Житловий бум у селі на Чернігівщині: чому у Хрипівці розкупили всі будинки

Невелика Хрипівка в оточенні лісів на Чернігівщині останнім часом перетворилася мало не на місце паломництва серед журналістів. Машини з кореспондентами сюди їдуть одна за одною: староста села Олександр Ткаченко ледве встигає провести одних, як під'їжджають інші. Причина – житловий бум, який раптово виник у маленькому селі. Тут мешкає трохи більше чотирьох сотень людей, але новосели прибувають. У Хрипівку вже переїхали 72 нових мешканці, розкупили майже всі вільні будинки – 30 хат.

- Залишилося всього дві, і я впевнений, що за кілька місяців вони теж підуть, - зазначає Коротко про Олександр Ткаченко. – Хоча ці хати на околиці і потребують ремонту.

«Середньостатистичний хрипівський бомж»

Староста Хрипівки Олександр Ткаченко. Фото: suspilne.media

Журналістів та благодійників староста зустрічає у робочому одязі. Відрекомендувався: «Середньостатистичний хрипівський бомж».
- А що, я ж не кабінетна людина, - сміється наш співрозмовник. – Постійно на сільськогосподарчих роботах. От і розслабився, одягаюсь відповідно.
Розповідає історію: якось повертаючись із сусіднього села з госпробіт, у такому вигляді зустрів американську делегацію з Червоного Хреста.

- Дивлюся: стоять 15 американців та наші представники, - піднімає брови староста. - А наші ж мене знають – і вже кивають. Я думаю, зупинятися - не зупинятися... Соромно в такому вигляд... і не зустріти соромно... Зупинився та й кажу: «Ескюзмі, але я середньостатичний хрипівський бомж». А як без жарту мені було вийти із цієї ситуації? Я староста, а виглядаю гірше за бездомного.

Олександр Ткаченко каже: без гумору тут не проживеш.

- Хіба що пити, а я не п'ю. Залишається лише гумор, – продовжує жартувати Олександр Ткаченко. – спілкується хтось зі мною з гостей, аж підозріло дивитись починають. Я говорю: «Я не п'яний і не наркоман, я без жарту не можу!».

З ремонтом допомагають фонди

До Хрипівки переїжджають жителі прикордонної зони Чернігівської області. Там постійні обстріли, з багатьох сіл уже два місяці триває евакуація. У Хрипівці тихіше, хоч і до кордонів із ворожими Росією та Білоруссю недалеко. До кордону з РФ десь 25 км, до білоруського менше - 15. До речі, цим пояснюється місцева мова: змішана українсько-російсько-білоруська. На подив, незважаючи на таку відстань від кордону, звідси за час війни ніхто не виїхав.

– До нас переїжджають не лише з нашого прикордоння, є з Херсона, інших міст, – ділиться староста. – Новоселам допомагають благодійники: дають гроші на вікна, двері, дах перекривають, утеплюють будинки. Всі хати потребують якогось ремонту. Кабінки душові люди брали, пральні машинки.

Сільські хати подорожчали вдвічі

Шалений попит підняв ціни на житло вдвічі. Якщо раніше стандартна ціна за сільську хату була приблизно дві тисячі доларів, то сьогодні – чотири. Це за будівлю у дві-три кімнати. Добротний будинок віддають за шість-сім. У Чернігові чи Черкасах, інших великих містах ціни для багатьох порівняно з Хрипівкою, звичайно, менш доступні.

Чому саме це село, про яке ще вчора мало хто чув, обирають новим місцем проживання? Для старости тут секрету немає: у селі підведені всі комунікації – газ є з 2006 року, централізоване водопостачання з 2011-го. До міста Городня лише два кілометри. Пішки дійти можна. Тож і їдуть... Каже: і до війни у ​​селі житло більш-менш купували. Хрипівка – не якась лісова глухомань.

– Дітей у школу до Городні возить автобус, там же працюють усі наші мешканці, – пояснює Олександр Ткаченко. - Роботи, звичайно, менше, ніж раніше. В основному це лісопромисловість, пилорами. А в нас лісовий край. Багато з них закрилося, бо ж і дерево дороге, і працівників не вистачає – мужики воюють.

«Ні ішаків, ні страусів»

Раніше у селі, як і у багатьох інших, жили завдяки господарству, тримали худобу. Колись у Хрипівці було 176 корів. Нині всього 12.

- Немає ні корів, ні коней, ні ішаків, ні страусів, - зітхає староста. – Молоко йде за безцінь, от і відмовляються від домашньої великої рогатої худоби.

Але не лише це приваблює людей. Ще природа.

- У нас зі Львова були, із Закарпаття, з Волині, казали: «У вас така благодать, промислових підприємств немає, таке повітря… Можна курорти відкривати, робити бізнес», - усміхається староста. – Ну а місцеві наших місць не цінують…

Чоловіки йдуть на роботу на деревообробні підприємства, жінки можуть знайти місце у торгівлі. Є школа, гарна лікарня: із ремонтом, усім обладнанням, з генераторами.

У самій Хрипівці роботи немає. Тут лише фельдшерський пункт, магазин та старостат. Є ще агрофірма, але вона привозить своїх працівників лише на кілька днів.

Житло йде не лише у Хрипівці, а й у сусідньому селі, що належить до цього ж старостату, – у Півнівщині. Це село зовсім крихітне – тут 137 мешканців. Нині тут до продажу готують чотири хати.