Мирослав Маринович: Хочу вірити, що більшість українців будуть проти мирної угоди

2025 рік значна частина українців зустрічала з надіями, пов’язаними з приходом до влади в США експресивного Дональда Трампа. Новий американський президент під час виборчої кампанії обіцяв завершити війну в Україні «за 24 години» завдяки своїм особливим стосункам з Путіним. 

Але «24 години» вже перетворилися у рік, який нагадував американські гірки. Перемовини щодо завершення війни дійсно активізувалися, тиск на Україну з Вашингтона то посилюється, то послаблюється, робота над мирною угодою кипить, однак мир лишається таким само ілюзорним.

А згідно з останніми соцопитуваннями, лише 16% українців очікують, що війна може закінчитися у другій половині 2026 року. Водночас 69% українців готові схвалити мирний план, який, серед іншого, включатиме заморожування ситуації за нинішньою лінією фронту разом із гарантіями безпеки для України і без офіційного визнання окупованих територій частиною Росії.

Проректор Українського католицького університету, колишній дисидент та політв’язень Мирослав Маринович належить до тієї частини українців, які не вірять у жодні мирні угоди з нинішнім російським керівництвом і закликає «бігти цей марафон далі». В інтерв’ю «Главкому» Маринович оцінює шанси України у війні на виснаження, аналізує, чому Захід вже не той, що раніше, та закликає українські церкви до більш рішучих дій.

«На місці Зеленського у мене терпець би вже увірвався»

Якщо колись буде підписана якась мирна угода, вже очевидно, що українське суспільство буде розколотим в її сприйнятті. Хтось категорично скаже «це – капітуляція», хтось – що треба скоріше припиняти війну. Влада чудово ці настрої розуміє і під час цих перемовин перебуває в своєрідній розтяжці. Як виходити з цієї дилеми, коли війну треба завершувати, але повністю на своїх умовах Україна це зробити не в змозі?

Я не заздрю президенту України і взагалі його команді.

По-перше, йому потрібно брати участь у грі, яку веде Трамп, бо відмова грати у цю гру означатиме розрив відносин з США, а ми не можемо дозволити собі цього на сьогодні. По-друге, треба грати в цю гру так, щоб тавро за те, що саме українська влада винна в тому, що Трамп залишився без Нобелівської премії миру, не лягло на Україну. Тому всі лавірування Зеленського я сприймаю саме таким чином.

Чесно кажучи, особисто у мене терпець би вже увірвався. Я не дипломат і не політик і сказав би прямо в очі Трампу: «давайте кінчати з цим цирком». Зеленський цього сказати не може, і слава Богу. 

В нинішній ситуації надія у мене на те, що у Путіна навіть складніша ситуація, ніж у Зеленського. Українське суспільство вже звикло до розколів, це – наша природня стихія. Натомість розкол у російських елітах – це значно для Путіна страшніше. Якщо він погодиться з будь-яким миром – хай навіть будуть виконані 90% його побажань, а 10% буде на користь України – все одно російські еліти, які стежать за тим, щоб у них був тільки сильний лідер, вирішать, що він спотикається. А значить його треба змінювати. У Росії еліт з таким мисленням є дуже багато. 

Але в Росії є достатньо еліт з протилежним мисленням. Вони не висловлюють своє незадоволення по телебаченню, проте хочуть все це незрозуміле «СВО» скоріше завершити, позбавитися санкцій і вести бізнес, як раніше.  

Я розумію, але не сподіваюся на це. Я побоююся, що оточенню Путіна може набриднути оця його гра, яку воно може сприйняти як прояв слабкості лідера, і вони вимагатимуть показати світу «кузькіну мать».

Пригадайте путч 1991 року. Тоді в Росії було дуже багато еліт, які хотіли перебудови, нового економічного життя, можливостей і так далі.

Але владу спробували захопити ті, які навпаки хотіли показати жорстку руку, бо для них Горбачов був занадто слабким лідером. Тому в мене вимальовується саме така картина, що Путіну буде складніше підписати договір з Україною, ніж нам із ним. Навіть якщо Трамп виб’є з України якісь поступки.

Припустимо, Путін нічого не підписує (він і зараз це відмовляється робити) – і що далі? Продовжується війна, у якої не видно логічного завершення? Чи наразі лишаються тільки надії, що в Росії щось таке станеться – економіка каскадом повалиться або Путін помре? 

