«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський
«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський

«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський

«Україна потребує не лише перемоги на полі бою, а й звитяги світла в серцях людей», — філософ, письменник, військовий капелан Андрій Зелінський

Нові світи відкривають мрійники, занурені в глибину власного серця силою подиву. А подив — як подих. Без нього не вижити». Це цитата з алегоричної казки «Семенові зорі» Андрія Зелінського — філософа і публіциста, капелана УГКЦ, викладача Українського католицького університету та співзасновника Української академії лідерства.

Фото, надане інтерв'юйованим

Ця казка — не перша книга, яку написав отець Андрій, але він вважає її найважливішою. «Семенові зорі» — історія про юнака, який вирушає за далекі вали, аби навчитися головного мистецтва — запалювати зорі, тобто пробуджувати в людях їхнє світло й силу. Насправді це історія про нас — про покоління українців, котрі борються з темрявою, бо вірять у світло. Про свободу, яка вимагає відкритого серця.

Із філософії цієї книги виріс форум «Освіта ДивоСвіту», натхненником якого став отець Андрій. У жовтні форум провели вже втретє, і його тема була абсолютно співзвучна з казкою: «Мистецтво запалювати зорі». Бо саме це і є важливим завданням освіти, особливо зараз. «Цьогоріч ми спробували повернутися до найпотаємнішого: як не потрапити в пастку темряви. Як стати світлішими, долаючи жорстокі, інколи болючі випробування, — розповідає Андрій Зелінський. — І найважливіше, заради чого форум відбувся вже втретє, — це мистецтво запалювати зорі. Найпрекрасніше з усіх можливих мистецтв. Найяскравіше та найцінніше».

Ми говоримо з Андрієм Зелінським про шлях, що веде крізь темряву до світла. Про освіту як мистецтво бути людиною.

 

— Андрію, ви говорите про мистецтво запалювати зорі як про найцінніше. Чому саме воно? Що робить його таким особливим серед усього іншого, чого ми можемо навчитися в житті?

— Аби відповісти на це запитання, я дозволю собі звернутися до одного з найдосвідченіших і наймудріших учителів у цьому мистецтві — до героя моєї казки Семена. Він — парубок зі Старих Плавнів, який рушив за вали в мандрівку свого життя, змінюючи не лише себе, а й долю своєї громади. Його історія — не просто казка, це шлях до самого себе. ДивоСвіт — це теж про це. Про мандрівку, яка змінює особистість і водночас трансформує світ навколо.

Найважливіше, заради чого Семен відважився вирушити в цю дорогу, — це два завдання. Перше — навчитися бачити своє життя «з іншого боку», з якого його, можливо, ніколи не вчили дивитися. А друге, не менш важливе, — навчитися запалювати зорі.

Понад усе хлопцеві кортіло опанувати це мистецтво. Бо запалювати зорі — це особливий талант. І навчитися цього неможливо, якщо тобі не кортить, якщо серце не прагне, якщо ти задоволений звичним і не готовий до зусилля чи відваги, щоби торкнутися глибин світу, інших людей і самого себе.

Мистецтво запалювати зорі починається з особистої відваги. І хтось має про це розповісти, і хтось має цього навчити. Семен і Мудрий Дід, який допомагає йому опанувати це мистецтво, глибоко вірять: немає зірки яскравішої за щасливу людину. А отже, мистецтво запалювати зорі — це мистецтво робити людину щасливою.

— Що означає для вас «щастя» в цьому контексті? Бо всі ми розуміємо його по-різному.

— Так, у кожного з нас — власні думки про нього. Та точно не можна бути щасливим, коли нереалізованою залишається особиста свобода, коли не запалено мрії власного життя, коли не відчутна власна людська гідність.

Усе це пов’язано. Усе це малюється на одному небі — зорями відваги. Бо коли виходиш за вали, коли перетинаєш уявлення про себе й про світ, коли прагнеш навчитися запалювати зорі, неминучими стають випробування, що вимагають відповідних кроків.

