“Пакуємося на Марс”: найсмішніша книга про найсерйознішу подорож людства

Наприкінці 2026 року має відкритися чергове стартове вікно до Марса, і весь простір навколо цієї теми знову ожив. Спочатку Ілон Маск обіцяв відправити безпілотні ракети Starship до Червоної планети вже цієї осені, потім SpaceX раптом повідомила інвесторам, що пріоритетом стає Місяць, а Марс почекає своєї черги. Що не заважає компанії й далі говорити про марсіанське місто вже за п’ять-сім років. Одне слово, людство вкотре стоїть на порозі великої подорожі та вкотре не може до кінця визначитися, коли саме туди рушити.

А поки інженери сперечаються про тягу двигунів та вікна запуску, письменниця Мері Роуч розповідає зовсім інші речі про космос та подорожі. Наприклад, про те що станеться з людиною, яка проведе в тісній консервній банці кілька років без душу, звичного туалету і без жодної приватності. Вона ставить питання чи витримає психіка, чи не зжере тіло само себе, і чи не стане банальний запах поту головною причиною провалу експедиції, важливішою за будь-яку несправність двигуна? Відповідь авторка шукає в лабораторіях, моргах та кабінетах психологів і про це вона написала чудову книгу.

“Пакуємося на Марс: Цікава наука про життя в порожнечі” / Packing for Mars: The Curious Science of Life in the Void

Автор Мері Роуч
Перекладачка Ганна Дейниченко
Видавництво “Бородатий Тамарин”
Мова Українська
Кількість сторінок 304
Обкладинка Тверда
Рік видання 2026
Розмір 140×215 мм
Сайт tamarinbooks.com

Мері Роуч в США має репутацію найсмішнішої наукової письменниці. Цей титул вона заробила не жартами заради жартів, а вмінням ставити запитання, від яких серйозні науковці зазвичай тікають. Цікаво, що авторка не має профільної технічної освіти, натомість має диплом психолога і багаторічний досвід роботи у Wired, National Geographic та New Scientist.

У своїй книзі “Пакуємося на Марс: Цікава наука про життя в порожнечі” авторка методично знімає з астронавтів німб напівбогів і показує їх звичайними людьми, які просто навчилися терпіти приниження, недоступні пересічному смертному. Головним ворогом довгої місії, за її версією, є не радіація і не метеорити, а власне тіло з усіма його бридкими, але цілком природними потребами.

Найяскравіше це видно на прикладі гігієни. Наприклад, екіпаж “Джеміні-7”, а саме легендарні Френк Борман і Джим Ловелл, провели два тижні в кабіні розміром із переднє сидіння звичайного авто без жодної можливості помитися. Коли капсула приводнилась і люк відкрили, водолази рятувальної служби мало не знепритомніли від запаху, що вирвався назовні. А екіпаж “Аполлона-12” узагалі летів половину дороги додому голяка, бо місячний пил перетворив їхню білизну на ганчірки.

Якщо тіло астронавтів страждає від незручностей, то психіка ризикує постраждати ще сильніше. Тим паче коли йдеться про подорож на Марс, яка може тривати два чи три роки. Мері Роуч детально описує японську методику відбору кандидатів у JAXA, де людей закривають у невеликому приміщенні та змушують скласти тисячу паперових журавликів оригамі. Психологів цікавлять не самі фігурки, а те, як змінюється точність складання від першого журавлика до тисячного. На їх думку, саме це видає рівень терпіння і схильність до роздратування під час монотонної роботи того чи іншого потенційного астронавта.

Мері Роуч не оминає й тему сексу в космосі та з властивим їй гумором розповідає про фізичні складнощі, які створює третій закон Ньютона. Через це для комфортного акту теоретично знадобилася б третя людина, яка просто утримувала б двох інших разом, аби вони не розлетілися в різні боки кабіни.

Окремий блок книжки “Пакуємося на Марс” присвячений земним аналогам космічних випробувань. Наприклад, у Техасі волонтери погоджуються на три місяці лежати в ліжку під нахилом за гроші, аби вчені могли вивчати атрофію кісток без реального польоту. А в Огайо авторка спостерігає за краш-тестами космічних капсул, де замість живих людей використовують людські трупи, закріплені в кріслах з технологіями гоночного боліда. Вона чесно визнає моральну незручність ситуації, коли мертві тіла допомагають зрозуміти, чи витримає хребет живого героя перевантаження у 15-45 g.

Мері Роуч вміє перетворювати відверто низькі, складні та фізично неприємні теми на серйозну
науку, не втрачаючи при цьому легкості письма. Це і є головний плюс книжки, на мою думку, адже ми отримуємо нестандартний, чесний і водночас дуже людяний погляд на космічну програму.

До плюсів також варто додати і колосальну дослідницьку роботу, адже авторка не переказує чужі звіти, а особисто занурюється в кожну тему, хай то сильний запах поту чи механіка оригамі. А ще спілкується з купою цікавих та легендарних людей, які їй все це розповідають.

Через це темп подекуди провисає, і вам, напевно, доведеться продиратися крізь чергову виноску замість того, щоб рухатися далі сюжетом. Звісно, це якщо ви, як і я, читаєте усі наявні примітки. Проте в цьому випадку здебільшого їх можна пропускати, але деякі дійсно дуже круті та розповідають цікаві, кумедні факти.

Також варто пам’ятати, що оригінал вийшов ще у 2010 році, тому окремі технічні деталі, наприклад щодо конкретних місій чи технологій, встигли трохи застаріти на фоні сучасних програм “Артеміс” чи Starship.

Оригінальне видання 16 років тому потрапило у топ шість бестселерів The New York Times, а трохи пізніше стало номінантом на Goodreads Choice Award у категорії нонфікшн. В Україні за переклад взялося видавництво “Бородатий Тамарин”. На мою думку, в них все вийшло чудово, книга читається легко та зрозуміло. Помітив хіба ще декілька зайвих слів і пару хибодруків, але це взагалі не критично для мене. Проте ви повинні про це знати. Також мені сподобалася крута обкладинка і неймовірні світлини на форзацах. Ласе не завезли.