Як «Суспільне Чернігів» знайшло сюжет для контенту, за який не соромно
Як «Суспільне Чернігів» знайшло сюжет для контенту, за який не соромно

Як «Суспільне Чернігів» знайшло сюжет для контенту, за який не соромно

Історію, розказану та частково реконструйовану в годинному документальному фільмі «Сенеж. Операція “Помста”», варто зробити й художнім фільмом.

Насправді все не зовсім так, як у заголовку: сюжет не знайшли журналісти, його дала повномасштабна війна. І, за великим рахунком, подібних сюжетів в Україні, та ще й в першій чверті третього тисячоліття, не мало би бути. Як не мали з`явитися документальні стрічки Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» та «2 000 метрів до Андріївки». А Олег Сенцов цілком удовольнився б гострими сюжетами, подарованими нашими 1990-ми на кшталт свого «Носорога». Натомість він розказав про реалії війни в своєму «Реалі».

Зрештою, у нашій історії є благодатні сюжети для художніх фільмів про козаків, героїв збройних опорів 1920-х і 1940-х, задля простоти маркованих «петлюрівцями» та «бандерівцями». Але російське вторгнення викликало появу «кіборгів», тему яких закрив, принаймні поки що, Ахтем Сейтаблаєв однойменним фільмом. Проте Донецький аеропорт не повинен був стати руїнами, як і стадіон «Донбас Арена».

Утім, роботу журналістів усе ж не слід нівелювати. Зі слів авторки проєкту «Сенеж. Операція “Помста”» Надії Мартишко, вона дізналася про операцію сил ССО на прикордонні Чернігівщини за кілька днів після її успішної реалізації. Щоправда, не напряму, а через треті руки — з фейсбук-сторінки колеги, журналіста Юрія Бутусова. Та деталі вона дізналася за кілька місяців уже від безпосередніх учасників і виконавців. Допомогла в цьому тісна співпраця Прилуччини з 54-м окремим розвідувальним батальйоном.

І розповідаючи про свій проєкт перед прем`єрним показом, який відбувся в ефірі «Суспільне Чернігів» 17 жовтня, Надія Мартишко дає два короткі, проте насправді чи не найважливіші для цієї історії меседжі. Перший: про ліквідацію шістьох російських диверсантів, офіцерів елітного, навіть суперелітного російського спецпідрозділу «Сенеж» вона дізналася, займаючись меморіалізацією загалом. Тобто в процесі збору та підготовки інформації й подальших публікацій, котрі вшановують пам`ять про учасників бойових дій, живих і полеглих. Другий: комбат Леонід Іпатненко, керівник і безпосередній учасник унікальної операції, пообіцяв авторці проєкту «ціле кіно». «Він мені пообіцяв, що ціле кіно дасть. А я тоді не розуміла, про що йдеться», — каже Мартишко в інтерв’ю колезі з Суспільного. Завершує ж вона власною мрією: аби ця історія колись втілилася не в документальному, а в художньому фільмі.

Таким чином, журналістка озвучила реальну потребу певної частини нашого суспільства в художньому кіно (додам від себе, і в серіалах також), котре б показувало наші локальні перемоги. Й тим самим сприяло процесу меморіалізації. Згадані вище «Кіборги» у вигляді гостросюжетної військової драми закарбували пам`ять про подвиг оборонців ДАПу, коли, цитата, впали не люди, впав бетон. Або ж «Черкаси», при всіх питаннях до цієї стрічки, зафіксували подвиг екіпажу однойменного тральника в березні 2014 року, подарувавши аудиторії локальний мем «Черкаси будуть чинити опір». І хоча пригодницький фільм «Снайпер. Білий ворон» не має в основі конкретної історії, він усе ж таки створений на основі реальних подій, котрі мали місце до масштабного вторгнення. Не дарма стрічка, яка вийшла на екрани вже після 24.02.2022, сприймалася як про події, котрі відбувалися тут і тепер на момент прем`єри.

Тим часом серед анонсованих українських кінопрем`єр — от не набридне мені про це говорити! — нема майже нічого, крім комедій. Іноді з соціальним підтекстом, як ось торішні «Збори ОСББ» й прийдешні «Батьківські збори». Але дедалі частіше — без, просто ромкоми на кшталт «Коли ти вийдеш заміж?» чи «Коли ти розлучишся?». Сталося щось неймовірне: комедії витіснили з екранів, ефірів і проєктів навіть мелодрами! Бо любовні перипетії, котрі сценаристи повинні вписувати в нинішній час, неможливі чи, скажемо так, погано можливі без воєнного контексту. А люди, за невідомо чиєю думкою, всіляко воєнного контексту уникають. Хоча, дивлячись на бокс-офіси комедій та їхні рейтинги, доходиш до висновку: створена ними паралельна реальність, де війни або нема, або вона на фонах, так само не для жаданого широкого загалу.

