/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F201%2Fddc3a8abeddb59c2400617bb01c6ce8c.jpg)
«Кіно — це не спортивне взуття або вітамін D, щоб рекомендувати», – 6 жінок про те, як створюють сучасну історію кінематографу
Українських дизайнерів та музикантів шанують по всьому світу, але мало хто знає, що наші кінострічки завойовують найпрестижніші нагороди – від Каннського кінофестивалю до Берлінале.
На честь п`ятиріччя бренд одягу The Lace cтворив спецпроєкт, присвячений кіноіндустрії.
Головна ідея проєкту – показати, наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п`ять років.
Розповіли про зміни учасниці проєкту – жінки, які створюють сучасну історію кінематографу.
Ольга Бірзул — менеджерка культури та кураторка кінопрограм.
Очолює сектор кіно в Українському інституті – молодій державній інституції.
«Docudays UA», «SEE Ukraine: An Empty Pedestal».
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.
Я починала в культурній журналістиці, але, зустрівшись з Docudays UA, залишилась на кінофестивалі на 10 років.
Він вразив мене тим, що одночасно популяризував документальне кіно та підвищував рівень громадянської активності.
Серед реалізованих нами заходів був проєкт з культурної дипломатії — SEE Ukraine.
Цей досвід привів мене до Українського інституту.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.
Безперечно, в українській культурній політиці відбувся еволюційний стрибок після Революції гідності.
У нас виросли власні культурні інституції.
А українські фільми не лише регулярно з`являються у програмах найповажніших міжнародних кінофестивалів, а й здобувають на них нагороди — від Венеції до Sundance.
Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.
Якщо говорити про кіноіндустрію, то їй не вистачає єдності та продуманої стратегії з розвитку галузі.
Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?.
Я би побажала собі більше свободи та відкритості, особливо географічної.
Моя кар`єра починалася в часи, коли за кожною візою в Європу треба було вистояти чергу в Посольство.
І це завжди було дуже принизливо.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.
Стабільною та конкурентоспроможною.
А ще такою, де існує баланс між авторським та комерційним кіно.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.
Найбільше гострих почуттів мені подарував проєкт SEE Ukraine.
У 2016 році я була змушена всього за одну добу знайти нове місце для проведення показів в абсолютно незнайомому місті — Афінах.
Місцеві проросійські угрупування зірвали фестиваль, залякавши наших грецьких партнерів.
Але в Афінах живе велика спільнота українців, яка фактично врятувала подію.
Чим ви надихаєтеся?.
Я надихаюсь своєю родиною, друзями, подорожами та змістовною культурою.
І, в принципі, не важливо, який це вид мистецтва.
Головне, щоби у ньому була глибина і щирість.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів?.
Рекомендую відвідувати кінофестивалі, а також читати кінокритику.
У карантинні часи раджу рятуватися онлайн-кінотеатрами.
Зокрема, українське кіно варто шукати на Takflix, а якісну документалістику на Docuspace.
Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно.
«Перші Ластівки», «Коли падають дерева».
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.
В індустрії кіно та театру я вже 11 років.
Одного разу від школи мене відправили на конкурс читців поезії Тараса Шевченка.
З цього моменту я почала виступати на шкільних заходах і познайомилася з сусідкою, яка працювала в Будинку культури.
Саме вона наполягла на тому, щоб я спробувала свої сили.
Так, після дев`ятого класу я вступила до коледжу театрального мистецтва та кіно.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.
Зміни трапилися колосальні.
Коли я тільки починала, не було ніяких глобальних затверджень.
Фактично 2014 рік став переломним моментом у створенні такої галузі як українське кіно.
Раніше воно теж існувало, але швидше як підгалузь масштабних російських компаній.
Якою б ви хотіли бачити індустрію через п`ять років?.
Щоб кіноіндустрія, нарешті, почала співпрацювати з закордоном в галузі навчання.
