Валдай без ілюзій. Україна має зробити висновки з промови Путіна

В студентські роки ми часто любили ходити в туристичні походи. І щоб якось урізноманітнити свою подорож, коли вже зовсім не було чим зайнятися – повторяли таку пісеньку (пишу російською, бо українською звучить трохи не так): «шел по пустыне караван – караван, один петух и таракан – таракан, вам нашу песню не понять, не понять – мы начинаем все опять… и снова и т.д.». Щось подібне мені навіяло, коли ознайомився з виступом Путіна.

Головний висновок із виступу Володимира Путіна на засіданні клубу «Валдай» полягає не в тому, що Росія відмовляється від переговорів. Навпаки, Путін декларує готовність їх розпочати й швидко завершити. Проте одночасно він підтверджує вимогу нейтрального статусу України та говорить про домовленості на умовах, прийнятних для Російської Федерації. Отже, готовність до переговорів поки що не означає готовності відмовитися від політичних цілей війни.  

Сьогоднішні заяви найкраще пояснює поєднання трьох завдань: залякати противників, переконати партнерів України в перспективності торгу з Москвою та зберегти за Кремлем можливість продовжувати воєнний тиск. Це не доказ неминучої ескалації, але й не підстава говорити про наближення справедливого миру. Водночас було б помилкою побачити у виступі лише повторення пропаганди. Поряд із запереченням відповідальності за війну прозвучали заяви про економічні втрати, санкції та можливе повернення активів західним компаніям і саме поєднання погроз із пропозиціями економічної нормалізації заслуговує на особливу увагу.  

Переговори – так. Перегляд основних вимог – поки що не підтверджений

Путін знову представив подальші територіальні втрати України як нібито неминучі та поставив під сумнів доцільність українського опору на Донбасі. Такі заяви не можна приймати за об’єктивний прогноз перебігу бойових дій: це твердження керівника держави, яка веде війну, а не незалежна оцінка військової ситуації. Їх політичний зміст очевидний: переконати Україну та її партнерів, що поступитися зараз дешевше, ніж продовжувати спротив. За цією логікою переговори мають не визначити взаємоприйнятні умови припинення війни, а оформити результат, який Москва заздалегідь оголошує неминучим.

Особливо показовою є вимога нейтрального статусу. Питання тут не в нейтральності як такій. Держава може добровільно обрати відповідну модель безпеки. Принципова різниця полягає в іншому: чи це самостійне рішення суспільства, забезпечене дієвими гарантіями – не химерними Будапештськими, чи умова, нав’язана силою. Для України небезпечна не лише можлива втрата території.

Не менш небезпечним був би порядок, за якого Росія отримує фактичне право визначати наші оборонні можливості, міжнародні союзи та внутрішню політику. Такий порядок не усував би причини наступного конфлікту, а залишав би Україну залежною від подальших рішень Кремля. При цьому Путін заявив, що Москва здатна змінювати свої підходи, і навів власну версію погодження американських пропозицій під час переговорів в Анкориджі. Цей сигнал не варто ігнорувати, але він залишається заявою однієї сторони, а не підтвердженням змісту спільно погодженої угоди.  

Отже, дипломатичний простір не можна вважати закритим. Але оцінювати його потрібно за конкретними взаємними зобов’язаннями, а не за самою появою слова «переговори».

За суперечкою про території стоїть питання української державності

Одна з найважливіших заяв стосувалася не фронту, а самої України. Путін стверджував, що вона нібито не може існувати самостійно, керується ззовні та втрачає державність. Він також знову переклав відповідальність за війну на Захід і ця конструкція має принципове значення. Коли українську державу зображають лише інструментом інших країн, її власні інтереси можна оголосити другорядними, а право самостійно визначати своє майбутнє – предметом домовленості зовнішніх сил. Тому йдеться не просто про образливу риторику.

На думку автора, це спосіб підготувати політичне виправдання для переговорів про Україну без повноцінного врахування української волі. Економічна залежність від допомоги не тотожна відсутності суверенітету бо потреба у фінансуванні, озброєннях чи технологіях не повинна перетворювати державу на об’єкт розпорядження її кредиторів, партнерів або противників. Власне, зміцнення економічної самостійності потрібне Україні саме для розширення свободи рішень, а не для переходу до ізоляції.

Не є новою й спроба представити російське вторгнення як вимушену відповідь. Аналогічне заперечення того, що Росія почала війну, Путін озвучував на «Валдаї» ще 2023 року. Натомість Генеральна Асамблея ООН 2 березня 2022 року ухвалила резолюцію «Агресія проти України», яку підтримала 141 держава. Повторення кремлівської версії не робить її доказовішою, однак воно показує наскільки небезпечно будувати очікування миру лише на зміні тональності окремих виступів.