Якщо Путін відмовиться підписати угоду в той момент, коли Зеленський буде готовий йти на компроміси, тоді вина за зрив трампівських надій ляже саме на Путіна. І це в моєму розумінні стане виграшем України, хай і ситуативним. Якщо казати про 2026 рік, то ми й далі перебуватимемо у марафоні на виснаження – хто перший впаде? І зовсім немає однозначності, що цією першою буде Україна, так само, як і Росія. Це залежить від багатьох чинників, але для мене передусім основа нашої сили – це віра в те, що ми можемо вистояти.

Бо зараз через соцмережі, інші інформаційні майданчики Росія запускає думку, що, мовляв, – будьмо реалістами. Слабка Україна проти сильної Росії – як ви можете вистояти? Ви ж бо вже виснажилися? Так, ми виснажилися, але Росія виснажилася не менше. Тому нам треба вірити, що першою впаде не Україна.

А що конкретно означає «впаде» у вашому розумінні – стосовно обох сторін? Чим конкретно, на ваш погляд, може завершитися ця війна?

Бачу, ви хочете зробити з мене екстрасенса.

Екстрасенс сказав би: Путін завтра помре, Росія розвалиться, Америка вдарить по Кремлю… Хотілося б почути більш реалістичні прогнози.

Думаю, війна завершиться зі змінами в самій Росії. Сценарії можуть бути різними: наприклад, бунт еліт проти Путіна. Адже в той момент, коли слабне влада в Кремлі, як завжди було в Росії, бодай тимчасово повертають собі силу регіони. І це може призвести якщо не до розпаду Росії загалом, то бодай до відщеплення від неї якихось територій. 

Також все буде залежати від того, як розгортатимуться події у світі, зокрема, в Європі. Десь інтуїтивно з досвіду життя ще в Радянському Союзі у мене є відчуття, що коли зла сила доходить висновку, що вона успішна і їй все вдається, то вона робить помилку, на якій обламується. І коли російська військова еліта дійде висновку, що світу треба показати «кузькіну мать», вони порушать те інерційне мислення, що сьогодні є на Заході: що з Росією треба домовлятися. Бо що світ робить всі останні чотири роки? Він підтримує путінський режим, аби той не впав, бо тоді невідомо до кого потрапить в руки атомна зброя і таке інше. Але сама зла сила в Росії може зробити помилку, яка зламає дотеперішню тенденцію у Європі. І це може змінити загальну розстановку сил, і для України, звісно, також. 

«Варіант з референдумом кращий, ніж одноосібне рішення Зеленського»

Тобто ви, скоріше, не вірите, що в найближчій перспективі буде підписана якась мирна угода між Україною та Росією? 

Поки що не вірю. Як не вірю і в те, що Росія буде дотримуватися тих домовленостей, навіть якщо вони будуть підписані. Обдурити Трампа, продати йому свої агресивні дії як наслідок якоїсь агресивної дії України – це для них раз плюнути. Причини завжди знайдуться. Ось свіжий приклад: звинувачення України в тому, що вона, мовляв, бомбила резиденцію Путіна.

Під час танців навколо мирного плану спливла тема можливого референдуму щодо мирної угоди. Поки це – лише один з варіантів її суспільної легалізації. Чи ви вважаєте, що перенесення відповідальності за цю угоду на народ – найкращий механізм в цих умовах?

Я би зробив на місці Зеленського так само. Підписання таких угод не може брати на себе одноосібно будь-яка адміністрація. Тут має вирішувати народ. Я маю сумнів, чи можна провести в наших нинішніх умовах нормальний референдум, але саму ідею його проведення я вважаю правильною.

Припускаю, що в такому випадку голоси б розділилися. Хочу вірити, що 60% були би проти угоди, а 40% – за. Дійсно, є значна частина українців, які втомилися від усього і вважають, що треба все підписувати. Але хочу вірити, що більшість українців розуміє, що треба бігти цей марафон далі. Зупинятися не можна. 

60 на 40 – це насправді дуже невеликий розрив, причому в будь-який бік. Куди більший розрив був на президентських виборах-2019, і при цьому опоненти Зеленського досі дорікають тим, хто голосував за нього, їхнім вибором. А уявіть, якщо буде йтися про таке доленосне питання. Умовно кажучи, ті, хто голосував за мирну угоду, потім заявлять тим, хто голосував проти: «Ну, ви хотіли воювати – то йдіть і самі воюйте». І це ще буде підігріватися різними російськими ІПСО, які будуть грати на цих настроях.   