У нас є талановиті режисери, оператори, але не завдяки ВНЗ, які вони закінчили, а всупереч.
Хочеться, щоб наше кіно стало продаватися, але для цього треба комунікувати з глядачем, робити рекламу.
Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.
Легше все сприймати, зміщувати акценти із помилок на висновки.
Чим ви надихаєтеся?.
Останнім часом я надихаюся танцем, тілом, міфічною складовою літератури та суспільства, психоаналізом.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.
Кожен свій проєкт я відчуваю особливо, для мене вони всі складні.
Після вистави «Ерендіра не хоче вмирати» я декілька днів безпробудно спала.
Це було фізично важко, все-таки театр відрізняється від кіно.
У цій роботі я говорила про долю жінок, які пережили довге психічне, фізичне та сексуальне насилля у юному віці.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?.
Для мене останнім часом дуже цікаві декілька театрів: на Подолі, Печерську, театр Франка та на Лівому березі.
Наразі в цих місцях відбувається магія завдяки людям, яким театр потрібен та важливий.
Ірина Правило — кінорежисерка, продюсерка, громадська активістка.
“Моє дитинство”, “Джеря”.
Що вплинуло на ваш вибір професії?.
Усе почалось з дитинства і вигаданих вистав для сім’ї та друзів, потім переросло в активність у школі.
Уже тоді було зрозуміло, що мене цікавить творчий напрямок.
Як довго ви в цій індустрії? Як вона змінилася за останні 5 років?.
Понад 10 років.
Найперший поклик до режисури я відчула під час вступу до університету, коли зустріла свого майстра Миколу Івановича Мерзлікіна і зрозуміла, що навчитись розказувати історії та народжувати змісти — мій найважливіший персональний потяг.
Найбільша зміна в тому, що почало з`являтися більше українських проєктів.
Колись давно я казала, що мрію, щоб кількість переростала в якість, і рада, що нарешті цей час настав.
Також величезний здобуток — виникнення Українського культурного фонду, який дав можливість багатьом незалежним митцям самостійно реалізовувати проєкти.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.
Саме зараз проживаю цей досвід — під час реалізації кінопроєкту «Джеря» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького.
Образ головного героя перегукується з одіссеєю нашої країни.
Прагнемо відтворити життя України XIX століття в її різноманітті, яку мало хто з нас уявляє.
На жаль, імперська та радянська традиції змалювали образ українства, як щось хуторське, смішне, меншовартісне.
Наше завдання — відтворити щирість стосунків, шляхетність фактур, щоб глядачі повірили в цей світ.
Спільно з благодійною організацією Nova Ukraine (California, USA) нещодавно ми розпочали міжнародну кампанію збору коштів на творчу розробку «Джері».
Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.
Нічого не боятись, адже все можливо! Збирати навколо себе однодумців, тому що тільки разом можна надихатись одне одним і щось змінювати.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.
Хочеться, щоб українське масове кіно ставало різнобарвним, глибшим, мало високий рівень виконання всіх складових, оскільки становлення нації напряму залежить від становлення культури, і національного кінематографу, зокрема.
Також, думаю, що у сфері виробництва фільмів для широкої глядацької аудиторії буде з`являтися все більше жінок-режисерів.
Чим ви надихаєтеся?.
Вважаю, що кіно має не лише розважати, але й виховувати смак.
Надихають кращі представники національних кіношкіл: Т.
Абуладзе, Т.
Ангелопулос, Р.
Фасбіндер, В.
Де Сіка, Е.
Ромер та інші.
Нещодавно зрезонувала думка Девіда Лінча, що нам дуже складно вирішувати: чи йти за мрією, чи шукати компроміси, але завжди треба залишатися вірним ідеї.
Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?.
Можна сміливо відкривати каталоги Українського культурного фонду за останні три-чотири роки.
Також варто тримати руку на пульсі, відвідувати презентації та прем’єри, ширити обрій.