Ядерна риторика має вплинути на політичні рішення Заходу

Путін пов’язав можливість застосування всіх наявних озброєнь із прямим нападом на Росію, зокрема на Калінінград. Одночасно він заперечував намір нападати на європейські держави. При цьому позиція НАТО така: Альянс є оборонним, а ядерні погрози не допомагають зменшити напруженість.

Тут важливо не впасти у дві протилежні крайнощі.

Перша – сприйняти сказане як доказ уже ухваленого рішення застосувати ядерну зброю. Сам виступ такого висновку не дозволяє.

Друга – відмахнутися від погроз як від абсолютно безпечного блефу. Публічна риторика не дає підстав і для такої впевненості. Оцінка реального ризику потребує аналізу військових дій, готовності сил і сигналів через професійні канали, а не лише політичних промов.

Оцінка автора полягає в тому, що цей фрагмент виступу варто розглядати насамперед як інструмент примусу: змусити західні суспільства пов’язувати підтримку України з небезпекою катастрофічної ескалації. У такій ситуації правильна відповідь – не паніка і не демонстративне ігнорування ризику, а потрібне поєднання стримування, збереження каналів запобігання небезпечним інцидентам і недопущення того, щоб погрози автоматично визначали межі допомоги Україні.

Управління ризиком ескалації не повинно означати передачу агресорові права вирішувати, як жертві дозволено захищатися.

«Новий світовий порядок» може стати виправданням старих сфер впливу

Путін говорив про високу ймовірність продовження міжнародних конфліктів та пов’язував перспективу поліпшення світової ситуації з ослабленням того, що він називає західною гегемонією. Водночас він підтримав можливість тристоронньої зустрічі з керівниками США та Китаю за умови підготовки відповідного порядку денного.

Сама по собі зустріч великих держав не є загрозою – діалог щодо стратегічної стабільності потрібний. Проблема виникла б тоді, коли домовленості про зменшення глобальної напруженості почали б оплачувати правами й безпекою держав, які не беруть участі в ухваленні рішень. Підтримка Путіним такого формату не доводить, що Вашингтон і Пекін погодилися на подібний сценарій, але для української дипломатії вона є підставою особливо уважно стежити за тим, щоб українське питання не розчинилося у ширшому торзі про санкції, торгівлю та розподіл міжнародного впливу.

Для України звідси випливає важливий комунікаційний висновок. У розмові з країнами Азії, Африки та Латинської Америки не варто зводити нашу позицію до захисту незмінності західного домінування. Значно переконливіший принцип – жодна велика держава не повинна отримувати привілей силою визначати майбутнє сусідів. Це аргумент на користь справжньої міжнародної рівноправності, а не поділу світу на нові сфери впливу.

Російська економіка відчуває втрати, які ще не означають готовності зупинитися

Одним із найсуттєвіших економічних повідомлень стало визнання Путіним часткової результативності українських ударів по російських нафтопереробних підприємствах. Він оцінив пов’язані з ними втрати приблизно в 1% ВВП. До цієї цифри необхідно ставитися обережно, так як це оцінка самого Путіна, а не незалежно перевірений результат.

Проте політичне значення має сам факт публічного визнання економічної шкоди. Він дає підстави відкинути уявлення, ніби Росія здатна необмежено продовжувати війну без відчутної для себе ціни. Водночас протилежна ілюзія була б не менш небезпечною: начебто достатньо ще одного економічного удару – і Кремль неминуче погодиться на мир.

Економічна шкода та зміна політичної поведінки – різні речі. Керівництво держави може погоджуватися на погіршення добробуту населення, скорочення цивільних інвестицій і втрату довгострокових можливостей, якщо вважає воєнні цілі важливішими. Тому визначальне питання полягає не лише в розмірі втрат, а й у тому, чи змінюють вони очікувану вигоду від продовження війни. Звідси випливає практичний висновок: Україні та її партнерам потрібні не очікування автоматичного краху російської економіки, а послідовна політика обмеження ресурсів агресії – одночасно зі зміцненням власної економічної та оборонної спроможності.

Пальне й активи – економічна частина політичного торгу

Путін пов’язав постачання російського дизельного пального на світові ринки із санкційними обмеженнями, хоча відомо і про власну російську заборону експорту дизеля для виробників, продовжену до кінця жовтня. Отже, зводити ситуацію лише до західних санкцій було б некоректно. 

Ще показовішою стала його негативна відповідь на ідею взаємного припинення економічно чутливих ударів: у своїй аргументації Путін безпосередньо пов’язав це питання зі збереженням санкцій проти російських нафти й нафтопродуктів. Це вказує на прагнення об’єднати в одному переговорному пакеті питання безпеки, енергетики та доступу до ринків. Небезпека для України виникла б тоді, коли партнери почали б оцінювати такий пакет переважно через ціни на пальне, відсуваючи на другий план безпеку української держави.

Окремий сигнал був адресований західному бізнесу: Путін заявив, що за сприятливого розвитку подій іноземні компанії можуть отримати назад активи, передані в Росії під зовнішнє управління. Це можна інтерпретувати як спробу сформувати економічну зацікавленість у нормалізації відносин із Москвою. Однак така обіцянка ще не є ані гарантією повернення власності, ані доказом готовності компаній відновити роботу.

