Колоритні картини минулого нашого краю у спогадах сторічної рівнянки

У неї чудова пам’ять і гарне почуття гумору.

Її непереборна жага життя дозволяє в її столітньому віці бути в курсі всіх подій.

А ще — вона охоче ділиться своїми спогадами про власне життя і своєї родини.

З цих спогадів постають колоритні картини з минувшини нашого краю.

Цьогоріч влітку рівнянка Ірина Олександрівна Бучковська відзначатиме столітній ювілей.

І хоча очі цієї поважної жінки за довге життя втомилися і ледь пропускають світло, вона звикла й до цього напівтемного світу, сприймаючи усе, що дарує кожен новий день, з вдячністю і бажанням жити.

Ірина Бучковська.

Розмову розпочали із запитання про секрет її здорового і активного довголіття.

Ось рецепт від пані Ірини: “Я всім кажу: “Не жеріть, будь ласка”! За статурою я не дрібна, кістки в мене міцні.

Я завжди боялася розповніти і намагалася тримати вагу 64-65 кілограмів.

Уже понад 20 років я снідаю вівсянкою, яку запарюю окропом, додаю кефіру та фруктів — чорнослив, курагу чи родзинки.

Обідаю повноцінно, але обов’язково в один і той самий час, о 13.30.

Упродовж багатьох років я мала можливість харчуватися вчасно.

Вечеряю о 19.00, а ще з’їдаю ввечері 1-2 яблука.

Спати лягаю опівночі і їсти зовсім не хочеться.

Це справа звички.

Понад 40 років я не вживаю цукру.

Не люблю картоплю, а більше вживаю моркву, буряк.

Я не п’ю кави, ніколи не їм копченого і солоного.

Із задоволенням п’ю хороше сухе вино.

Коли прийшли перші “совєти” в 1939-у, ми, дівчата, пробували палити цигарки, але нам це не сподобалося.

Я скоріше песимістка, але дуже емоційна.

Коли помирали рідні мені люди, я не плакала, переживала всередині.

Зараз у мене життя – краса.

Лягаю спати не раніше опівночі, прокидаюся після 8-ї.

Зарядку зранку роблю обов’язково”.

Родинні витоки.

Розповідає Ірина Бучковська: “Мій батько Олександр Бучковський – поляк за національністю — народився неподалік Дубна в польській колонії Едвардівка і був молодшим із трьох братів.

Дід Бучковський двох старших синів наділив землею, а молодшого, мого батька, послав вчитися в Дубно.

Батько був освіченою людиною і за Польщі працював у податковому відділі Дубенського повітового староства (щось на кшталт міської управи).

Там і познайомився з моєю мамою Анною Толстою.

Анна і Наум Толсті.

Остріг, поч.

ХХ ст.

Родина Толстих.

Остріг, 1911 рік.

Тітка Ірини Лідія Толста з сином Ігорем.

ХХ ст.

Мамина родина Толстих із Дерманя.

Мій дід Наум Толстий був військовим фельдшером, і деякий час вони з бабусею Анною Карлівною жили в Острозі, дід там працював у шпиталі.

Мали восьмеро дітей, у кожного з яких склалося непросте життя.

Двоє синів опинилися в СРСР, і доля їх невідома.

Дядько Сергій, мій хрещений батько, повернувся додому з Першої світової війни без ноги, жив у Дермані і помер там у 1935-у.

Дядько Борис був хорошим художником-самоуком, він жив у Дубні.

Тітка Поля, дружина священика Серафима Молчановського, була талановитою співачкою і актрисою.

Діда Наума я не пам’ятаю, він помер, коли мені щойно виповнився рік”.

Шлюбне фото Анни і Олександра Бучковських.

Дубно, 1919 рік.

Батьки пані Ірини одружилися в Дубні в 1919 році.

А на свято Маковея в 1920-у прийшла в цей світ і маленька Ірина.

Її батьки не мали власного житла, тому винаймали чужі помешкання.

Народилася пані Ірина на вулиці Паненській (тепер Шевченка).

Як вона пригадує, її мама Анна Наумівна з молодих років мала хист до шиття.

