Нульове зростання ВВП України. Чому стабільність не означає розвитку

Економіка України ввійшла у другу половину 2026 року з доволі суперечливими результатами. Так, макрофінансова стабільність, якщо дивитися на неї очима чиновника високого рангу, поки що зберігається: держава фінансує оборону та соціальні зобов'язання, валютний ринок залишається контрольованим, міжнародні резерви перевищують 50 млрд дол., інфляція, за даними статистики, сповільнилася. Зовнішнє фінансування надходить — і всі попередні зобов'язання виконуються. Чого ще треба?

Однак за цими формальними ознаками стабільності дедалі виразніше проявляється фундаментальна проблема: чому економіка практично перестала зростати? За перше півріччя 2026-го реальний ВВП не зріс — 0,0% до відповідного періоду минулого року, у другому кварталі зростання становило лише 0,6%. Для порівняння: початковий прогноз, на якому будувався державний бюджет, передбачав зростання економіки на 2,4% за рік. Тепер оцінки значно скромніші: Міністерство економіки очікує 1,6%, Національний банк України — 1,8, а Міжнародний валютний фонд — лише 1,0–1,6%. Це вже сигнал вичерпання нинішньої моделі стабілізації. Тут є про що замислитися і новому уряду, і Нацбанку: дієвої Ради НБУ з незалежних професійних членів, якою вона була за часів А.Гальчинського, В.Геєця, В.Козюка та інших, сьогодні фактично немає. Разом із тим сам НБУ залишається незалежним усередині країни, але не від зовнішніх міжнародних фінансових організацій.

Економіка все ще на п'яту частину менша, ніж до великої війни

Після катастрофічного падіння 2022 року Україна так і не змогла перейти до стійкого відновлювального зростання: реальний ВВП зараз становить лише близько 79% рівня 2021-го. Структурний спад у більшості цивільних виробничих галузей триває фактично з кінця 2024 року. Зростають насамперед ВПК, торгівля, видобування нафти й газу та окремі сегменти будівельних матеріалів.

Проблема вже не лише в недостатніх темпах зростання ВВП — спостерігаємо кардинальну зміну структури економіки, яка дедалі більше спирається на бюджетні видатки, оборонне замовлення, імпорт і зовнішнє фінансування, тоді як промисловість, інвестиції та експорт залишаються слабкими.

Особливо тривожний сигнал — інвестиції: валове нагромадження основного капіталу в першому кварталі 2026 року скоротилося на 7,9%, промислове виробництво за січень—травень — на 0,2, сільське господарство — на 1,6%. Водночас роздрібний товарообіг збільшився на 9% — споживання зростає значно швидше, ніж виробнича база.

Імпортна модель дедалі більше поглинає валютні ресурси

За перше півріччя 2026 року імпорт товарів зріс приблизно на 29%, тоді як експорт — лише на 5%; дефіцит торгівлі товарами вже сягнув близько 29 млрд дол. проти 19 млрд дол. за аналогічний період минулого року. Найбільше зростає імпорт енергоносіїв, електроенергії, енергетичного обладнання, електроніки та будівельних матеріалів — частина цього імпорту об'єктивно пов'язана з війною, однак проблема значно ширша. За останні 12 місяців дефіцит балансу товарів і послуг сягнув 69,2 млрд дол., структурний валютний дефіцит — близько 50,1 млрд дол. Перекриває його насамперед міжнародна допомога (близько 60 млрд дол.), тоді як прямі іноземні інвестиції забезпечили лише 1,7 млрд дол. валютного припливу. Фактично зовнішня допомога перетворюється на бюджетні видатки, які стимулюють внутрішній попит та імпорт, збільшують попит на валюту і призводять до зростання інтервенцій НБУ, — це підтримує економічну активність сьогодні, але не формує виробничої спроможності на завтра.

Саме тому валютні інтервенції НБУ постійно зростають: за січень—липень 2026 року вони становили вже 28,1 млрд дол. (+34% рік до року), у липні НБУ продавав у середньому 207 млн дол. щодня. Річний обсяг оцінюється у 43 млрд дол., причому 86% з них припадало на задоволення попиту бізнесу. Отже, стабільність гривні сьогодні забезпечується не збалансованістю зовнішньої торгівлі, а передусім масштабним зовнішнім фінансуванням і продажем валюти Національним банком. Це дуже різні речі.

Бюджет став головним рушієм економіки

Друга фундаментальна диспропорція — державні фінанси: доходи бюджету без грантів становлять близько 39% ВВП, тоді як видатки — до 65%. Близько 42% видатків покриваються зовнішньою допомогою, 70% видатків — безпека та оборона, ще 7% — обслуговування державного боргу. В умовах війни величезний бюджетний дефіцит неминучий, однак масштаб проблеми вражає.

За останні 12 місяців дефіцит бюджету без грантів досяг приблизно 26% ВВП, державний борг — уже майже 103% ВВП. Водночас  внутрішній борг становить лише 22% загального боргу, але на нього припадає 73% усіх відсоткових платежів держави. Проблема вже не лише у величині боргу, а й у його вартості, до формування якої прямо причетне керівництво НБУ.

Чи може країна з нульовим зростанням дозволити собі наджорсткі гроші?

