Мінфін прагне залишити мільйони українців без інтернету, особливо в прифронтових районах

Після конференції Telecom Ukraine народний депутат Олександр Федієнко знову порушив тему, яка дедалі більше виходить за межі звичайної суперечки між бізнесом і державою.

Йдеться про ставлення Міністерства фінансів до малого та середнього бізнесу на ринку електронних комунікацій і, зокрема, до можливості роботи невеликих провайдерів на спрощеній системі оподаткування.

На перший погляд це суто податкове питання.

Насправді — значно ширше.

Це питання того, якою Україна хоче бачити свою телекомунікаційну інфраструктуру під час війни і після неї.

Великий оператор — не завжди означає стійкий зв’язок

У мирний час можна було б сказати: великий оператор має більше грошей, більше персоналу, більше технічних можливостей — отже, саме він і повинен забезпечувати зв’язок.

Війна показала, що все не так просто.

Український ринок електронних комунікацій побудований не тільки на великих компаніях. У ньому працюють тисячі невеликих і середніх провайдерів, які обслуговують конкретні міста, селища, райони та навіть окремі вулиці.

І в багатьох випадках саме вони виявляються найбільш мобільними.

Невеликий місцевий провайдер може швидко знайти генератор, встановити акумуляторне живлення, протягнути резервну лінію, відновити кабель після пошкодження, домовитися з місцевою громадою чи підприємством.

Особливо важливо це для територій, які постраждали від бойових дій.

Там питання часто стоїть не «який тариф запропонувати абоненту», а чи буде завтра взагалі працювати інтернет.

Прифронтовий провайдер — це вже не просто бізнес

Це принципово важливо розуміти чиновникам, які дивляться на телекомунікаційний ринок виключно через податкові надходження.

Для провайдера у відносно безпечному регіоні додаткове податкове навантаження — це передусім економічна проблема.

Для провайдера у прифронтовому районі вилучення навіть частини оборотних коштів може означати відкладений ремонт, невстановлений акумулятор, відсутність резервного живлення або неможливість швидко відновити пошкоджену мережу.

А отже — відсутність зв’язку для людей.

Саме тому аргумент «держава повинна просто отримати більше податків» у воєнних умовах потребує значно ширшого аналізу.

Держава може отримати більше податків від провайдера сьогодні, але втратити стійкість критично важливої інфраструктури завтра.

І це вже зовсім інша ціна.

Що саме говорить Федієнко

У своєму дописі після Telecom Ukraine Олександр Федієнко фактично ставить питання про системний підхід Мінфіну до галузі.

За його словами, Міністерство фінансів наполягає на неможливості застосування спрощеної системи постачальниками електронних комунікаційних послуг і пропонує вирішувати проблему через зміни до законодавства.

Але тут виникає закономірне запитання.

Якщо законодавство має прогалину або містить термінологічну невідповідність між Податковим кодексом та Законом «Про електронні комунікації», то чому відповіддю держави має стати фактичне витіснення малого бізнесу з ринку?

Тим більше що ця проблема вже стала предметом судових спорів, а Верховний Суд окремо узагальнював відповідну судову практику.

Тобто це не ситуація, коли ніхто не знає, як застосовувати закон.

Держава вже зіткнулася з проблемою на практиці. Суди її розглядають. Підприємства працюють. Податкові органи виконують судові рішення.

А отже, настав час не для адміністративного тиску, а для нормального врегулювання правил.

Найдивніше — позиція державних органів не виглядає єдиною

З допису депутата випливає ще одна важлива обставина.

Міністерство цифрової трансформації наголошує на критичній важливості збереження можливості роботи малих провайдерів на спрощеній системі.

Міністерство юстиції, за словами Федієнка, фактично вказує, що питання роз'яснення законодавства у сфері електронних комунікацій належить до компетенції Мінцифри.

А Мінфін продовжує займати іншу позицію.

Тобто всередині самої державної машини немає очевидної єдності щодо того, як має працювати ця модель.

І в такій ситуації найгірше рішення — створювати для бізнесу правову невизначеність.

Бо малий провайдер не може планувати інвестиції, якщо сьогодні йому говорять одне, завтра — інше, а післязавтра він має доводити свою позицію в суді.

Але є ще одна проблема — конкуренція

Саме тут дискусія стає особливо цікавою.

Федієнко пов'язує питання малого провайдерського бізнесу з ширшою проблемою конкуренції на телекомунікаційному ринку.

