Національний музей у Львові, (сучасна вулиця Драгоманова, 42), фото початку ХХ століття.
№2428/21.
Киев – ЦК КП(б)У, тов.
Кагановичу Л.
17 октября 1947 г.
Зам директора музею украинского искусства Драган М.
говорил: «Советская власть является такой же, как и царская власть Петра I.
Русские коммунисты ведут себя на Западной Украине, как жестокие империалисты, только прикрываются флагом единокровного братства»….
(З інформації Львівського обкому КП(б)У про політичні настрої інтелігенції Львівської області).
Влітку 1952 року в Національному музеї у Львові було скоєно наймасштабніший злочин в історії установи – твори образотворчого мистецтва з так званого «спецфонду», левова частка яких складала роботи українських художників першої половини ХХ ст., було вивезено і знищено.
Операція проходила максимально «таємно», але із відома вищих партійних органів Союзу, в присутності та за безпосередній участі працівників Львівського обкому партії.
Всю історію під кодовою назвою «Спецфонд», із наведенням точних дат, прізвищами учасників та далеко не повним переліком знищених пам’яток представлено в «Каталозі втрачених експонатів Національного музею у Львові» (авт.
Арофікін та Д.
У передмові до каталогу автори, зокрема, наголосили на тому, що вся «операція» проводилась по попередньо складених списках експонатів, а, отже, задекларована кількість знищених творів – 728 одиниць – є неточною.
На окремих фактах цієї трагедії хочеться зупинитися більш детальніше.
Вся справа в тому, що списки так званого «спецфонду», який планувався на знищення, складалися Василем Любчиком.
Як свідчать матеріали комісії управління культури Львівського облвиконкому, 31 грудня 1949 р., «художника В.
О.Любчика без будь-якого поняття про музейну роботу було скеровано на посаду заступника директора» до Львівського музею українського мистецтва.
Мусимо нагадати, що В.
Любчик, член КПРС, професійний художник, був цільово скерований до Львова для боротьби з націоналістичними та формалістичними напрямками в образотворчому мистецтві.
Тому немає нічого дивного, що, зайнявши посаду заступника директора Національного музею, він чітко виконував ті розпорядження, які надходили «зверху».
У 1950-х роках, крім «наказів», «вказівок», «розпоряджень» (про це вже згадувалось у попередніх публікаціях) щодо боротьби із процвітаючою буржуазною ідеологією на західних теренах України – особливо – в галузі культури, «олії у вогонь» підливали й різні публікації.
Зокрема, яскравим прикладом є стаття 1951 року «Що пропагують львівські музеї?», опублікована в центральному рупорі комуністичної ідеології – газеті «Правда», де наголошувалося, що Львівський історичний музей «зайво возвеличує князів, вельмож, султанів, козацьких полковників, єпископів», у ньому «недостатньо висвітлюється класова боротьба» та «прагнення українського народу возз’єднатися з російським».
У пропонованих до огляду залах Львівської картинної галереї (зараз Львівська національна галерея мистецтв ім.
Бориса Возницького) «відображені польські буржуазні історичні концепції», «принижується історична роль Росії».
У Національному музеї (у тому часі – Львівському державному музеї українського мистецтва) експозиція «не підносить досягнення радянського періоду» і т.
Підсумок публікації: в музеях – осередках потужної пропаганди національної образотворчості – «все погано», не по-радянськи, «ворожо» та «буржуазно»… Критики та партійні ідеологи невпинно наголошували на необхідності зміни експозицій, чистці фондових колекцій, активізації роботи у напрямку тотального «зростання класової свідомості українського пролетаріату та розуміння демократизму шляхом пропаганди ідеалів соціалістичного реалізму».
Отже, В.
Любчик, який мав чітко поставлене завдання, «успішно» його виконав.
«Спецфонд, – як інформував В.
О.Любчик міськком партії, – складається з усякого роду націоналістичних творів (портретів січових стрільців, діячів уніатської церкви, невисокоякісних портретів австрійського двору), із творів художників, що втекли з гітлерівцями, художників, засуджених як буржуазних націоналістів, а також великої кількості формалістичних творів…».
«Націоналістичними» та «невисокоякісними», на думку Любчика, були роботи визначних українських художників Миколи Глущенка, Михайла Мороза, Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Олексія Грищенка, Василя Хмелюка, Михайла Андрієнка-Нечитайла та багатьох інших, творчість яких увійшла до історії європейської (і не тільки) образотворчості.