Жінка й досі зберігає машинку “Zinger”, яку її мама придбала в 1914 році на свою першу зарплату вчительки (вона один рік вчителювала в Острозі).

Як ця машинка їх потім рятувала!.

Іра Бучковська справа.

“У батьків я була єдиною дитиною, – розповідає Ірина Бучковська, – бо вони вважали, що можуть дати хороше забезпечене життя лише одній дитині.

Ми на той час були досить небідною сім’єю.

Батько одержував платню у 200 злотих”.

У дубенській гімназії.

Ірина Бучковська в 1938 році закінчила дубенську польську гімназію.

Заклад був платним і батько, як державний службовець, платив за навчання доньки трохи більше 50-ти злотих за семестр.

Найбільше спогадів у пані Ірини залишилося саме про учнівські роки.

Іра Бучковська.

Дубно, 1925 рік.

“Вчилися разом хлопці й дівчата.

Пам’ятаю вчителів (здебільшого це були поляки).

Латини навчав пан Прохорович, якого ми звали “фістуля”.

Математик Папужинський був для нас дивакуватим чоловіком.

Вчили ми й українську мову, яку викладала вчителька з прізвиськом “Булка”, бо була повненька.

Французької мови навчала молода білявка з довгими віями, яку ми називали “Ляваш” (корова).

Росіянка Войтишевська викладала фізкультуру і грала на фортепіано.

На уроках фізкультури, окрім занять легкою атлетикою і гімнастикою, ми грали в “хазен” — жіночий футбол, де м’яч кидають руками.

Я завжди була воротарем.

Взагалі в багатьох видах спорту я досягала успіхів.

На урок Закону Божого приходили батюшка, ксьондз і равин, адже більше половини класу були євреями, а ще — поляки і росіяни.

До православних приходив батюшка Михайло Носаль.

Він тоді служив у Свято-Іллінському храмі в Дубні.

Я його пам’ятаю таким високим, худорлявим з маленькою акуратною борідкою.

Про те, що батюшка займається лікарськими травами, я тоді не знала.

Жили Носалі в будинку для священиків, що був біля храму.

Поруч жила сім’я священика Серафима Молчановського, яка була нашою родиною.

Відомий футболіст Леонід Молчановський — мій двоюрідний брат по мамі.

Він був однолітком і товаришем по гімназії Івана Носаля.

Їх дружба продовжувалася пізніше й у Рівному.

Ми з Носалями впродовж багатьох років дружили сім’ями”.

Ірина Бучковська добре пам’ятає, яку форму носили гімназисти — спіднички плісе і блузки синього кольору.

На рукавах була окантовка: перші чотири класи – блакитна, два старші – червона.

На формі була емблема: на блакитному тлі золота стрічка і № 701.

У старших учнів емблема була з червоним тлом.

Взимку одягали синє пальто під пояс з сірим каракулевим коміром.

У школі.

Іра Бучковська стоїть крайня справа.

Дубно, 1928 рік.

“Успіхи в навчанні в мене були середніми, – зізнається пані Ірина.

– Краще давалися гуманітарні дисципліни.

У гімназії я вперше закохалася у 16 років.

Він сидів на першій парті, й ми лишень переглядалися на уроках.

А ще він носив мені портфель”.

Закінчивши в 1938 році гімназію, Ірина Бучковська поїхала навчатися до Львова у гендльовий ліцей.

Досі пам’ятає, що знаходився він за оперним театром.

У вірменському костелі монахині тримали пансіонат.

Сестра намісниці цього костелу, яка була секретарем “гендльовки”, запропонувала Ірині мешкати в їхньому пансіонаті.

Навчання в гімназії давалося дівчині легко, і в неї були майже всі “п’ятірки”.

Родина Толстих.

Дубно, 1930-і роки.

Перші “совєти”.

Ірина Бучковська добре пам’ятає початок війни у вересні 1939-го.

Був гарний сонячний день, і я саме поверталася додому з магазину з буханцем хліба.

Почула страшний гул.

Дивлюся на небо, а там — чорна хмара літаків.