Наталія Бабенко — акторка театру і кіно.
“Зречення”, “Пульс”.
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.
Близько восьми років.
У школі я постійно грала у виставах, а після восьмого класу знайшла коледж у Києві.
Я їхала до Запоріжжя, пересідала на поїзд до Києва, у вихідні вчилася там і поверталася до свого містечка.
І так щотижня.
Після дев`ятого класу я вступила у коледж, потім до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Щоправда, спочатку мені сказали, що у мене немає таланту: я вирішила, що буду пробувати ще, і з другого разу все вийшло.
У нашому житті все складається так, як повинно.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.
Зараз у наших акторів є ця можливість, адже багато хто шукає нові обличчя незалежно від досвіду.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.
Це фільм «Пульс», прем`єра якого відбудеться 8 квітня, він заснований на реальній історії паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук.
Для проєкту мені потрібно було тренуватися пів року, навчатися спеціальним технікам і трюкам.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.
Мені хочеться, щоб у нас були цікаві проєкти, щоб ми не боялися говорити і творити, нашу працю оцінювали гідно і у фінансовому плані теж, і більше цінували своїх українців! Хочеться, щоб наше кіно було більш вільним і відкритим для всіх.
Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.
Порадила б завжди залишатися людиною, бути собою, не втрачати внутрішню дитину і мріяти.
Адже якщо вірити, то все обов`язково вийде!.
Чим ви надихаєтеся?.
Дуже люблю музеї, театри, хороше кіно і подорожувати.
Ще надихає спостерігати за тим, які ми всі різні.
Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?.
Якщо ми говоримо про кіно, то це фільми «Додому» і «Мої думки тихі».
З театральних: «Буна», «Лимирівна», «Morituri te salutant», «Погані дороги», «Сімейний альбом», «Vino», «Хлібне перемир`я», «Однорукий», «Зачарований», «Поїхати не можна залишитись».
Із серіалів я б порадила «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди».
Вікторія Трофименко — режисерка, сценаристка, продюсерка.
Остання сповідь”, Засновниця освітньої лабораторії “Film Ave”.
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.
В індустрії я вже 18 років.
Думаю, справа в природній схильності.
У мене дуже розвинений емоційний інтелект, тому мистецтво мені органічне.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.
Так, помітила.
У 2011-2012 був перший пітчинг, тоді ми виграли з проектом «Брати.
Остання сповідь».
Систему пітчингів в Україні започаткувала Катерина Копилова, потім їх удосконалювали і вносили правки в правила проведення.
Раніше знімали незрозуміло за яким принципом, не було системи, було упередження щодо державних грошей.
Але з появою пітчингів все стало зрозуміліше.
Ми виграли і почали знімати.
Далі більше.
Можу сказати, що протягом п`яти років стали фокусуватись більше на патріотичному кіно.
У країні, на території якої відбуваються бойові дії, ця тенденція зрозуміла.
Було зрозуміло, чому відмовилися від російської мови в виробництві, але хотілося б знімати не тільки українською, але й англійською.
Це відкриє в кіно нові можливості і новий ринок.
Інакше ми приречені на відсутність окупності з великими проєктами.
У мене є чудовий сценарій «Дауншифтінг» англійською.
Англійська мова, зйомки за кордоном та іноземний каст стали перешкодою в 2016 році і приводом його не підтримати.
Радує, що заговорили про англійську, як про другу державну мову.
Корисно піднімати свої планки вище і намагатися їх перестрибнути.
Це стимулює еволюційні процеси, в творчості в тому числі.
Розкажіть про свій найцікавіший чи найскладніший проєкт?.
Складні всі, цікавий і найулюбленіший — з яким працюєш зараз.
На даний момент це проєкт про Голодомор «Яків», в нього вже вкладено багато зусиль і часу, а також «Дауншифтинг», про який я згадувала раніше.