Саме ранні твори цих неперевершених українських художників були безжально знищені у печі Наукової бібліотеки ім.
Василя Стефаника влітку 1952 року.
Сумнозвісна пічка наукової бібліотеки ім.
На сьогоднішній день, показово, але з великим жалем можемо тільки згадати коротку історію хоча б одного твору всесвітньо відомого українського художника Архипенка, який у листах до Іларіона Свєнціцького у грудні 1935 писав: “…Я очень рад, что мои роботы на теперешней выставке в вашем музее имеют успех.
Ваше намерение преобресть их для музея я очень ценю.
Я буду считать за честь, если они или часть их будет преобретена.
Принимая во внимание теперешний кризис, я готов уступить их для музея за половину той цены, которую я вам раньше сообщил.
Может быть Митрополит Граф Шептицкий поможет это осуществить.
Я помню, Граф помогал когда-то артистам.
Я знал одного скульптора украинца в Париже, который получал стипендию от Графа.
Помню этого скульптора особенно потому, что он однажды почти что спас меня от голодной смерти, когда я жил на улицах Парижа и от голода был болен.
Этот скульптор мне разсказывал, что Граф многое сделал для украинских артистов и искусства...”.
Отже, у липні 1934 року стараннями Луки Долинського до збірок Національного музею у Львові було передано твір всесвітньо відомого скульптора, українця Олександра Архипенка «Ма»: «У минулому році, з нагоди вистави творів нашого славного мистця Олександра Архипенка на Світовій Виставі в Чикаго, виринула думка, щоби закупити його твір «Ма» для Національного Музею у Львові.
Виходили ми з того заложення, що є пожаданим, щоби хоч один твір Архипенка був на рідній землі, в українським музею… (“Америка”, 7.05.1934).
«…Я дуже щасливий, що моя робота на все буде зберігатися близько до українського серця….», – написав Олександр Архипенко до Іларіона Свєнціцького 13 листопада 1934 року, бо надіявся, що його твори таки будуть у збірках українських музеїв на українській землі.
На жаль, скульптуру «Ма» 1952 року була знищеною.
Твори О.
Архипенка на світовій виставці у Чікаго.
1933 (світлина з архіву УНМ Чікаго).
Радянські партократи ретельно знаходили та готували своїх вишколених, «ідеологічно підкутих» виконавців, які безкомпромісно виконували найганебніші акти вандалізму.
Вже згадувалось, що у 1940-х рр.
до Львова було направлено групу художників із родинами, на яких були покладені «відповідні» завдання, хоча далеко не всі виправдали цю довіру.
Приміром, учень Ф.
Кричевського, відомий ще до «відрядження» «на Западную Украину» художник – Михайло Дмитренко за короткий час зрозумів, в яку творчу атмосферу потрапив, тверезо оцінив масштаб тих культурологічних процесів, які відбувалися у Галичині у 1940-х рр.
і повів себе зовсім по-іншому.
Коли Дмитренко ознайомився із діяльністю митрополита Андрея, творчістю галицьких (і не тільки) художників, із неоціненними пам`ятками національної образотворчості в музейних збірках, то став одним із найактивніших учасників практично всіх мистецьких акцій не тільки у радянському Львові 1939-1941років, але й під час окупації 1941-1944.
Дмитренко активно долучився до дійсно масштабного та цікавого творчого життя Галичини: «…Треба було зіставити і порівняти мистецтво двох частин розтерзаної, роздертої навпіл України; і я почав з усією завзятістю готувати нашу спільну виставку [йдеться про виставки Спілки Образотворчих Українських Мистців СОУМ.
– Г.І.]… Наслідком виставок було те, що і східняки, і західняки переконувалися, як багато у нас спільного – в ідеалах, в духовності, у прагненні жити гуманно (яке у нас постійно хтось відбира), у стилях і манерах.
Саме у Львові ясно відчув, як важливо не тільки зробити добрий твір, а й уміти його показати людям, показати без умисного нав’язування чужої думки, без усякої пропаганди: нехай дивляться і самі думають.
Добра мистецька річ скаже голові і серцю більше і краще за будь-які слова».
(Зі спогадів художника).
У всі часи, навіть найстрашніші, кожен має вибір: залишитися порядною та чесною людиною, професіоналом, який по-совісті відповідає за власні вчинки, чи пристосуватися до обставин і увійти в історію як, приміром, В.
Любчик з ганьбою, яка назавжди залишиться в історії не лише Національного музею у Львові, але й усієї України.