А ось історія, розказана та частково реконструйована в годинному документальному фільмі «Сенеж. Операція “Помста”», за правильного маркетингу може бути не лише широко затребуваною. Адже гостросюжетне пригодницьке кіно — в лідерах глядацьких симпатій. Вона має поза тим надбудову, котра важлива у воєнну добу. Це могло б вийти дуже мотиваційне кіно, хоча й документальна стрічка не менш мотивує. Глядачам говорять і показують, як українці, більшість із яких до лютого 2022 року ніколи не тримали зброю в руках і навряд бачили себе у війську, ретельно продумали та блискуче втілили операцію з ліквідації бійців елітного російського підрозділу. Без пафосу й перебільшення, зграю професійних убивць. Котрі, за гласним чи негласним статутом, приймали посвяту кров`ю власноруч убитих українців, військових і цивільних.

Автори фільму не лише мали в розпорядженні «сировину»: свідчення учасників операції, відео з ворожих камер go-pro (диверсанти документують свої злочини для звіту своїм же старшим) і можливість зробити власні постановні кадри (зокрема — реальний постріл із реальної гармати, який накрив убивць після виявлення та визначення координат). Бо, кажу як драматург, цього замало. Важливо створити на основі зібраного правильну драматургію, вибудувати драматичну історію.

Тут упоралися. По-перше, для зручності сприйняття годна відео розбита на окремі компактні розділи, що сприяє лінійності оповіді. По-друге, сама оповідь пропорційно, приблизно по 20 хвилин на акт, поділена на загальну, емоційну та героїчну частини. Загальна — знайомство глядачів з антигероями. Тобто, диверсантами «Сенежу», «елітою еліт», про яких, за словами Надії Мартишко, навіть всезнайко інтернет видає дуже мало інформації. Так верстається будь-який епічний сценарій. Спершу об`ємно показується ворог і вчинене ним безкарне зло — й автори не жаліють глядача, стримано й чесно переповідаючи про болючі втрати з нашого боку. Далі зосереджуються на історії цивільної жертви, це емоційна частина: детальна оповідь життя та загибелі волонтера Максима Андросенка.

Зі слів військових, котрі бачили наслідки, а також Максимових рідних, «Сенеж» затявся полювати саме на нього. Фактично волонтера вистежили, заграли та показово стратили, маючи на меті залякати місцеве цивільне населення. Почати це вдалося: люди, як каже авторка, здебільшого уникають розмов і не готові свідчити. Андросенки не побоялися. А для військових цей епізод став таким, котрий додав особистої мотивації — помститися. Те, чого невтомні українські продюсери вимагають від українських сценаристів: мовляв, війна війною, захист Батьківщини — само собою, але ж воїн повинен мати особистий мотив… Твердження сумнівне, проте в цьому випадку всі компоненти присутні. Лишається перейти до акту третього — героїчного, переможного.

Операція «Помста» є стовідсотковою перемогою, бо під час її реалізації ніхто з нашого боку не постраждав. Втрат нема, за винятком одного пораненого, та й той вважає своє поранення дрібницею. Тим часом шість знищених «сенежів» цікаві не лише належністю до так званих непереможних. Окрему увагу звернув на вік: кільком нема ще 30 років, одному 30, а вони вже старші офіцери. Заслужити це, здійснивши те саме «хрещення кров`ю». Тобто, демонструючи доказові факти скоєних ними воєнних злочинів. Вони не застали СРСР або зовсім, або у свідомому віці. Їх виховали з тягою до вбивства українців — за віком на інших війнах жоден побувати не зміг.

Лишається хіба надіятися на здійснення мрій Надії Мартишко. Тиждень тому оголошено про підтримку ініціативи голови нашої держави про виділення 4 мільярдів гривень на створення 1 000 годин українського контенту, за який не соромно. Ось перша пропозиція щодо такого контенту. Готовий стати сценаристом чи співсценаристом. За такі історії, втілені на екранах, соромно точно не буде. І таких історій я і не лише я знайдемо та втілимо щонайменше кілька десятків. Була б на те воля Мінкульту.

Як «Суспільне Чернігів» знайшло сюжет для контенту, за який не соромно - Фото 1
Джерело матеріала
loader
loader