Таке я бачила перший і єдиний раз.

Побігла притьмом додому, а на вулицях уже жодної живої душі нема.

Бачила, як на Дубно впало дві бомби.

Перша влучила в новенький двоповерховий будинок нотаріуса, друга впала за мостом.

Це було єдине бомбардування міста, і це мій єдиний спогад про справжню війну.

А вже 17 вересня закінчилася польська війна.

Після цього бомбардування дядько Михайло Бучковський відвіз нас на хутір Едвардовку, щоб ми пересиділи в них ці страхіття.

Коли ж через тиждень поверталися назад львівською дорогою, то зустріли совєтські війська, які входили в Дубно.

За нової влади одразу на другий день зачинилися усі магазини.

Вулиці спорожніли.

Ніхто не працював.

Як ми ту першу зиму пережили, то я й не знаю.

Потім відкрили один кооперативний магазин, в якому були основні продукти.

Потім відкрили кондитерську Зомера.

Навіть перші радянські тістечка я пам’ятаю.

Пішла працювати на пошту.

Був наказ зняти на будинках усі поштові скриньки червоного кольору з білим орлом.

Знесли їх на пошту, де перефарбовували на синій колір, а я трафаретом наносила білою фарбою слово “почта”.

Так я заробляла гроші на хліб”.

Ірина Бучковська серед ліцеїстів (у 2-у ряду в центрі).

Львів, 1939 рік.

Пані Ірина досі пам’ятає той зимовий день 1940 року, коли до їхньої оселі зайшло кілька чоловіків у білих кожухах, і, наказавши батькові взяти змінну білизну, забрали його.

Відвели до дубенської Брами, в якій на другому поверсі тримали заарештованих.

Туди помістили всіх дубенських поляків, яких заарештували в один день.

Відтоді Ірина Бучковська більше не бачила батька.

Про те, куди його повезли далі, лише чутки ходили.

Затим у березні всіх польських осадників вивозили.

У човні Олександр Бучковський ( 2-й зліва).

Дубно, травень 1922 рік.

“Ми, молодь, збиралися разом, – розповідає про ті неспокійні часи пані Ірина.

– У однієї з моїх подруг квартирував радянський “визволитель”.

Він мені сказав: “Ірка, я скажу тобі під великим секретом.

Два дні не ночуй дома, бо будуть вас вивозити.

Я можу тобі допомогти, але мамі твоїй – ні”.

Я ж йому відповіла, що маму не залишу.

Тієї ж ночі до нас приїхали солдатики і почали нас вивозити.

Я була молода, газет не читала й не мала жодної уяви про “совєтів”, не цікавилася політикою.

Ми з мамою думали, що нас повезуть на розстріл.

Тому, коли сказали збирати речі, ми відмовилися, бо ж все одно розстріляють.

Але солдатики були добрі й почали самі нас збирати.

Зібрали мої зошити, книжки.

Кажу, навіщо це нам? А він: “Згадаєш ще мене”.

Мамину швейну машинку теж повантажили.

Привезли нас на вокзал, а там вздовж колії скільки видно в обидва боки сидять з клунками люди.

Поруч зі мною сиділи дві мої подружки.

Посадовили нас у вагони-теплушки і повезли на схід.

Їхали ми два тижні.

Один раз на день відчиняли двері вагона і давали буханець хліба і відро якоїсь баланди.

Разом з нами їхали три польські сім’ї моїх подружок.

Їхала і єврейська сім’я, в якій було багато дітей, одне одного менші, бідота.

Не знаю, за що їх могли заарештувати — стара єврейка і багато дітей.

У поле випускали один раз на добу.

На щастя, це був квітень, було тепло”.

Анна Толста з товаришем у виставі.

1914 рік.

На радянському сході.

“У кінці квітня нас привезли в Казахстан на станцію Тайинша, – продовжує спогади Ірина Бучковська.

– Там під огорожею чекали тиждень поки не приїхав ще один ешелон з Білорусії.

Тоді вантажівками повезли голим степом за 75 кілометрів у село, де вже були гарні будиночки.

Виявилося, що це було польське село, в якому жили переселенці з 1936 року із польського пограниччя.