Головним наслідком цього референдуму буде те, що Зеленський матиме моральне право сказати Трампові «ні», бо буде опиратися на волю народу. Водночас я розумію, що Трамп все одно може грюкнути дверима... Але все-таки варіант з референдумом кращий, ніж одноосібне рішення Зеленського і його команди піти на угоду, яку завжди можна прочитати в путінському варіанті. 

Зараз особливо активно ведуться розмови щодо формату майбутніх виборів, проведення яких допускається навіть в умовах воєнного часу, під них готується спеціальне законодавство… Про очевидні негативи виборів в нинішніх умовах вже давно все сказано. За яких реальних умов (ідеальних вже очевидно не буде) ви бачите можливість їхнього проведення? 

Я особисто, як громадянин України, категорично проти виборів під час воєнного стану, коли йде агресивна війна з боку Росії. Це точно буде фальсифікація, неважливо в який бік. Ми просто не зможемо забезпечити нормальної змагальної конкуренції політичних сил. Як голосуватимуть воїни – їм будуть під дронами носити скриньки? 

Як бачите, у мене є різне ставлення до референдуму і до виборів. Тому що референдум – це вибір між «так» та «ні», і тут достатньо легко визначитися. У питанні наступника президента чи підтвердження повноважень нинішнього є дуже багато аспектів, які в нормальній демократичній державі мали б бути обговорені і народ мав би почути різні думки. Під час війни він їх просто не почує. 

Але стосовно мирної угоди теж можуть бути різні думки, які треба почути, і скриньки так само доведеться під дронами носити. Натомість прихильники найскоріших виборів, які є в Україні, впевнені, що консервація нинішньої влади призведе до появи нових «міндічів» та нечистих на руку депутатів.   

Тут є одна дуже важлива логічна помилка – вибір між виборами і консервацією того, що є сьогодні. Коли я виступаю проти виборів, я не виступаю за консервацію. Я був би дуже радий, якби суспільство та політичні сили виступили з якоюсь потужною заявою, що ми – проти виборів, але вимагаємо від президента змінити стиль управління державою, вимагаємо рішучої боротьби з корупцією тощо.

Вибачте, але це надто ідеалістично. Того самого вже давно вимагає опозиція, але влада її не дуже чує.

Не чує, тому що це каже Порошенко. А для Зеленського Порошенко – це те саме, що для Трампа Байден. Зеленський у цьому плані досі не вийшов з передвиборчого стадіону. Але якби знайшлися такі ініціативи в суспільстві, які б об’єднали ці думки у різних форматах, тоді він змушений був би прислухатися та відреагувати. Як він зрештою відреагував на «картонковий бунт». Як само відреагував – вже інша річ.

«За тих самих еліт ми не виграємо від перемир'я»

Є розповсюджена думка, з якою важко не погодитися, що Путін будь-яке перемир’я сприйме як паузу для підготовки подальшої агресії. Але в України ця пауза буде також. Однак лунають побоювання, що українське суспільство за «допомогою» політиків за цей час просто вщент розсвариться і само подарує Путіну ключі від України. Ви самі раніше стверджували, що в етнотипі українців є певні риси, які можуть наближувати поразку, коли суперечки переростають у ворожнечу. При цьому мало хто припускає шанс, що українське суспільство навпаки скористається цією паузою з користю. Які зірки для цього мають зійтись?

Гіпотетично ми мали би, нарешті, досягти того рівня змін, коли змінюються еліти, а не тільки суспільство. Українське суспільство з 1991 року (а я ще пригадую українське суспільство зразка 70-80 років) змінюється стрімко і часом неймовірно. Справді, я не впізнаю той народ, до якого звик у юності. І це мене втішає, надає оптимізму. Ми хвилями піднімаємося, потім розчаровуємося та опускаємося. Але при цьому не опускаємося до попереднього рівня і в результаті через оті хвилі поступово зростаємо в досвіді як нація. 

Не можу сказати, що при цьому еліти не змінюються взагалі. Саме корупційні скандали увиразнили одну річ: Україна в'їхала в свою незалежність в іпостасі УРСР, за Кучми трансформувалася в олігархічно-корупційну систему. І еліти далі вважають, що це є нормальною, чи, скажімо, допустимою формою управління державою. Вони іншого способу не бачать, як тримати віжки в своїх руках. А віжки – це передусім тримання в руках суддівської системи. І це провина, фактично, всіх президентів, не тільки Зеленського. 

