Блекаути, децентралізація, популізм: обстріли як тест на ефективність реформ в енергетиці

Почну з мети: пишу цю колонку не для "пошуку крайніх", а для формування висновків на майбутнє, бо це – не остання наша зима.

І Росія, на жаль, нікуди не подінеться.

Тому наша енергетика завжди повинна бути готовою до цих двох викликів, незалежно від дати на календарі.

Саме під цим кутом варто оцінювати ефективність реформ в енергетиці з моменту здобуття незалежності та отримання у спадок великої радянської енергетичної машини.

Що нас рятує?

– Суперрозгалужена мережа магістрального транспортування та локального розподілу газу й електроенергії. Це не наше досягнення, але нам вдалося зберегти її у відносно притомному стані та конвертувати у відокремлених і порівняно ефективних операторів мереж різного типу.

– Інтеграція з європейським ринком газу через численні мультиканальні точки приєднання, яка потенційно може закрити всю внутрішню потребу в газі навіть за умов значного пошкодження сегментів видобутку та зберігання (підземних сховищ).

– Інтеграція з європейським ринком електроенергії. Обсяг теоретично можливих перетоків тут менший, ніж у газі, але він є критично важливим для підтримки нашої системи в моменти, коли частина внутрішніх ресурсів стає недоступною.

– Приватні "мурахи" на ринку рідкого палива, які поступово замінили державних "корів" і ефективно забезпечують економіку достатніми обсягами дизелю та бензину. Хоча я вже не впевнений, що коректно надалі називати їх "мурахами" – деякі з них відростили величезні акулячі щелепи.

– Керівництво (правління та наглядові ради) великих операторів державних активів, які не побоялися робити непопулярні, але доцільні з погляду воєнного часу речі. Тобто будувати системи захисту не за принципом "найдешевша пропозиція на Prozorro, щоб блогери хвалили", а за принципом достатньої надійності та розумної швидкості. Знаю щонайменше дві такі компанії, але спеціально не називатиму їх.

– "Куркулі"-автономники найрізноманітнішого масштабу – від цілих міст (наприклад, Житомир) до приватного бізнесу та домогосподарств, які в попередні роки переходили на автономні системи малого розміру й альтернативні види палива.

Де у нас серйозні проблеми?

– Централізоване теплопостачання великих міст за радянською моделлю. Теоретично воно може працювати ефективно за двох умов: якщо не красти і якщо відсутній високий ризик російських ракетних ударів. Якщо хоча б одна з цих умов не виконується – потрібно переходити на розподілені системи малого розміру у приватній власності. А якщо не виконуються обидві умови одночасно, то результат ми й спостерігаємо в цілій низці українських міст.

– Енергоатом. Це епічний провал за цілою низкою напрямів. Виділю те, що болить найбільше: фактичну відсутність систем захисту на точках приєднання атомних станцій до мережі, які були б співмірними з фінансовими можливостями цього державного монстра.

– Надвисока концентрація систем підготовки та компримування (читай – викачки) видобутого газу в державних видобувних компаніях. Це надто легка мішень для російських ракет і дронів.

– Система державних закупівель, сфокусована на імітації власної ефективності. Найпоширеніший приклад такої імітації – підміна критерію придатності критерієм найменшої ціни. Тобто замість обговорення ефективності систем захисту підстанцій ми бачимо нескінченні срачі на тему того, хто купив бетон дешевше.

– Популізм і сварки як культура, що домінує, серед представників державного управління сектором. Надто багато з них досі не відучилися називати наших громадян "простими людьми" та обіцяти "дешеву енергію всім і завжди". А після чергового прильоту починають істерично тикати пальцями в сусідній щабель управління, перекладаючи на нього провину – замість чесного визнання проблеми та її швидкого виправлення.