Європа, яку ми втратили
Європа, яку ми втратили

Європа, яку ми втратили

Європейський Союз відзначає черговий День народження: 1 листопада 1993 року набув чинності Маастрихтський договір, який де-юре започаткував ЄС.

Проте місяць листопад оточений історичним символізмом не лише в об'єднаній Європі, а й в Україні.

Для нас це нагадування про боротьбу за європейське майбутнє.

Про те, як 2013 року українці чекали на підписання асоціації у Вільнюсі, а потім вийшли на Євромайдан.

Тоді, дванадцять років тому, європейський шлях України відстоювали мільйони наших співгромадян.

І найчастіше це були дуже різні люди з різними пріоритетами.

У таборі прихильників євроінтеграції були присутні щонайменше три умовні групи.

Першу групу можна було б назвати "цивілізаторами".

Ця частина суспільства сприймала ЄС як простір цінностей – демократичних, ліберальних, гуманістичних.

Передбачалося, що під час євроінтеграції ті самі цінності утвердяться і в Україні.

Друга, найчисленніша група була представлена ​​"обивателями" – простими українцями, яких цікавили не високі ліберально-демократичні ідеали, а приземлені речі.

Вони розглядали Європейський Союз як простір із високими зарплатами, гідними пенсіями, упорядкованим побутом, рівними дорогами та якісними продуктами харчування.

Ця частина населення сподівалася, що євроінтеграція принесе ті ж самі соціально-економічні стандарти в Україну – або хоча б дозволить наблизитися до них.

Третю групу складали "емансипатори" – національні активісти, для яких Євросоюз був передусім простором поза кремлівською орбітою.

Євроінтеграцію вони сприймали як інструмент розриву з Москвою, як засіб звільнення від імперського впливу.

До Європи треба було йти, щоб опинитися подалі від Росії.

І навіть якщо комусь із "емансипаторів" не надто імпонували європейські цінності, цей прошарок суспільства все одно обирав ЄС: оскільки альтернативою був сумнозвісний Митний Союз.

З того часу багато що змінилося – і в Європі, і тим більше в Україні.

На нашу землю прийшла спочатку гібридна, а згодом і повномасштабна війна.

І, озираючись назад, неважко помітити, що початкові цілі євроінтеграції виявилися реалізовані вкрай нерівномірно.

Найбільше досягли успіху "емансипатори".

За минулі дванадцять років саме їхня програма була виконана практично на 100%.

Проросійські сили в Україні не лише втратили владу, а й були витіснені з політичного та суспільного життя.

А звільнення від імперської спадщини набуло масштабів, про які не випадало навіть мріяти в листопаді 2013-го.

Але, попри очікування дванадцятирічної давнини, головним двигуном цих процесів виступив не Євросоюз, а Володимир Путін.

Кремлівська воєнна агресія 2014-го і особливо 2022-го виявилася більш ефективним інструментом національної емансипації, ніж рух до Європи.

Стимулом для повного розриву з Москвою стали не так переговори з Брюсселем, як російські танки і ракетні удари.

Більше того, якби Україна була членом ЄС, це лише ускладнило б форсовану деколонізацію та дерусифікацію.

У сучасній Європі приділяють надто велику увагу толерантності, верховенству прав та особистим свободам громадян – а вітчизняні активісти та посадові особи можуть не сковувати себе подібними обмеженнями.

Відповідно, багатьом "емансипаторам" всебічна євроінтеграція вже не потрібна.

Достатньо того, що Європа фінансово підтримує нашу боротьбу з Кремлем; а переймати всі європейські правила та порядки зовсім не обов'язково.

У середовищі "емансипаторів" дедалі частіше лунають критичні та поблажливо-зневажливі оцінки нинішньої Європи.

І цілком імовірно, що згодом вони переростуть у повноцінний євроскептичний порядок денний.

Чи досягли свого "обивателі", які прагнули європейського матеріального комфорту? На перший погляд – ні.

Якщо гібридна війна 2014–2021 років ще дозволяла скорочувати розрив між Україною та країнами ЄС, повномасштабна агресія Кремля лише віддаляє українське життя від мирного європейського побуту.

Економічні проблеми, численні руйнування та жертви, ворожі удари по критичній інфраструктурі, силова мобілізація на вулицях наших міст – все це анітрохи не схоже на те комфортне бюргерське існування, яке приваблювало "обивателів" дванадцять років тому.