Поруч було казахське село і, хто туди потрапив, жив значно в гірших умовах.

Ми сиділи на площі, до нас приходили місцеві люди і розбирали по хатах.

Мене з мамою і мою подружку по гімназії забрали разом в маленьку халупку.

Роботи ніякої не було.

Нас навіть у колгосп не приймали.

Нас рятувала мамина машинка “Zinger” і мамині руки.

Мама шила цим колгоспним дівчатам із простирадл комбінації, вишивала на машинці.

За це нам давали їжу.

Так ми прожили довоєнний 1941 рік.

Одного разу приїхав наш головний начальник і нас знову відвезли на станцію Тайиншу.

Там повідомили, що почалася війна і тепер не знають, що з нами робити, ніяких інструкцій немає.

То ж нас повезли на будівництво залізниці.

Поселили в бараках.

Ми клали шпали і засипали пісок.

Ставилися до нас не так, як до своїх людей.

Давали хлібні картки.

Мені на 700 грамів, мамі – на 300.

Там ми познайомилися з інженером із Корця Немисловським і його дружиною.

З ними ми й жили в одній фінській хатині, а за стіною жив начальник цього будівництва.

Мама обшивала і їхні родини”.

Потому доля закинула пані Ірину під Свердловськ до Каменськ-Уральського.

Там вона працювала в організації, яка прокладала тунелі в горах і називалася “Взривпром”.

Ірина Бучковська працювала в конторі обліковцем.

Там познайомилася із своїм майбутнім чоловіком Ісааком Грінбергом, якого вивезли на схід із Кишинева.

Молоді побралися у 1944 році.

Анна Бучковська (справа) в карнавальному костюмі.

Дубно, 1930 рік.

Про життя і роботу в Казахстані й на Уралі пані Ірина може розповідати чимало усіляких історій.

Було багато гіркого, але й чимало хорошого, каже вона.

Насамперед, люди, з якими звела доля.

Пригадує навіть кумедний випадок: “Мені була потрібна хлібна карточка, і чоловік влаштував мене на роботу охороняти танк.

Там у лісі на поляні стояв танк, і я щодня ходила туди його охороняти.

Від кого я його охороняла, так і не знаю.

Це було літо.

Краса, гриби, ягоди… І одинокий танк”.

“Коли відкрили другий фронт, у нас забрали радянські паспорти, – розповідає пані Ірина.

– Усіх сфотографували і видали паспорти, заповнені англійською мовою.

Деякий час ми одержували американські посилки з продуктами і навіть були військові вовняні шарфики захисного кольору, які я розпускала і плела з них светри і шкарпетки.

А потім ці документи знову забрали”.

Ірина Бучковська (зліва) з подругою.

Львів, 1939 рік.

Доля батька.

Про долю свого батька Ірина Бучковська дізналася пізніше.

У 1942 році його разом з багатьма поляками випустили і направили до Самарканду.

Там формувалося Польське військо генерала Андерса, куди й потрапив батько Ірини Бучковської.

Був він писарем, бо мав гарний почерк.

До цієї армії можна було потрапити і дівчатам.

Якби не її мама, то пані Ірина також би поїхала до Самарканду, як це зробила її подружка із Дубна.

Саме вона зустрілася там з батьком Ірини і дала йому адресу рідних.

“Перший лист від нього я одержала в Айдирі, – розповідає пані Ірина.

– Він писав, що подав рапорт на відпустку, щоб поїхати і забрати нас з мамою.

Ми його чекали з надією на довгождану зустріч.

Та через деякий час одержали лист від батька з Єгипту, з якого дізналися, що саме в той день, як він мав вирушати до нас, підійшов корабель і польську армію відправили ним до Єгипту.

Батько мав хвороби серця, ревматизм.

У Єгипті потрапив до шпиталю, звідки його перевезли в Англію у шпиталь.

Там він і помер у 1948 році.

Батько в Англії поклав на депозит на моє ім’я три золотих хрестики з Єрусалиму, які потім мені переслав брат, який живе в Польщі.

