Холод, голод, кров, гівно і трупи. 19 днів облоги Чернігова

У чернігівському морзі на вулиці Пирогова відразу зрозуміли, що місць на всіх не вистачить: на хлопця, якому куля пробила каску, на дядька з села Мохнатин Чернігівського району, який вийшов зупиняти танк і його переїхали, розчавили, на 24 солдатів з нашої колони, яких накрило вибухом під селом Красне Чернігівського району.

"П*здець, скільки везуть", - коротко підсумували в морзі. І притягнули установку з генератором і охолоджувачем. Туди і складали тіла, поки не придумали, як ховати.

Тільки порахували загиблих з приміського села Киїнка, як наступного дня почали везти загиблих від удару авіабомб.

Бомби скидали з літака. Разворотило 16-поверховий будинок і 9-поверхівку підряд. А ще аптеку і кардіодиспансер. У будинку поряд з диспансером вилетіли вікна.

Нещаслива 16-поверхівка

Та 16-поверхівка була якась нещаслива з першого дня. Спочатку не хотіли виділяти те місце під забудову, потім ніяк не могли здати, потім світло не підключали майже рік. А потім бомба. 47 загиблих. Мирних, цивільних, звичайних людей.

Наш будинок фактично поряд з нещасливою 16-поверхівкою та 9-поверхівкаою. Я була вдома, коли гучно бахнуло. Так, що наш 9-поверховий дім здригнувся. Миттю скотилася з ліжка на підлогу. Тут же згадала: якщо ви почули звук вибуху, значить, вцілило в когось іншого. Хвилин через десять вийшли у двір. Він був засипаний уламками битого скла. Дрібні такі уламки.

У наш підвал збігалися люди з розгромлених будинків. Страшно кричала жінка: "Подалі від стін! Відійдіть від стін". Я пройшла мимо дівчинки з подряпаним обличчям: з ранок йшла кров.

9-поверхівка, в яку влучило, горіла. 16-поверхівка жахала: на місці квартир була чорнота. І я раптом зрозуміла: вони загинули. Люди, які були в тих квартирах. Це шматки їхніх тіл валяються у дворі кардіодиспансеру. А, може, не їхніх.

Сім’я Желдаків

В той же день поцілило у дві школи на Старій Подусівці. Поряд приватний сектор. Михайло Желдак з дружиною Світланою і двома дітьми йшов до батьків. В домі їх чекали батьки дружини. Вибух. Вижила тільки Світлана.

Я добре пам'ятаю, як Михайло гуляв з дитячим візочком у дворі тієї школи. У візочку спав маленький син. Це було просте і непідробне щастя: батько, синок, зелень, пташиний спів. Так якось запам'яталось. І ось так закінчилось. П'ять трупів.

"Боже мой, как страшно, когда видишь знакомые лица, у меня погиб сосед возле школы, до сих пор не могу поверить, боже за что так нас всех', - розпачливо пишуть люди в коментарях: за що? Чому?
Родина Желдаків не єдина загинула в Чернігові майже у повному складі. Просто ще ніхто не рахував, скільки таких родин. За моїми підрахунками - не менше десятка.

Не добіг до підвалу

Не кожна сім'я могла придбати житло в Чернігові. Київ близько, плюс у Чернігові були гарні умови, отож вартість метра квадратного в новобудовах була від 15 тисяч гривень (від 500 доларів). Володимир Фотієв був третьою дитиною в родині. Двоє старших, сестра і брат осіли в Чернігові, а Вові придбали житло у Киїнці під Черніговом.

По-перше, так було дешевше. По-друге, приватний дім, чисте повітря, город, де можна посадити картоплю і цибулю, а до міста ходить маршрутка номер три.

До війни найбільшою проблемою було те, що на маршрут ставили "Рути', а там задні двері легко відкриваються, раз на рік хтось з пасажирів випадав з маршрутки на асфальт.

Як це зараз смішно! Киїнку розбомбили, знищили.

- Вова вчора загинув у Киїнці, на очах вагітної дружини, - написала мені колишня сусідка, його сестра Наталія Бодун. Це було ще 1 березня.

- У нас градом накрило молитовний дім. Снаряд впав між будівлями. Там в недільній школі в підвалі були наші дві сім’ї з дітьми. Налякалися дуже. Живі.

- А Вова? Вцілило у вікно?
- У машину в дворі. Вони перебігали в погріб. Він біг останній. Не встиг.

Мама плаче: "А як ховати? Стріляють же".

- Не знаю. У наших знайомих помер дідусь 22 лютого, то ще не поховали.

Чернігівське кладовище Яцево на околиці, саме з того боку, звідки в місто рвуться російські війська. Мікрорайон Бобровицю обстрілюють безперестанку, вдень і вночі, чимало хат згоріло. Ховати під обстрілами - та ще затія, тому до моргу і пригнали рефрижератор. Потім вирішили зробити всім однакові дерев'яні труни, вирити траншею і всіх поховати там.

Лісопарк Ялівщина, улюблене місце відпочинку чернігівців, став прихистком для мертвих. Не весь, лише куточок парку. Добре, що його не встигли забудувати.

