Вони думали, що спіймали Бога за бороду. Але маятник хитнувся

Давайте говорити не про Настю і Потапа, а значно ширше.

Хіба, ви, люди, ще не зрозуміли однієї залізної закономірності? Усе, що з’явилося на українській поп-сцені і в українському шоу-бізі, починаючи з 2000-х років – це вже не українське мистецтво. І це не українські артисти!

Це гібридне покоління, що виростало в інфопросторі, повністю контрольованому олігархами, імена яких ви знаєте і без мене. Усі їхні канали – а це «топові» канали України – Інтер, 1+1, ICTV, Новий, СТБ, М1, М2, ТЕТ – довго і терпляче займалися селекцією саме цього виконавця – лояльного до влади грошей, слухняного і всеїдного, орієнтованого на російський ринок, зверхньо і майже вороже налаштованого до всього щиро українського.

Я не буду перераховувати всі ті мегарейтингові проекти, ті хіт-фабрики, х-фактори та голоси країни, де зовсім юних і у більшості обдарованих українців, буквально «ламали через коліно» всі оті гібридні «вокальні тренери», які самі пройшли через горнило цього пекла, де з них випалювалося все те, українське, що ще могло зберегтися в їхніх душах.

Бо якщо в цих проектах і з’являлися якісь чисті душі, як, приміром, та ж Іларія чи Юркеш, то їх зрізали ще задовго до фіналу. Бо за кулісами і на всіх знімальних майданчиках панувала російська мова, російська естетика, проросійська ментальність.

Можливо сьогодні це вже не так помітно під товстим шаром синьо-жовтої фарби і тотальним переформатуванням  виконавців, яким дозволено бути «зірками» для цього народу. Але я не вірю майже нікому з нинішнього «першого ешелону» цього покоління. Не вірю, бо знаю багатьох з них зблизька, пам’ятаю їх з довоєнних часів, коли вони пишалися концертами чи проданими піснями «за поребриком». А потім різко стали мегапатріотами – і вся вітчизняна система шоу-бізнесу почала працювати на їхні грандіозні патріотичні шоу.

Пам’ятаю, як я був здивований, коли перед самим вторгненням агресора, був запрошений на канал «Україна», де знімалося грандіозне шоу «Спіівають всі».

Проект зібрав СТО найпомітніших поп-зірок тодішньої України, розбавивши їх фріками і трансвеститами та ще кількома народними артистами як то Іво Бобул, Павло Зібров, Оксана Пекун, Марія Бурмака, Світлана Білоножко – і ваш покірний слуга.

І досі в моїй пам’яті оте відчуття косих поглядів з боку багатьох молодих: «А чьо тут делают еті діназаври?». Будь-які слова делікатної критики з нашого боку сприймалися ними якщо не з іронією, то зі сміхом і улюлюканням. Особливо тоді діставалося Бобулу, який не відрізнявся зайвою тактовністю і називав речі   і людей своїми іменами.

І вже тоді мене невідступно переслідувала думка – про яку естафету поколінь, про яку передачу досвіду і збереження традиції може йти мова, коли так безцеремонно і жорстко насаджується зневажливе ставлення до всього українського...

Зрозуміло, що війна стала точкою відліку нових часів. Але для шоу-бізнесу це стало всього лише часом нових правил, коли перед усіма «зірками», які до того співали виключно російською, була поставлена умова, – позбутися свого російськомовного репертуару або зробити терміновий переклад своїх російськомовних хітів.

І треба сказати, що більшості з тієї «зіркової обойми» це практично вдалося. Про якість говорити тут не будемо, але формальна сторона тієї українізації була дотримана.

Щоправда, не всіма. У деяких одіозних шоу-дів були серйозні проблеми з дорогими рекламними роликами, які активно ротувалися на телеканалах. Один із текстів пам’ятаю й досі: «Лед тронулся, когда ты до меня дотронулся...». Хіба можна забути колись той «суржиковий» варіант, який зазвучав незабаром з телеекранів, він виглядав так: Лід тронувся, коли до мене ти дотронувся...»))

Зрозуміло, що ця «тотальна українізація» не мала нічого спільного із справжнім зануренням у всесвіт української культури чи поезії. Це було вульгарне і аморально жахливе зовнішнє перефарбування без зміни внутрішньої суті.

Скажу парадоксальну річ: мене абсолютно не тригерять і навіть викликають певне розуміння люди, які не втратили остаточно свою суть – і почали говорити правду про себе, про те, як складно їм переживати цей процес трансформації.

Щоб зрозуміти їх почуття, я й вдався до опису тих недавніх часів. А тепер просто уявіть, що їм з дня в день, з року в рік вкладалися в голову думки, що треба співати російською, бо це комерційно вигідно, це слава, гроші, рейтинги і визнання.

А потім їх викликали на килим їхні високі куратори – ті ж самі дяді й тьоті з телебачення і сказали – треба терміново розвернутися у протилежний бік, кардинально поміняти свою творчу орієнтацію.

І скажу вам абсолютно відверто – я не хочу їх тут таврувати, насміхатися чи закликати до хейту. Я знаю, як їм зараз непросто – з їхнім набором для спілкування українською у 200 слів, з їхніми особливими щелепами, які не дозволяють їм вивчити українську фонетику – і це чутно одразу. Я уявляю цю міру напруження, відчуття несправжності і нерозуміння всього що відбувається довкола. Як це декого дратує і бісить. Аж до того, що хвороби з ментального рівня переходять на фізичний.

Я не тримаю зла ні на кого і не зловтішаюся, але у мене дуже добра пам’ять. І я пам’ятаю, як на початку 2000 років з появою комерціних радіо і телеканалів відбулася оця «культурна революція». Просто вже на наступний день ти раптом став чужим у своїй країні – «неформатом», «нафталіном» і «примітивом».

Ціла когорта чудових українських артистів, що прийняла творчу естафету від свої попередників, просто пішла в інформаційне небуття через свою українськість. Хтось спився, хтось помер, але хтось таки вижив!

Вижив – щоб усе розказати і пояснити людям, котрі не знають, як це відбувається насправді. І я тепер навіть співчуваю тим, недавнім «зіркам», які дивилися зневажливо в наш бік, а сьогодні втратили майже все – авторитет публіки, стадіони, шалені гонорари. А вони ж думали, що спіймали б-га за бороду!

Але маятник хитнувся в інший бік...