Він також заявляє про можливі значні бюджетні втрати через практики крос-субсидування у великих мобільних операторів і оцінює потенційні недоотримання державного бюджету за 2021–2025 роки приблизно у 4,3 млрд грн.

Ця цифра потребує окремої професійної перевірки та дискусії. Але саме постановка питання є важливою.

Якщо держава справді шукає додаткові бюджетні ресурси, то логічно запитати:

чому податкову дисципліну та додаткове навантаження передусім обговорюють щодо малого і середнього бізнесу, тоді як проблеми конкуренції та економіки найбільших гравців ринку залишаються предметом окремої дискусії?

Це питання не про те, щоб дати малому бізнесу якісь особливі привілеї.

Це питання про однакові правила гри.

Малий провайдер — це не ворог бюджету

Є дуже небезпечна помилка державної політики: сприймати будь-яку податкову пільгу виключно як недоотримані бюджетом гроші.

У бізнесу ці гроші не зникають.

Вони можуть перетворитися на генератор.

На акумуляторну систему.

На ремонт мережі.

На запас кабелю.

На зарплату інженеру, який уночі поїде відновлювати лінію після обстрілу.

На резервне обладнання.

На підключення об'єкта критичної інфраструктури.

Особливо це стосується невеликих провайдерів, які працюють там, де економічна модель далеко не така приваблива, як у великих містах.

Тому держава повинна рахувати не тільки те, скільки податків вона може вилучити, а й те, скільки стійкості інфраструктури вона отримає або втратить.

Найгірший сценарій — зникнення конкуренції

Якщо малий та середній провайдерський бізнес поступово витіснятиметься з ринку через регуляторний і податковий тиск, наслідок буде очевидним.

Менше компаній.

Менше конкуренції.

Менше альтернатив для споживача.

Більша залежність від кількох великих гравців.

І, що особливо небезпечно під час війни, — менша диверсифікація телекомунікаційної інфраструктури.

Монополізація — це не тільки питання ціни.

Це ще й питання стійкості.

Коли зв'язок забезпечують десятки незалежних мереж, вихід з ладу однієї не обов'язково означає катастрофу.

Коли значна частина інфраструктури концентрується у руках кількох великих компаній, будь-яка системна проблема потенційно має значно більший масштаб.

Державі потрібні не «зручні» провайдери, а стійкий ринок

Тому дискусію навколо спрощеної системи для провайдерів не варто зводити до протистояння «бізнес проти Мінфіну».

Питання набагато серйозніше.

Україна воює. Її електронні комунікації регулярно стають об'єктом атак. Енергетична інфраструктура залишається вразливою. Мережі пошкоджуються, а обладнання потребує резервування.

У таких умовах малий і середній провайдер — це частина системи стійкості держави.

Тому будь-яке рішення, яке може суттєво змінити умови його роботи, повинно прийматися не в кабінетній логіці «звідки взяти ще гроші до бюджету», а з урахуванням наслідків для всієї інфраструктури.

І тут позиція Мінцифри, судова практика та аргументи учасників ринку мають бути почуті не менше, ніж позиція Мінфіну.

Необхідні правила, а не ручне управління

Якщо чинне законодавство справді потребує уточнення — його потрібно змінювати.

Якщо існує термінологічна колізія — її потрібно усунути.

Якщо держава вважає певну модель оподаткування неприйнятною — вона має відкрито сформулювати це у законі.

Але бізнес не повинен жити в ситуації, коли закон начебто дозволяє працювати, суди розглядають відповідні спори, підприємства продовжують діяльність, а окремий державний орган фактично формує власне трактування правил.

Закон має бути один для всіх.

І він не повинен змінюватися залежно від того, кому саме з чиновників не подобається модель роботи конкретної галузі.

Ще важливіше — держава не повинна створювати умови, за яких малий бізнес буде змушений піти з ринку, а його місце займуть найбільші гравці.

Бо тоді Україна може отримати дуже своєрідний результат: бюджет отримає додаткові податкові надходження, а країна втратить частину незалежних мереж, конкуренції та резерву стійкості.

Для мирного часу це було б поганою економічною політикою.

Для країни, яка воює, — це вже питання національної стійкості.

Саме тому дискусія про спрощену систему для малих провайдерів повинна відбуватися не за принципом «як забрати більше», а за принципом:

як зберегти зв'язок, конкуренцію і здатність українських мереж працювати навіть там, де завтра знову буде обстріл.