не позичаютьїх інвестують у відновлення.

Джерело матеріала
loader