35 років капіталізму по-українськи. Частина перша. Химерна і незалежна економіка

Коли у грудні 1992 року я прийшов працювати до Міністерства економіки України, відомство саме переживало одну з найдивовижніших трансформацій у своїй історії.

Ще зовсім недавно існував Держплан Української РСР – один із головних органів радянської планової економіки. Потім був Державний комітет з економіки. А вже після проголошення Незалежності з’явилось Міністерство економіки України.

Таблички на дверях змінювалися швидше, ніж економічне мислення.

Я добре пам'ятаю розмови з людьми, які багато років працювали ще в системі Держплану. Вони напівжартома говорили мені:

«Ти там передай нагору: нехай скажуть, що нам тепер будувати – ринок чи повертатися до планової економіки. Ми зробимо. Тільки скажіть, що треба будувати».

Сьогодні ця фраза може здатися мемом.

Але тоді це було діагнозом стану держави на початку 1990-х.

Люди, які десятиліттями працювали в системі, де завдання спускалося згори, так і чекали нового завдання згори – наприклад, побудувати ринок.

Приблизно в той самий час тодішній прем'єр-міністр Леонід Кучма сформулював цю розгубленість уже на рівні державної політики знаменитою фразою: «Ви мені скажіть, що будувати, і я вам побудую». Це було питання не тільки Кучми, а й всієї країни. Країни великого потенціалу.

У перші роки Незалежності про Україну постійно говорили як про країну величезного економічного потенціалу.

Іноземні експерти, політики, міжнародні організації повторювали приблизно один набір аргументів.

Серед яких і 50+ мільйонів населення, високий рівень освіти, міцна промисловість, металургія, машинобудування, авіація, ракетно-космічна галузь; своє вугілля, залізна руда, чорноземи та вигідне географічне положення між Європою та Азією.

І ми самі охоче в цей потенціал вірили, як громадяни і як фахівці.

Логіка здавалася простою: Україна отримала незалежність, тепер достатньо відмовитися від планової економіки, запровадити ринок і величезний потенціал почне працювати. Та не сталося.

І справа була не лише у помилках. На мою думку, існувало фундаментальне нерозуміння вихідної точки, причому не тільки в Україні, а й серед багатьох наших західних партнерів.

На Україну дивилися як на готову національну економіку. А такої економіки у 1991 році фактично ще не існувало. Бо сама економіка була тут. Управління ж значною мірою півсторіччя перебувало в Москві

Українська РСР була однією з найбільших промислових частин Радянського Союзу. Але вона залишалася частиною єдиного союзного господарського комплексу до грудня 1991 року. І референдум та підпис на Беловезькій угоді не міг у мить реформувати економічний механізм.

Старші співробітники Міністерства економіки, які прийшли ще з Держплану, розповідали, що переважна частина ключових економічних рішень щодо України ухвалювалася не в Києві, а в Москві.

Вони називали навіть цифру – близько 80 відсотків.

Я не став би сьогодні видавати цю цифру за статистично встановлений показник. Але вона дуже точно передає психологію і конструкцію тієї системи: економіка фізично знаходилася в Україні, але значна частина механізмів управління нею була за її межами.

Завод стояв у Харкові, Дніпрі чи Запоріжжі. Але сировину міг отримувати з Росії чи Казахстану. Комплектуючі із Білорусі або іншої республіки. Замовлення формувало союзне міністерство в Москві. Воно ж часто визначало, кому і за якою ціною відправляти готову продукцію. Й Москва була зацікавлена у максимальній залежності між республіками й формувала складну павутину зв’язків.

Тому в 1991 році сталося набагато більше, ніж зміна прапора над адміністративними будівлями.

Політичні кордони виникли за один день. А нові економічні зв'язки так швидко виникнути не могли.

Так ми опинилися на старті державності у двох кризах одночасно.

Україна фактично переживала подвійну трансформацію. Перша реалізувалась через крах планової економіки. Друга як розпад єдиного господарського комплексу СРСР.

Руйнувалися виробничі ланцюги. Зникала стара система державного замовлення. Змінювалися ціни на сировину та енергію. Колишні внутрішні поставки між союзними республіками ставали міжнародною торгівлею.

До цього додалися внутрішні помилки.

Затягування реформ, слабкість державних інституцій та відсутність досвіду макроекономічного управління незалежною державою. Економіка вступила у незалежність величезним бюджетним дефіцитом й неконтрольованою емісією.

Результат був катастрофічним.

За першу половину 1990-х Україна втратила приблизно половину реального ВВП. За оцінками Світового банку, між 1991 і 1998 роками скорочення наблизилося до 60 відсотків.

У 1993 році інфляція вимірювалася вже тисячами відсотків.

Гроші переставали виконувати свою нормальну функцію. Зарплата, отримана на початку місяця, до його кінця могла втратити значну частину купівельної спроможності.

Для покоління, яке пам'ятає 1990-ті, слово «купон» це стільки назва тимчасових грошей, як символ епохи.

Гроші раптом перестали бути грошима.

У середині 1990-х значна частина української економіки навчилася існувати без нормальних грошей.

Підприємства розраховувалися продукцією через складні бартерні ланцюги. Одне підприємство мало метал, друге – пальне, третє – продукти, четверте могло забезпечити транспорт.

І все це обмінювалося через десятки посередників.

Неплатежі стали частиною економічної моделі.

Держава заборговувала підприємствам. Підприємства – державі й одне одному. Роботодавці не платили працівникам.

Це була химерна економіка переходу: радянська система вже не працювала, а повноцінна ринкова ще не запустилась.

Але саме в цьому хаосі починав формуватися новий український капіталізм.

Починалась велика приватизація… Про неї у наступній частині економічного серіалу Гроші незалежності.