Як людина із мистецькою освітою, В.
Любчик дуже добре орієнтувався у вартості творів, які вносив у списки «спецфонду», бо після того, як було відкрито кримінальну справу та організовано обшук в його помешканні, було знайдено близько 200 одиниць унікальних музейних видань (вартісні художні альбоми, давні книги, які важко було віднести до «націоналістичної» літератури), доброї якості підрамники та старі рами для картин.
Але, найцікавішою знахідкою був антирадянський, наскрізь націоналістичний художній твір «Портрет хорунжого Сеня Горука», із зображенням легендарного бригадира УГА, пензля активного члена художньої горстки Пресової кватири легіону Українських Січових Стрільців – Осипа Куриласа.
Осип Курилас.
«Портрет хорунжого Сеня Горука».
«Народився Любчик у П’ятигорську, закінчив Київський художній інститут, після війни вступив у КПРС і став “патентованим” партійним художником.
До Львова його прислали, як і багатьох інших, “для підсилення партійної лінії у культурному будівництві на Львівщині”.
Після формального засудження за знищення музейних збірок, виправдання і реабілітації став він вухом і оком КГБ в середовищі львівських художників.
Щоправда, таким був не один він, але, поза всяким сумнівом, належав Любчик до найбільш активних “осведомителей”», – так написав про організатора знищення «Спецфонду» Національного музею Богдан Горинь.
Коментарі зайві.
Про скоєння ганебного акту у Національному музеї у Львові влітку 1952 року знало тільки обмежене коло осіб.
Але, як то часто буває у житті, випадок перетворює ретельно замовчуваний злочин у загальновідомий факт.
Історія із викриттям справи «спецфонду» розпочалася неочікувано для виконавців.
1955 року до українського уряду звернувся відомий художник українського походження Василь Перебийніс із запитом про долю власних творів мистецтва, які експонувалися на його персональній виставці у Національному музеї у Львові у квітні 1938 року.
Тоді художник представив 258 робіт (хоча надіслано було близько 500), які по закінченні експозиції залишилися в стінах музею.
Активний член «Паризької групи», до якої входили відомі митці С.
Гординський, С.
Борачок, Р.
Турин, О.
Третяків, В.
Хмелюк та ін.
На лист Перебийноса необхідно було якось відреагувати, тому і звернулися до Національного музею, а там біда – твори знищені, а це скандал міжнародного рівня.
За фактом відсутності творів у музеї було відкрито кримінальну справу, яка згодом набрала доволі масштабного розголосу.
А коли були проведені згадані вище обшуки, стало ясно, що справа «Спецфонду» тягне за собою тривале і складне розслідування, з якого випливуть імена вищих посадовців, а головне – буде викрито злочин щодо знищення пам`яток культури неоціненної вартості.
Тому всі гріхи списали на В.
Любчика, провели судові засідання, порушили кримінальну справу.
Відбувся суд, на якому бувший заст.
директора по науці Національного музею у Львові зізнався, що твори, які були знайдені у його помешканні, дійсно музейні, але він просто не повернув їх до установи через власну … недбалість.
За цей «професійний проступок» Любчику винесли вирок – 10 років виправних таборів із конфіскацією майна.
Але вже за кілька місяців виправдали.
Ще до викриття кримінальної справи, 1954 року, Василь Любчик був звільнений із посади заступника директора Національного музею за те, що «пустил работу научных сотрудников на самотёк» та за «обьективистское равнодушие к положению дел в музее».
Свідоме знищення творів зі «спецфонду» у ті роки серед інкримінованих йому порушень не значилось.
Працювати В.
Любчика направили до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, де він успішно займав посаду викладача.
Поступово про злочин 1952 року, про знищення творів українських художників першої половини ХХ ст.
дізнались за межами СРСР.
Українська діаспора у Європі та Америці була шокована, тоді ще живі автори навіть робили офіційні і приватні запити щодо долі творів, які вони до війни залишили у Національному музеї.
Але ця тема для відповідних радянських організацій, які чітко контролювали будь-які контакти з закордоном і листування працівників музею із «зовнішнім» світом, ретельно замовчувалась.
Найінтригуючим у цій, неодноразово описаній і переказаній історії є те, що деякі зі знищених 1952 року творів (щоправда, не так багато, якби хотілося), згодом дивним чином почали «випливати» у приватних колекціях чи з`являтися на «арт-ринках».
Але це вже зовсім інша історія.
Ірина ГАХ.