Хто може бути майбутнім президентом України?

Ми продовжуємо розмову про те, хто може стати майбутнім президентом України. Це моделювання не в жанрі політичного прогнозу чи передвиборчої аналітики.

Хочу ще раз підкреслити: цей текст не є політологічним дослідженням і не є електоральним прогнозом. Я свідомо дивлюся на тему не як політолог, а як історик. Щоб уникнути політичної ангажованості.

Ми спробуємо застосувати принцип історизму: майбутнє найчастіше проростає з минулого. Не як повтор подій, а як повтор ролей і функцій.

Історія не повторює людей, та повторює типажі. Тому замість запитання «хто саме?» коректніше поставити інше: який тип лідера приходить у певну історичну фазу.

Щоб це зрозуміти, почнемо з розбору, як починався наш світ. Подивимось на українських президентів не через політичні симпатії чи антипатії, а через роль, яку вони виконували у процесі державотворення.

Точка відліку внутрішнього політичного процесу – Леонід Кравчук, ідеолог переходу і символ легітимації української держави. Перший президент майже ніколи не адміністратор і не реформатор. Його історичне завдання легітимізувати новий стан справ.

Леонід Кравчук був саме таким. Його ідеологічне минуле – школа партійної роботи, апаратної гуманітарної політики – визначило стиль його президентства. Він мислив не категоріями управлінської механіки, а скоріше категоріями політичної рамки, символів, формулювань, легітимності. Його історична функція полягала не в керуванні господарськими процесами, а в оформленні самого факту української державності як політичної реальності.

Показовий епізод початку 1992 року. У владних колах тоді серйозно обговорювали модель, за якої президент має активно очолити виконавчу вертикаль, зокрема регулярно брати участь у засіданнях уряду, фактично входити в оперативне управління. У Будинку уряду навіть підготували окремий робочий кабінет для президента.

Кравчук один раз прийшов на засідання Кабінету міністрів, вислухав обговорення, а йшлося про жорсткі питання економічної кризи, розриву господарських зв'язків, дефіцитів, фінансових збоїв після розпаду Союзу. І більше Леонід Макарович в урядових засіданнях участі не брав.

Не тому, що не міг. А тому, що це була не його роль. Він зосередився на іншому – формуванні державної політичної мови, символіки, зовнішньої легітимації, базових контурів нової української суб'єктності. Історично це дуже чистий тип: не керівник механізму, оформлювач державного факту.

Леонід Кучма вже був адміністратором і стабілізатором державної машини

Після символічної фази державного заснування історично майже завжди приходить фаза керованості. Не сенсів, а механіки, налагодження процесів. Така роль адміністратора.

Леонід Кучма був до неї фахово підготовлений усією попередньою кар'єрою. Керівник великого підприємства військово-промислового комплексу, виробничого гіганта союзного значення, він працював у середовищі складних технологічних і управлінських ланцюгів, великої кількості персоналу, багаторівневої координації. Кучма був управлінцем найвищого рівня. «Червоним директором». Його посада директора «Південмашу» належала до номенклатури союзного рівня і перебувала в полі прямої уваги вищого керівництва СРСР. Такі жорсткі масштабні задачі сформували не ідеолога, а системного менеджера.

У президентській ролі він природно тяжів до виробничої, управлінської, процедурної логіки. Леоніда Даниловича більше цікавили питання функціонування системи, ніж світоглядні дискусії про її філософію. Він мислив категоріями збирання вертикалі, керованості, балансу центрів впливу, практичної працездатності державного механізму.

Показовою стала його відома фраза періоду дискусій про напрям розвитку країни: «Скажіть, яку Україну треба побудувати – я побудую». У цій формулі не слабкість, а тип. Він не був ідеолог-візіонер за суттю, але відпрацював свої терміни при владі як адміністратор-виконавець великого проєкту.

Світоглядні конструкції для нього не були головним інструментом політики. Його інструментом була збірка системи. Хоч саме Кучма влучно і чітко зазначив, що «Україна – не Росія». І саме тому, що з від «червоного директора» росіяни не чекали такої позиції – ця фраза досі їх болісно дратує.

Є історична логіка в тому, що після запуску державної системи приходить той, хто відрегулює систему, а потім сформує нові рамки.