Якщо еліти усвідомлять, що потрібно все-таки змінювати систему, яка тримається вже чотири десятиліття, тоді все буде нормально. Якщо ні – буде біда, ми розсваримося. За тих самих еліт та їхніх звичних маніпуляцій я не вірю, що ми виграємо від перемир'я.

Так у нас в 2019 році еліти були змінені докорінно, згадайте гасла, під якими тоді йшла виборча кампанія: «Весна прийде – саджати будемо». В результаті все завершилося гучними справами проти друзів президента та депутатів його фракції. 

Бо були змінена не концепція мислення еліт, а люди біля корита. А сам принцип корита залишився.

І що може нарешті змінити концепцію мислення еліт? Поки діють тільки окрики з Заходу і то не надовго.

Це, до речі, історично легітимний спосіб. Нагадаю, як русини кликали до Русі варягів, бо надто багато непорядку було в державі і треба було, щоб хтось цей порядок навів. 

Мені видається, що змінити нас і спосіб мислення еліт може тільки якийсь дуже великий струс. Думав, що війна буде таким струсом, був переконаний в тому, що, нарешті, ми присутні при остаточному моменті трансформації України. Але цього не сталося. Я і далі в філософському плані вірю, що років за 20 ми скажемо, що Україна почала мінятися під час війни і змінилася. Однак поки що ми не маємо права робити такий висновок.

«Ймовірність активної фази Третьої світової війни є дуже реалістичною»

Питання, мабуть, з галузі психології. Ви – людина, яка пережила репресії за радянської влади, перебувала в таборах. І в таких умовах, мабуть, важко не втратити жагу до життя. Українцям часто радять книгу жертви нацистських знущань австрійського психіатра та філософа Віктора Франкла «Сказати життю «так», де він ділиться своїм досвідом того, як ментально вижити у надважких умовах. Які б поради ви дали фрустрованим та виснаженим (кожен по-своєму) українцям на четвертому році великої війни? Вони, скоріше адаптувалися до жахливих реалій чи з кожним місяцем їхній стан, навпаки, погіршується?

Ми зараз перебуваємо на спаді, про який я вже згадував, він настає після кожного піднесення. Ми доходимо до якоїсь вирішальної точки, після якої, за моїми уявленнями, мав би наступити новий підйом, нове духовне піднесення. Це буде передусім спалах якоїсь нової надії, нової енергії, прагнення щось досягти. 

Коли ми хочемо спрогнозувати найближче майбутнє, то екстраполюємо нинішній стан зневіри, втоми і так далі. І припускаємо, що за рік ця втома буде ще більшою. Але я пригадую ситуацію перед Революцією Гідності, коли тодішні опозиційні лідери жалілися, що не знають, що з тим народом робити, бо він не хоче реагувати на заклики, повністю пасивний, приймає Януковича...

А потім раз – і в один момент все змінилося. Тому не факт, що за рік втома буде більшою, вона навпаки може стати набагато меншою. Може статися щось таке, що змінить хід подій. Святий Дух міняє обличчя цієї країни, ми не покинуті. Те, що нас покинула Америка, – це страшенно дратує. Це міняє всі мої наївні уявлення про те, що за радянських часів ми жили в антицивілізації, а от Америка – бастіон цивілізаційних демократичних цінностей. Все, цієї картини сьогодні немає, Трамп її зруйнував. Тобто ми вже бачимо зраду з боку наших союзників, але я переконаний, що це не зрада Небес.

Іноземці, які ризикнули зараз приїхати в Україну, часто шоковані тим, коли бачать, як українці в тилу пристосувалися до війни: планують свій день відповідно до очікуваних ракетних ударів, блекаутів, коли все ще в диму після нічних обстрілів, поспішають на роботу… А українці сміються з таких реакцій і впевнені, що європейці так довго жити не змогли б. Ви вважаєте, що це дійсно якась особлива риса українців чи, в принципі, будь-яка нація вимушено б призвичаїлася до таких умов?

Не думаю, що будь-яка нація. Українці історично дуже адаптивні, бо навчені своєю історією, яка їх била дуже жорстко. Але водночас нам все-таки треба усвідомити, що це не тільки наша заслуга. Тому що ті гроші, які отримує Україна від Європи, від Заходу загалом, дають нам можливість жити в більш-менш нормальних умовах.