— І які це кроки? З чого починається шлях до світла?

— У школі Мудрого Діда Семен зрозумів: коли тобі стане темно в житті, слід шукати світла в інших очах. У кожному погляді є вогник, здатний розгорітися до яскравого вогнища. Бракує лише віри, яка б його визволила.

Уявіть, наскільки щасливішим став би наш світ, коли б люди легко вірили одне в одного. Запалювати зорі — саме це мистецтво. Мистецтво дивитися глибоко в чиїсь очі й безсумнівно вірити в людину. Мудрий Дід навчає Семена: аби запалити зорю, потрібно допомогти людині стати яскравішою, добрішою й вільнішою. І тоді вона неодмінно засяє.

— Почнімо з першого. Що означає зробити людину яскравішою?

— Ми часто не помічаємо яскравих вимірів ані у власному житті, ані в людях поруч. Ми мислимо категоріями вже відшліфованих ставлень, не бачимо нюансів. А люди — це завжди нюанси, це завжди деталі. Абстрактних людей не існує. Є конкретна людина — зі своїми можливостями й ранами. Вразлива, але здатна на надзвичайне.

І так важливо іноді розширити фокус своєї уваги, змінити сформоване ставлення, що має здатність нас обмежувати. Помітити «яскравий» бік, незвичний, поки незрозумілий, але такий, що може спалахнути. Людей слід робити яскравішими своєю в них вірою.

— А як допомогти людині стати добрішою?

— Це не менш складно, ніж допомогти їй стати яскравішою. Бо ми звикли реагувати, захищатися, оборонятися — й часто не помічаємо деталей, що мають значення.

Допомогти людині стати добрішою — це допомогти їй розкрити власний потенціал, яким вона може поділитися з іншими. Це про реальний дотик до людяності, без абстракцій. Побачити, відчути, пережити. Ми можемо бачити — а отже, можемо співпереживати. А отже, можемо торкатися своїм щирим серцем потреб інших. І ставати добрішими. Ставати добрішим — це навчитися ділитися власним життям, аби підсилювати в житті інших.

— І третє — допомогти людині стати вільнішою. Як це можливо?

— Вільнішою людину робить здатність доторкнутися до живого світу. Вийти поза межі власних «валів» — уявлень, розумінь, переконань. Бо, можливо, те, до чого звик, не гарантує повноти життя. Можливо, те, що здається безпечним, не дозволяє розвинутись у свободі.

Мудрий Дід каже Семенові: «Аби людина поруч спалахнула зорею, потрібно допомогти їй. Поділитися своїм часом, уявою, допомогти їй освоїти простір власного буття. Побачити, визнати, підтримати. І тоді людина неодмінно стане яскравішою, добрішою і вільнішою».

— Слухаючи вас, розумію: ви говорите про гідність. Саме вона — в серці цього мистецтва?

— Саме так. Щоби запалити зорю в людському серці, передусім потрібно навчитися власної гідності — бачити її, відчувати її, розуміти її.

Я можу поділитися своїм життям — часом, ресурсом, зусиллями, — щоб ми стали яскравішими, добрішими, вільнішими. Я визнаю твою присутність. Я запрошую її у власну присутність у цьому світі. Разом ми можемо запалити ціле небо яскравих зірок довкола.

Дорога до гідності справді починається з мрії. Мрія запалює в серці зірку — свободу, яка стає усвідомленою й відповідальною культурою, що вміє артикулювати цінності. Звідси й освіта, яка вміє наводити фокус не лише на важливі речі, а й на важливіші.

— У казці ви говорите не лише про світло, а й про «пастку ночі». Що це?

— Це той момент, коли стає так темно, що людина починає вірити, ніби сама стає частиною темряви. Коли ми шукаємо себе, свою свободу, свою гідність і не можемо знайти їх у безмежному болю. Пастка ночі — це коли ми в темряві шукаємо лише себе.