Забуті села під Черніговом

Жертви війни - не тільки ті, кого вбило ракетами чи бомбами. “Друзі, в мене біда, - пишуть у Фейсбуці. - Загинув брат, вбився на підірваному мості, подзвонили з села, де його знайшли, це село Кошівка біля Нового Білоусу. Ми не можемо забрати тіло, в укритті, всі родичі також не можуть виїхати. Що робити? Куди дзвонити?”

Таке ж було у Сосниці. Двоє випили, сіли в машину і поїхали глянути, що там. Упали з мосту - і привіт. Є ще такі звернення:

“Ми, ще живі жителі села Товстоліс, що за 6 кілометрів від Чернігова, Благаємо про допомогу Червоного хреста або волонтерів! У населення віком від 5 місяців до 99 років закінчились ліки, критичний стан у людей з цукровим діабетом та дітей, які похворіли в погребах. Така ж ситуація в усіх навколишніх селах, ми чомусь стали нікому не потрібні. Якщо у ваших силах хоч якось допомогти ДОПОМОЖІТЬ!!!”

Цар голод. І холод

Полювання за продуктами було однією з небагатьох розваг у Чернігові під час війни, і я вирушила в АТБ. Весело і страшно бігти в магазин під обстрілами. Черга не розходилася, навіть якщо десь поряд гупали Смерчі. Тільки в разі прямого попадання. На ганку зустріла однокласницю Ірину, і ми обговорили, що після ядерного вибуху в Чорнобилі, розвалу Союзу і податкових перевірок крилатими ракетами і градами нас налякати не так просто (правда, розмова була до авіаудару).

Ураганами, іскандерами і чим вони ще стріляють по містянах - теж. Виживання у суворих умовах - те, до чого ми звикли. А тут і наша черга заходити.

В АТБ було молоко, сметана, чіпси, зранку був хліб. Навіть знижки були! Взяла останню упаковку чищених креветок за 56 гривень, як не взяти, знижка майже 50 відсотків. Молока не брала, бо в мене ще було, може, комусь нужніше.

Хліб був і наступного дня. І чипси, чомусь їх багато, і ніхто не купує. Разом з продуктами з магазинів зникли цигарки, і я дуже пошкодувала, що не придбала блок 24 лютого, у четвер, коли все ще працювало і все було.

На касі в АТБ покупці несміливо запитували: "Є?" "Після перемоги вип'ємо і покуримо!"- крикнув молодик з жовтою пов'язкою, з тероборони.

Дуже швидко ми зрозуміли, що залишились без м'яса та м'ясних продуктів. Закінчились також молоко, сметана, йогурти. "Де взяти сирки та йогурти, чим годувати дітей," - розпачливо писали молоді мами в місцевих групах. Вони ще не усвідомили, що може й доведеться пригадати суворий досвід воєнних років, коли дітям давали смоктати хліб, змочений водою.

Тут лише я усвідомила, чому романи про голодомор називають "Цар голод", "Жовтий князь". Бо потреба в продуктах основна, а їх нестача болюча. Дивна річ - у перші дні під бомбами їсти не хотілося, зате ми пили багато води.

Потім стало гірше: після авіаудару в будинку пропав газ. Всі мої запаси були орієнтовані на те, щоб готувати на плиті: спагетті, гречка, рис. Можна і в духовці, але там не звариш суп, а може й звариш, але руки опускаються. Я замітала уламки скла і говорила подумки: "Наш дім асвабаділі від вікон. А подекуди і від дверей". Сміялась, щоб не плакати, бо кожне моє вибите вікно - то були години і роки важкої роботи, і все в одну мить зламав божевільний кремлівський карлик.

"Я якась притуплена," - говорила після смерті брата Наталія Бодун, і це передає і мій стан теж. Ми завішували вікна і пересувалися у темноті, як примари - світло час від часу зникало. Але коли й було, вмикали хіба що кондиціонери, які включали на обігрів. Загалом, це все уламки колишнього спокійного і розміреного життя.

Іноді відчай хапає за душу і думаю - все, повернення до колишнього нема.

Влада і поліція

Мер Чернігова Володимир Атрошенко - доларовий мільйонер, тричі був нардепом, має безліч фірм і нерухомості. В'ячеслав Чаус, голова ОДА, до призначення - працівник “Нафтогазу” з мільйонною зарплатою. Вони обидва залишилися в місті, тримають оборону і допомагають містянам.

У перші два дні поліція, патрульна поліція, прокуратура розгубилися. Сказали: "Перспективи сумні", закрили офіси і зникли. Номер 102 не відповідав, ніхто не їздив ні на виклики, ні засвідчувати смерть.

Керівник поліції Володимир Нідзельський з міста зник, сказав, що поїхав захищати Київ. А орки перли на Чернігів танковими колонами. Голова ОДА видав розпорядження про призначення нового начальника поліції. І сталося диво - Нідзельський повернувся до роботи, позвав назад усіх, кого розпустив. Тоді ж вийшла на роботу патрулька. Почалася оборона міста, яка триває і досі.
“В Чернігові зараз немає тилу - скрізь передова”, - написав у Фейсбуці Олександр Ларченко, колишній голова Чернігівської районної ради.

чернігів війна російсько-українська війна