Я не хочу зовсім нівелювати спроможності України, але ми б не мали такі переповнені всіляким добром магазини, якби не допомога Заходу. Наша банківська система не працювала б так надійно, як сьогодні. Це дає нам певною мірою ніби не відчувати війни. Хоча могло бути навпаки – згадайте перші місяці повномасштабного вторгнення з порожніми полицями. Ми дуже часто критично ставимося до Заходу і правильно робимо, але при цьому віддаймо їм належне за те, що якусь мінімальну основу для нашого виживання вони дають.

Щодо Заходу. Як би ви охарактеризували етап, що переживають західні суспільства та їхній політикум, який є виразом бажань своїх виборців? Бо того ж Трампа за всього скептичного ставлення до нього можна назвати дзеркалом американського соціуму на цьому етапі.

За останні роки відбулася дивовижна трансформація західного суспільства – не тільки американського, але й європейських держав. Складається враження, що правила цивілізації, яка виросла на повоєнній платформі цінностей, що її сформували християнські демократи – Конрад Аденауер, Альчіде де Гаспері, Роберт Шуман – хтось переніс на іншу платформу. І цінності вже інші, хоча ми саме заради них хотіли повернутися в Європу. 

Коли ці цінності припиняють діяти, бути мотиваторами дій, тоді такими мотиваторами стають егоїстичні інтереси. І ми якраз бачимо сьогодні повсюдний спалах егоїстичних інтересів – США, Угорщина тощо. Одна за одною держави заражаються логікою національного егоїзму, а у випадку з Трампом – ще й персонального. І це дивовижним чином змінює ландшафт Європи.

А якщо починають превалювати національні егоїзми, зіткнення між ними є неминучим. І неминучим стає момент, коли всі будуть воювати з усіма, як сталося всередині XX століття. Тому для мене ймовірність активної фази Третьої світової війни є дуже реалістичною. І через зіткнення егоїзмів, і через розмиття колишнього спільного бачення спільних ризиків. 

«РПЦ може втратити опору й запросити допомоги у Києва»

Наостанок – про церкву. Ще на початках історії з забороною УПЦ МП ви були впевнені, що вона буде дуже складною, і не можна вирішувати це питання похапцем. Коли ми спілкувалися з вами два роки тому, ви підкреслювали, що обраний в результаті шлях був хибним. Як ви оцінюєте ситуацію зараз, коли нібито вже діє закон про заборону цієї церкви, але не помітно масових переходів її парафій до ПЦУ, на що був розрахунок?

Думаю, така ситуація значною мірою збережеться і Українська православна церква (МП) не зникне. Я в цьому і далі переконаний. Вони є репрезентантами тієї частини України, яка інерційно живе у світі, в якому визначальною державою у східно-слов'янському просторі є Росія.

Чому керівники, ієрархи цієї церкви відмовляються думати в нашому ключі? Чому вони відмовляються вставати на пошану до наших загиблих воїнів? Чому вони думають по-московськи, а не по-українськи? Бо Москва лишається для них епіцентром сили, впливів. І нинішні події вони сприймають просто як тимчасове збурення «правильної моделі», де Москва є епіцентром усього.

Аби вони змінили своє ставлення, мають відбутися якісь події в самій Росії. І хочу навести вам приклад. Українські комуністи історично завжди були на боці Москви, вона для них визначала все. Але в 1991 році вони вирішили, що в Росії за Єльцина відбувається щось дуже небезпечне для них і вони можуть втратити владу. І проголосували за українську незалежність, аби свою владу втримати. Це був єдиний унікальний момент в історії України, коли комуністи разом з націонал-демократами і донецькими шахтарями були єдині. Так само може відбутися і в головах церковників УПЦ.

Якщо почнуться разючі політичні зміни у самій Москві, то РПЦ втратить опору й сама може запросити допомоги у Києва. Може змінитися все – тоді Київ буде головний та буде все визначати. Я припускаю навіть таке, тому що відчуваю, як змінюється, хай і зі скрипом, вся геополітична конструкція від епіцентру Московського до епіцентру Київського. 

Під час «мирних перемовин» Росія вкидає умови, аби Україна скасувала «дискримінаційні» закони щодо УПЦ МП, і щодо російської мови. На які поступки може піти Україна в церковному питанні, якщо від цього буде залежати питання миру?

Отих нинішніх активних прихильників УПЦ, її орієнтації на Москву, я би назвав «ждунами». Тільки не політичними, а церковними. Вони очікують, що все це безумство з «іграми в незалєжность» закінчиться і все повернеться на круги своя. Тому вони лишаються вірними оцій «правильній» церковній візії. 