Щоби здолати її, потрібно шукати світло — в очах тих, хто нас оточує. Бо пастку ночі можна подолати лише тоді, коли ми маємо відвагу шукати не лише себе, а й гідність інших. Дивитися, бачити, вірити в людину поруч і своєю вірою допомагати їй спалахнути. Бо коли ми допомагаємо іншим ставати світлішими, тоді відбувається справжнє диво — софійне диво світу.

— Отже, запалюючи інших, ми запалюємо й власне світло?

— Так, і коли навколо мене — запалені мною люди, я починаю помічати контури власної свободи. Я є. Я допоміг їм бути. Вони яскраві. Вони добрі. Вони вільні. Отже, я справді існую.

Це особливо стосується батьків і вчителів. У них надзвичайна сила — вони можуть визволяти людей із темряви, обдаровуючи увагою та готовністю поділитися своїм буттям, даючи шанс спалахнути зорею.

— А як це зробити в реальності? З чого починається це мистецтво в повсякденні?

— Мудрий Дід каже Семенові: можна почати з посмішки. Можна з поваги. Можна з терпеливості. Дрібні кроки мають значення. Створити світло в сутінках — це сила.

Бракує лише віри в себе й у значення дрібних кроків. Але коли вони — від щирого серця, люди здатні на надзвичайне. Ми можемо в темряві спалахнути світлом яскравої зорі, щоби світліше й тепліше стало Україні.

Кожна зоря починається з дрібного. Кожна людина — також. Але дрібне — не дріб’язкове. Там початок. Із початку розпочинається мандрівка.

— І ця мандрівка — про свободу та гідність?

— Авжеж, гідність — це завжди про свободу. Про усвідомлену свободу, розділену з іншими. Щоб не стати заручниками темряви. Бо кожен у нашій країні важливий, кожен має гідність.

Гідність — це не просто дар. Життя — дар. Але усвідомлена свобода допомагає прожити його гідно. І з гідністю ділитися світлом із людьми навкруги.

— Семен у фіналі книги повертається у свій світ. Що для вас означає цей його крок?

— Він не просто повертається додому. Він повертається у світ, який іще треба змінити, але який уже народився в його серці. Семен трансформує Старі Плавні в Нові, і найважливіше — прокладає мости між островами.

Поки ми на самотніх островах — можемо забути про свободу та гідність. Мости допомагають спілкуватися, відкривати власні світи та розкриватися світам інших. На мостах люди запалюють зорі, без мостів може стати темно, як без зірок.

— Тож, можливо, мрія — це теж форма світла?

— Абсолютно точно, і зрадити мрії — це зрадити пам’яті. Знайти в собі відвагу мріяти — це вже стати сильнішим. Знайти відвагу мріяти про країну вільних і гідних людей — це вже спалахнути зорею, це вже подарувати надію. Бо зорі — це також про надію.

— Зараз ми так само здатні запалювати ці зорі?

— Я б навіть сказав, що наш час — це якраз час запалювати зорі. Вірити в іншу людину настільки, щоби ділитися з нею власним життям, своєю свободою. Спільно, будуючи мости, ми зможемо відкрити світло в серці одне одного.

— Україна сьогодні потребує світла. Україна сьогодні потребує відваги мріяти. І нашими мріями запалювати зорі, дарувати силу, робити міцнішими одне одного.

— Світитися — по-людськи світитися нашою гідністю. Хоч які виклики чекають попереду, хоч якою непроглядною є ніч, ми з вами — люди світла. Ми — мешканці великої прекрасної мрії про країну вільних і гідних людей.

Мистецтво запалювати зорі — це мистецтво ставати людиною вільною та гідною, стаючи на захист свободи та гідності іншої людини. І так важливо, щоб українські школи сьогодні, можливо, як ніколи раніше, вчили гідності й свободи.

Глибоко переконаний, що ми цим уже займаємось. І просто запрошую — не гаймо часу. Це наш час. Час запалювати зорі!

Джерело матеріала
loader