Для України важливо не заперечувати будь-які часткові домовленості. Угоди, які реально зменшують руйнування та захищають цивільне населення, можуть мати цінність, однак їх слід оцінювати за взаємністю, можливістю перевірки виконання та впливом на подальшу безпеку, а не лише за короткостроковою комерційною вигодою третіх сторін.

Ставка Кремля – на те, що Україна та її партнери втомляться раніше

Путін також заявив, що Європа може розвалитися через економічні проблеми, водночас заперечуючи прагнення Росії сприяти такому розвитку подій. Це його політичне твердження, а не обґрунтований економічний прогноз. У поєднанні з деклараціями про неминучість подальших українських втрат воно дозволяє припустити, що Кремль продовжує розраховувати на перевагу тривалішого очікування: українські ресурси виснажаться, а західна єдність послабиться. Це аналітичний висновок із публічної риторики, а не знання внутрішніх планів російського керівництва. 

Найслабшою відповіддю на такий розрахунок були б симетричні запевнення, що час нібито гарантовано працює проти Росії. Час сам по собі не є союзником жодної сторони. Важливо, хто краще використовує його для підготовки людей, розвитку виробництва, накопичення ресурсів, захисту інфраструктури та зміцнення міжнародних домовленостей.

Для України це означає необхідність будувати політику, здатну працювати і за сприятливого дипломатичного сценарію, і за тривалого протистояння.

Українська відповідь повинна бути не лише дипломатичною, а й економічною

Найважливіший для нас висновок із «Валдаю» – необхідність позбавити Кремль упевненості, що достатньо продовжувати тиск, аби українська держава зрештою втратила здатність самостійно діяти. Для цього потрібна економіка тривалої стійкості. Не економіка нескінченного очікування допомоги чи відбудови після завершення війни, а система, яка вже зараз підтримує оборону, зайнятість, виробництво та життєздатність громад.

Передусім варто розширювати практику передбачуваних багаторічних оборонних замовлень. Підприємствам потрібне розуміння майбутнього попиту, щоб інвестувати в обладнання, технології та працівників. Водночас довгостроковість контрактів має супроводжуватися контролем вартості, якості та виконання, а не створенням захищених від відповідальності монополій.

Енергетичну стійкість слід розглядати як частину оборонної політики. Пріоритетами мають бути захист критичних об’єктів, розподілена генерація, резервне обладнання та здатність швидко відновлювати виробництво. Важливо оцінювати не лише обсяг побудованих потужностей, а й те, скільки людей і підприємств зможуть продовжувати роботу за несприятливого сценарію.

Фінансова політика повинна підтримувати відтворення економічної бази і для цього потрібні цільові кредитні та гарантійні механізми, страхування воєнних ризиків, передбачувані правила для інвестора й захист добросовісного підприємництва. Такі інструменти слід оцінювати за їхньою здатністю створювати виробництво, експорт і робочі місця, а не лише за сумою розподілених коштів.

У відносинах із партнерами необхідно прагнути багаторічних фінансових і безпекових зобов’язань. Їхня цінність полягає не тільки в ресурсах, а й у зміні очікувань: агресор має бачити, що підтримка України не залежить від кожного наступного політичного циклу чи тимчасового інформаційного сплеску.

І нарешті, внутрішня якість управління має стати частиною безпекової стратегії. Маємо пам’ятати, що прозорі закупівлі, захист власності, підзвітність державних органів і довіра громадян потрібні не для формального виконання зовнішніх рекомендацій. Це умови, без яких важко забезпечити тривалу мобілізацію суспільних ресурсів. Підготовка до тривалого протистояння не означає вибору на користь нескінченної війни, а навпаки, вона повинна збільшувати шанси на прийнятне дипломатичне завершення, роблячи ставку на виснаження України менш перспективною.

Зміни без змін

Не варто оголошувати виступ ані доказом неминучої великої війни, ані сигналом близького миру. Він показав готовність Путіна поєднувати переговорну риторику зі збереженням основних вимог до України. Перевіряти можливість реальних змін потрібно за іншими критеріями: чи з’являються конкретні домовленості, які можна контролювати; чи виконуються взяті зобов’язання; чи залишається за Україною здатність захищатися та самостійно визначати своє майбутнє.

Для нашої держави принципове питання – не те, чи готовий Путін вимовити слово «мир». Питання в тому, чи створюватимуть запропоновані умови безпеку, а не лише паузу перед новим примусом.

Головна відповідь України на «Валдай» – не сильніша за кремлівську промова, а сильніша Держава, яку неможливо змусити до політичної капітуляції очікуванням її виснаження.

Богдан Данилишин

Академік НАН України, міністр економіки України у 2007–2010 роках, голова Ради НБУ у 2016–2023 роках