Я не пророк, щоб сказати, чим воно може закінчитися. Тільки хочу підкреслити, що у Росії є свої труднощі, слабинки, але головним ударом для неї буде сильна Україна. Ми як сполучені посудини: піднесення рівня води в одній означає опускання рівня в іншому. Піднесення геополітичного значення Москви означало неминуче опускання Києва. Натомість кожне піднесення Києва є сигналом тривоги, занепаду для Москви.

Отже, нам треба ставати сильними в різних планах: військовому, церковному, суспільному. І сила наша буде рішенням для всіх наших клопотів. 

Але є конкретна ситуація: Москва каже «поверніть права «нашій» церкві», під якою мається на увазі УПЦ МП. І багато де на Заході такі вимоги знаходять співчуття. Як Україні, у якої поки немає притомної стратегії, що далі робити зі священнослужителями та паствою цієї церкви, реагувати? 

Потрібно чітко розділити церковні моменти і юридичні. Якщо СБУ бачить, що якийсь церковний діяч УПЦ діє на користь Росії та колаборує з нею в різний спосіб, його треба притягати до відповідальності на основі українських законів. Для цього не треба закривати церкву, для того треба просто «закрити» конкретного діяча. 

Я особисто знаю членів УПЦ, які є патріотами України, але просто звикли реалізовувати свої релігійні почуття саме в цій церкві, в тих обрядах, у тому антуражі. Я їх не можу назвати злочинцями і мушу дати їм релігійне право вірити так, як вони хочуть. 

«Голос церков має бути значно сміливішим. Хіба Ісус оглядався – чи безпечно, чи ні щось зробити?»

Своєрідним пристанищем для прихильників УПЦ МП мала стати ПЦУ, яка нині відзначає сьому річницю отримання Томосу про автокефалію. Чому їй це не вдалося повною мірою? Звісно, не зовсім коректно у вас, греко-католика, питати оцінку діям православної церкви. Але ПЦУ – це більше ніж церква, вона створювалася фактично як альтернатива укоріненому російському впливу в релігійній сфері.

Мені дійсно буде важко робити свій висновок, бо він може прозвучати як висновок греко-католика про православ'я. Тому я скажу про всі українські церкви, крім УПЦ, бо це окрема розмова. Всім їм в нинішній час війни притаманна обережність: як би не зробити якусь помилку, краще поводитися спокійніше, надійніше, ніж поспішити і «напартачити». Натомість нинішній час війни і складнощів вимагає іншого характеру християнства – сміливого, переконливого, яке не звертає увагу на обережність, натомість вміє і владі, і суспільству сказати важливі речі.

З одного боку, це прекрасно, що ми маємо Всеукраїнську Раду церков і релігійних організацій. Це унікальна структура, яка засвідчує, що всі українські церкви можуть бути в одній структурі. І чудово, що ця організація виступила з заявою до уряду, керівництва держави про потребу боротьби з корупцією. Але боротьба з корупцією – це справа не лише держави, це також і моральна проблема. І про цю моральну проблему всі ці організації мусять говорити зі своїми релігійними спільнотами: греко-католики – з греко-католиками, православні – з православними, мусульмани – з мусульманами, євреї – з євреями. 

Я очікую, що в цей відповідальний момент голос церков і релігійних організацій має бути значно активнішим і сміливішим. А наша біда в тому, що поки ми оце змагання між Москвою і Києвом не можемо остаточно виграти через те, що ніби задовольняємося тим, що маємо. Ми можемо мати набагато більше, можемо відвойовувати собі простір. 

Під час війни не треба бути надто обережними, навпаки – чим більша криза в суспільстві, тим більшим та сміливішим має бути епіцентр духовності. Хіба Ісус оглядався на те – чи безпечно, чи ні щось зробити? Він йшов вперед та сміливо відстоював певні духовні речі. І це завдання не тільки церков, а й громадянського суспільства. 

Чи об’єднання ПЦУ та УГКЦ, про яке стільки років говорять, підсилило б обидві церкви? Може, воно б допомогло запустити ті процеси, про які ви кажете?

Ні, навпаки, така ідея була б абсурдною і хибною, бо вона не враховувала би головне. Українська ідентичність мозаїчна. Це було б рівноцінно об’єднанню всіх регіонів України в один великий: щоб слобожанці були подібні на галичан, а волиняки – на миколаївців.

Це неможливо, тому ми маємо шукати інші форми єдності. І вони вже знайдені в майданах. На Майдані не сперечалися, хто з якого регіону чи хто якої релігії. Молилися всі разом. 

Павло Вуєць, «Главком»