Але натомість велика війна відкрила вікно можливостей для індивідуальної євроінтеграції – і частина наших співгромадян ним скористалася.

Після 24.02.2022 р.

численні українські діаспори з'явилися у всіх країнах ЄС.

Для когось із українців це виявився саме той випадок, коли не було б щастя, та нещастя допомогло.

Раніше ці люди хотіли жити "як у Європі" – тепер вони просто живуть у Європі.

Європейська солідарність із нашою країною у початковий період війни значно полегшила цей процес – дозволила вирішити питання з роботою, навчанням, житлом тощо.

Звісно, ​​за близького знайомства Європа розчарувала багатьох "обивателів".

Хтось дійшов висновку, що до 2022 року в Україні жилося більш комфортно, ніж в ідеалізованому Євросоюзі.

Хтось так і не впорався з мовними, культурними та соціальними бар'єрами.

Хтось навіть повернувся до України, не чекаючи на завершення активних бойових дій.

Проте сотні тисяч наших співвітчизників та співвітчизниць знайшли себе на теренах ЄС.

І що успішнішою виявилася їхня індивідуальна євроінтеграція, то менш імовірним стає їхнє повернення на Батьківщину – для залучення до колективної євроінтеграції.

Тож найближчими роками словосполучення "українці в Європі" залишиться більш актуальним втіленням обивательської мрії, ніж "Україна в Європі".

Але в найскладнішому становищі після 24.02.2022 опинилися "цивілізатори".

У свій актив вони можуть записати лише сплеск єврооптимізму на початку повномасштабної війни.

На жаль, незабаром стало очевидним, що залучення до європейських цінностей погано поєднується з вимогами воєнного часу.

Об'єднана Європа продовжує жити в ліберальній парадигмі.

А велика війна потребує послідовного закручування гайок.

Європа залишається бастіоном демократії.

А під час війни більшість демократичних процедур стають на паузу.

У Європі сповідують принцип "держава існує заради своїх громадян".

А будь-яка війна стверджує протилежний принцип: "громадяни існують заради держави".

Не дивно, що з низки позицій ми набуваємо подібності не з Європою, а радше з нашим противником.

Концентрація влади в одному центрі ухвалення рішень, мінімізація ролі парламенту та місцевого самоврядування, особливі повноваження силових структур, зневага до особистих свобод, ідеологічна нетерпимість, досягнення необхідного результату неправовими методами – всі ці риси характерні не для ЄС, а для РФ.

Але війна не лише провокує дрейф України в бік, протилежний європейським цінностям.

Не менш важливо, що через війну саме поняття "європейських цінностей" піддається ревізії.

На тлі кремлівської агресії Європі все важче виступати в ролі ментора та цивілізаційного орієнтиру для України та українців.

Євросоюз не запобіг російському вторгненню на нашу землю ні 2014-го, ні 2022-го.

Євросоюз не зумів зупинити Путіна, який руйнує нашу країну.

Євросоюз явно не готовий до відкритої битви з Кремлем.

Все це не може не відбиватися на іміджі Європи в українських очах і на уявленні про європейську цивілізаційну перевагу.

Достатньо згадати, що дванадцять років тому, в листопаді 2013-го, об'єднану Європу уособлювала Ангела Меркель.

Та сама фрау Меркель, яка на той час мала незаперечний авторитет серед українських єврооптимістів.

І яку зараз вважають чи не путінською спільницею.

Консолідована позиція ЄС у лютому 2022-го надихнула Україну, але до четвертого року великої війни цей ентузіазм встиг згаснути.

Угорщина Орбана, Словаччина Фіцо, а часом і Польща Навроцького не додають віри до Євросоюзу та європейських чеснот.

Крім того, стає популярною думка, ніби цинічні європейці прикриваються Україною як живим щитом, сподіваючись виграти час для зміцнення власної оборони.

І що більше подібних претензій накопичується в нашому суспільстві, то складніше позиціонувати Європу як носія цінностей, які необхідно перенести на український ґрунт.

Восени 2025-го вступ нашої країни до Євросоюзу підтримують приблизно три чверті українців.

Але вітчизняна євроінтеграція була і залишається проєктом із мирної доби.

Проєкт, який ми успадкували від України зразка 2013 року.

У розпал кровопролитної війни наші євроінтеграційні плани нерозривно пов'язані з поверненням до повноцінного мирного життя.

І ніхто не знає, як бути, якщо в найближчій історичній перспективі цього не станеться.

Михайло Дубинянський.

Джерело матеріала
loader
loader