Згодом я одержала батькову пошматовану валізу, в якій були піжами з шпиталю, плед, поїжений міллю, солдатський ніж, ложка, вилка і багато фото з Єгипту.

Коли батько надсилав мені листи з Єгипту на контору “Взривпрома”, то там їх читали і дали вказівку стежити за моїм чоловіком Ісааком”.

Чоловік Ірини Бучковської Ісаак Грінберг.

Арешт чоловіка.

Ісаака Грінберга заарештували в 1949 році.

Вкотре зробили в квартирі обшук, забрали альбоми, документи, прикраси.

Не знаючи, що йому “пришити”, звинуватили в розповсюдженні анекдотів і в тому, що хвалив хороші дороги в Румунії.

Навіть викликали з Кишинева його тітку як свідка.

Вона ж розповіла про трагедію сім’ї Грінбергів.

Далі продовжує Ірина Бучковська: “Батько мого чоловіка працював начальником товарної залізниці.

З початком війни батьків і молодшу сестру з дитиною евакуювали на Кавказ, але їх наздогнали німці і розстріляли.

Одна лише жінка з родини вижила, вилізши з-під трупів уночі.

Потім дісталася до Кишинева.

Про все це тітка розповіла на суді.

Однак це не допомогло і чоловікові дали п’ять років, відправивши в Апатити Мурманської області.

На той час у нас вже було двоє синів – Олександр і Борис.

Старший народився у 1946 році, а менший через рік.

Своїх хлопців ми назвали на честь дідів.

Я залишилася з дітьми у Свердловську, працювала продавчинею.

Чоловік відбув в Апатитах два роки і повернувся (там рік рахувався за два)”.

Сини Ірини Бучковської Олександр і Борис.

1951 рік.

Бал-маскарад в Дубно, 1930-і роки.

Олена Степанова, хрещена мати Ірини Бучковської.

Жила у Рівному.

1930-і роки.

Ірина Бучковська (друга зліва) з подругами.

Дубно, 1930-і роки.

Повернення на Волинь.

Залишившись сама з дітьми і мамою, пані Ірина вирушила додому в Україну.

Спочатку зупинилися у Рівному в родині брата Леоніда Молчановського, яка мешкала на тодішній вулиці Червоноармійській (тепер Петлюри).

Велика і дуже дружна родина, яка об’єднала сім’ї Молчановських, Толстих, Салієнків, Бучковських завжди, і в горі, і в радості, підтримували одні одних і допомагали.

У кожній із цих сімей збереглися фото, на яких можна побачити одні і ті ж обличчя.

Вони збиралися за одним великим столом в Дубні, Рачині, Смордві, Рівному.

Вони знали все один про одного і завжди підставляли плече на усіх перехрестях життя.

У цій родині були священики, музиканти, медики, художники, співаки і про кожного з них можна розказати неймовірні історії.

А між ними завжди жила доброта, віра і любов до ближнього.

От і з поверненням із заслання сім’ї Ірини Бучковської зібралася гуртом родина, щоб допомогти, порадити, де краще починати їх нове життя.

Сім’я повернулася в рідне Дубне.

Родини Бучковських Молчановських Салієнків.

Дубно, 1956 рік.

Потроху ставали на ноги, ростили дітей, працювали.

Ірина Олександрівна працювала бухгалтером, чоловік виконробом.

Мама Анна Наумівна прожила в сім’ї дочки до кінця життя.

Померла в 1973 році у віці 83 роки.

До останнього дня вона читала книжки, які дочка приносила їй з бібліотеки, а ще вишивала.

Чоловіка не стало двома роками раніше.

Пані Ірина в колі родини.

Нині у поважної пані Ірини Бучковської два сина, четверо онуків і четверо правнуків.

Її життя, як і в тисяч інших наших співвітчизників, за довге століття вдосталь присмачене бідами, але ця жінка несе в собі запал життєлюбства, вміє цінувати миттєвості, які роблять людину щасливою.

У її домашньому просторі завжди живе оптимізм і добрий гумор.

Галина ДАНИЛЬЧУК.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_3_d25.td-a-rec-img img{.

Loading...