Розширення ролі: від адміністратора до архітектора моделі

Роль Леоніда Кучми не вичерпується лише функцією адміністратора і стабілізатора. Історично точніше буде сказати, що у другий період його політичної діяльності до цієї ролі додалася ще одна - роль архітектора державної моделі, навіть якщо вона не усвідомлювалась ним як свідомий реформаторський проєкт.

Парадокс у тому, що, не позиціонуючи себе як реформатора і без чіткої ідеології реформ, він, проте, став учасником і політичним носієм економічних перетворень початку 1990-х, коли працював прем'єр-міністром. Тоді ключові реформи просувалися економічним блоком уряду, зокрема віцепрем'єром і міністром економіки Віктором Пинзеником, часто за доволі негативного сприйняття частиною урядової команди. Попри це, реформи були проведені й заклали базові механізми ринкової трансформації.

Не проголошуючи себе реформатором другий президент України фактично став політичним носієм реформаторського результату. Він створив систему, яка почала працювати за власною внутрішньою логікою. Логікою незалежної країни.

По суті, сучасна інституційна Україна значною мірою є посткучмівською конструкцією. Саме в той період було сформовано реальний баланс президентсько-парламентської, а згодом парламентсько-президентської моделі. Саме тоді оформилися фінансово-промислові групи, які на десятиліття вперед визначили економічний ландшафт країни й зберігають вплив зараз. Саме тоді склалися знайомі нам правила гри у політиці, у великому бізнесі, у відносинах еліт.

Це була не реформа як маніфест, а нова державна архітектура, створена управлінцями-практиками. Тому історично коректно сказати, що у другій фазі своєї каденції Кучма поєднав ролі стабілізатора і архітектора державних процесів…

Найближчий схожий історичний кейс – французький. Легендарний президент Де Голль прийшов до влади як символ опору, а вдруге повернувся вже як архітектор нової державної моделі. Саме рука де Голля сконструювала П'яту республіку, яка діє донині. Бо Роль рятівника тільки фазова, фрагментарна. А вже роль лідера-архітектора інституційна і довша. Мобілізаційні лідери виграють кризу. Системні архітектори виграють відбудову.

Кого приведе український політичний алгоритм

Якщо подивитися на український президентський цикл у рольовій логіці, ми бачимо послідовність:

• Ідеолог переходу.
• Адміністратор керованості.
• Ідеолог ціннісної фази.
• Силовий централізатор (невдала модель Януковича).
• Стабілізатор кризової держави.
• Руйнівник старої моделі.
• Герой і рятівник трансформаційної (воєнної) фази, який мобілізує суспільство.

Ми добре знаємо прізвища кожного, хто свої ролі в українській історії вже відпрацював.

Зовсім не випадковий набір постатей. А визначена потребою історичного процесу послідовність функцій. Так от. В історичних аналогах після фази трансформації майже ніколи не приходить новий трибун або новий руйнівник. Бо розхитана система прагне збалансуватись лідером іншого психотипу.

Історичний прогноз типу наступного лідера

Після фази Рятівника історично найчастіше приходить: архітектор відбудови або модернізатор-технократ коаліційного типу. Не герой сцени, радикал, ідеологічний трибун чи антисистемний бунтівний руйнівник.

Після тривалого етапу роботи на межі проєктних можливостей заради виживання – у суспільному механізмі з'являється ніша для переговорника, інституційного інженера-конструктора довгої системи. Так зазвичай завершується цикл мобілізації суспільства заради захисту надзавдань. Героїчний сюжет вичерпується.

Отже, якщо дивитися на українських президентів через історичні ролі, ми бачимо не хаотичну зміну постатей, а послідовну зміну функцій. Політичний цикл. І якщо зіставити його з історичними аналогами, видно закономірність: після фази лідера-рятівника запит зміщується на архітектора відбудови і модернізатора системи.

Але історичне прогнозування чесне лише тоді, коли воно не підганяє модель під прізвища. Тому на цьому етапі ми поки зупиняємося. Ми визначили тип лідера, який наближається. Далі ми поговоримо про прізвища, які відповідають запитам часу. Як про історичну екстраполяцію.