Облікова ставка НБУ становить 15,5%, тоді як річна інфляція у липні — 7,7%. Реальна ставка сягає приблизно 7,8% за практично нульового приросту ВВП. Постає просте запитання: яку макроекономічну проблему сьогодні вирішує настільки висока реальна ставка? Якщо основні причини інфляції — це руйнування енергетики, зростання виробничих витрат, світові ціни на енергоносії, девальвація та підвищення акцизів, то можливості відсоткової ставки боротися з нею об'єктивно обмежені. Тим більше що ціни промислових виробників у червні зросли на 39,1%  рік до року, а це створює потенціал перенесення витрат у споживчі ціни найближчими місяцями. Натомість висока ставка має цілком відчутні побічні наслідки.

По-перше, вона підвищує вартість державних запозичень: якби з початку війни гривневі ОВДП розміщувалися за фіксованою ставкою близько 10%, то видатки бюджету на їхнє обслуговування у 2023–2026 роках могли бути приблизно на 260 млрд грн меншими.

По-друге, вона стримує банківське кредитування: загальний рівень кредитування економіки становить лише близько 14% ВВП, а працюючих  гривневих кредитів — майже 10% ВВП. Понад 240 млрд грн припадає на пільгові програми кредитування та іпотеки — близько чверті портфеля працюючих кредитів. Маємо парадокс: держава підтримує високу вартість грошей, а потім сама витрачає бюджетні кошти, щоб компенсувати бізнесу та населенню цю вартість через пільгові програми, — довгостроковою моделлю розвитку це бути не може.

Інфляція знижується, але ризики нікуди не зникли

На перший погляд, інфляційна ситуація покращується, проте водночас накопичуються проінфляційні фактори — ціни виробників, енергоносії, акцизи та курс. У липні гривня була приблизно на 7% слабшою до долара, ніж рік тому, а середній курс усе ще нижчий від закладеного в бюджеті рівня, що зменшує гривневий еквівалент зовнішньої допомоги та митних надходжень. Тому дилема другої половини року складна: жорсткі монетарні умови додатково пригнічують економіку, а швидке пом'якшення без зміни політики загалом загрожує посиленням валютного та інфляційного тиску. Самою лише обліковою ставкою цієї суперечності не вирішити.

2027 рік не принесе автоматичного прискорення

На 2027 рік Міністерство економіки прогнозує лише 1,3% зростання ВВП, НБУ очікує 2,8, МВФ — 3,5%. Навіть найоптимістичніший прогноз не означає швидкого повернення до довоєнної траєкторії — Україна ризикує отримати кілька років слабкого відновлення. Для країни, яка втратила значну частину виробничого потенціалу, населення та капіталу, зростання на 1–3% — це фактично стагнація. Потрібне тривале випереджальне зростання, достатнє для модернізації економіки, повернення людей, фінансування оборони та скорочення залежності від зовнішньої допомоги.

Від політики стабілізації до політики розвитку

Головний висновок середини 2026 року: політика збереження стабільності вже не може підміняти економічну політику розвитку. Протягом перших років війни пріоритет був очевидним: не допустити фінансового колапсу, забезпечити бюджет, втримати банківську систему та валютний ринок. Це завдання значною мірою виконано.

Однак тепер потрібен наступний етап — перехід від економіки зовнішнього фінансування й імпортного споживання до економіки виробництва, інвестицій та експорту. Для цього необхідна низка взаємопов'язаних змін.

Монетарна політика має враховувати не лише інфляцію, а й стан економічної активності, кредитування та інвестицій: реальна відсоткова ставка не може роками залишатися однією з найвищих у регіоні в економіці, яка фактично не зростає.

Кредит має повернутися в реальний сектор — потрібні механізми довгострокового фінансування промисловості, енергетики, оборонного виробництва та експорту, а не розширення компенсаційних бюджетних програм.

Бюджетна політика повинна стати більш інвестиційною: кожна гривня цивільних державних видатків має максимально працювати на внутрішнє виробництво, зайнятість і розширення податкової бази.

Критичний імпорт необхідно поєднати з політикою імпортозаміщення: частину цього попиту варто перетворювати на замовлення для української промисловості.

Експорт має знову стати одним із головних двигунів зростання. Розрив між приростом імпорту на 29% та експорту лише на 5% — це не просто проблема торговельного балансу, це показник структурної слабкості економіки.

Головне питання: що ми залишимо після припинення зовнішньої допомоги? Справжнім показником ефективності економічної політики має бути не те, скільки зовнішніх ресурсів Україна отримала, а який виробничий потенціал створено за їхньою допомогою.

Що потрібно змінити вже зараз

По суті, йдеться про перехід від утримання макрофінансової стабільності до стабільності через економічне зростання: у першому випадку економічна активність — змінна, якою можна пожертвувати заради інфляції та курсу, у другому — стабільність забезпечується розширенням виробництва, зайнятості та інвестицій. Це не означає відмови від макрофінансової стабільності, навпаки, без відновлення виробничої бази вона з кожним роком коштуватиме дедалі дорожче. Від відповіді на це питання залежить не лише економічний результат 2027 року, а й те, якою Україна вийде з війни — економікою, що постійно потребує зовнішнього фінансування, чи державою, здатною самостійно генерувати ресурси для майбутнього.