«Яків» переміг в пітчингу в 2019 році, та згодом проекту відмовили, через секвестр бюджета і ми знов шукаємо гроші.
Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.
Грошей (посміхається).
Хочеться, щоб ми могли собі дозволити не тільки первинні потреби на кшталт патріотичного кіно, повторюсь, що в країні, в якій триває воєнна агресія, це неминуче і виправдано.
Та хочеться ще й реалізації духовних потреб за пірамідою Маслоу.
Творча людина — це візіонер, головна функція якої показати своє бачення світу, подекуди передбачити і підготувати соціум, а інколи вилікувати здавалося б несвоєчасні, непомітні рани.
Задовольняти миттєві, нагальні потреби — це природа телебачення.
У кіно інша природа і соціальна функція.
Що б ви порадили собі на початку кар`єри?.
Не сумніватися і більше собі довіряти.
Якою би ви хотіли бачити індустрію через 5 років?.
Думаю, я висловлю думку багатьох людей — хочеться бачити її більш різноманітною.
Чим ви надихаєтеся?.
Життям і людьми, яких я зустрічаю, розширенням кругозору.
Будь-яка творча людина наповнюється від спілкування, подорожей, споглядання і рефлексій.
Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?.
З тих, що в мені відгукнулися, я порекомендувала б: «Дельта», «Українські шерифи», «Присмерк», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Брама», «Припутні», «Донбас», «Додому».
Також раджу звернути увагу на короткий метр, наприклад, «Штангіст» Діми Сухолицького-Собчука, «Випуск 97» Павла Острикова, його ж «Донна міа», «Звірі» Волосевича Романа.
Чекаю фільми Тараса Дроня і Марини Ер-Горбач.
Даша Плахтій — акторка театру та кіно.
“Стрімголов”, “Довбуш”.
Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.
У кіноіндустрії я близько десяти років.
Мій вибір був неочікуваний, подруга розповіла про університет Карпенка-Карого, і мені сподобалася ця авантюрна ідея — спробувати свої сили при вступі в театральний.
Причому я потрапила до одного з найкращих майстрів, тому вважаю це долею.
Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.
Кіно знову почали знімати, спонсорувати, возити на міжнародні фестивалі й показувати на широких екранах.
Під час Радянського Союзу українське кіно було поставлене на паузу і лише зараз, методом проб і помилок, ми почали наново вчитись знімати.
І вже є позитивний результат.
Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.
Напевно, зараз для мене є найцікавішим є проєкт, над яким ми працюємо — це фільм «Довбуш».
Він про реальну особистість Олексу Довбуша, українського Робін Гуда, якого на Західній Україні, у свої часи, прирівнювали ледве не до Бога.
Мені дісталася роль його коханої — Марічки.
Там така любов.
Я настільки перейнялась історією, що якось після перепрацювання мені марилася та Марічка уві сні.
Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.
Нам конче необхідна актуальна і сучасна освіта.
Також не вистачає достатнього фінансування і банально — досвіду.
Що б ви порадили собі на початку кар`єри?.
Нічого не боятися.
Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.
Дуже хочеться бачити актуальні, правдиві та яскраві проєкти.
Хочеться, щоб наші режисери напрацьовували свій стиль, а глядачі — смак.
І патріотизм проявлявся не у історіях про війну, а у високій якості продукту.
Чим ви надихаєтеся?.
Найбільше — людьми.
Обожнюю знайомитись і спілкуватися.
Особливо у подорожах.
Ми усі такі різні і це так цікаво.
Взагалі, надихнути мене може що завгодно: просто сонце за вікном, класний трек, книга чи фільм.
Ну і, звісно, моя робота — суцільне натхнення.
Рекомендації українського кіно/вистав.
Думаю, що мої колеги перерахували чимало цікавих робіт.
Я хочу порекомендувати подкаст MINCULTPRYVIT Нарімана Алієва і документальний серіал «СПАЛАХ».
