Як італієць Джан Мікалессін просуває роспропаганду на італійському ТБ

Цитуючи Данильченко, він каже, що через деякий час російська адміністрація завершить транзит влади. Поки по відеоряду ми бачимо російських казаків, які щось несуть у пакетах місцевій мешканці, Мікалессін запевняє, що невдовзі в Мелітополі мають запровадити обіг рубля, встановити на автівки російські номери та запустити роботу банків РФ. Тож, за його словами, на відновлення “нормальності”, тобто, нормального життя, залишилося чекати зовсім трошки. “Що це було?” здивовано запитають українці, подивившись сюжет національного італійського телеканалу Rai1, навіть не знаючи мови - за характером “картинки”. Але й не надто глибоких, самоуцьких знань італійської мови вистачає, аби побачити, що воно відверто проросійське.

З 24 лютого, відколи в українських містах пролунали перші вибухи російських ракет, фраза “не все так однозначно” вийшла з ужитку. Спостерігаючи за підтримкою з боку європейських країн, припускаємо, що й вони усвідомлюють, що Росія - наш спільний ворог.

Але от в Італії, на першій кнопці суспільного телебачення один із журналістів регулярно виходить в ефір описаним вище сюжетом. Таке висвітлення подій викликає справедливе обурення і гнів. У своєму сюжеті Джан Мікалессін не каже ні слова про те, що Галина Данильченко є колаборанткою, яка сіла в крісло мера за допомогою російської зброї, і що вона не була обрана містянами на цю посаду. А Івана Федорова, який залишається офіційним міським головою Мелітополя, насправді не заарештували, як каже репортер, а викрали, взяли в полон і потім обміняли на російських військовополонених. Усе це Мікалессін залишає поза увагою.

Стосовно нормального життя на цьому тлі - про яку “нормальність” взагалі може йтися? Давайте проведемо аналогію. Візьмімо італійське місто - Флоренцію. Уявімо, що одного лютневого ранку в купол собору Санта Марія дель Фйоре влучають авіаційні бомби. Тим часом з усіх боків у Тоскані, із передгір'я та рівнини в бік міста рухаються танки та бойові машини, а з боку моря заходить десант. До кабінету мера Даріо Нарделли вдираються озброєні люди, надягають йому на голову мішок і везуть кудись на тортури.

І утримують, поки в справу не втрутиться італійський уряд. А тим часом окупанти приводять до влади невдаху, яка не зуміла виграти міські вибори, всюди розвішують свою символіку, намагаються запровадити свою грошову одиницю і розносять подачки мешканцям, які не можуть добути харчі, бо окупанти блокують постачання, та й з готівкою у людей стало дуже сутужно. Якщо хтось із містян проти такого становища - їх розстрілюють, викрадають, катують. І нарешті, загарбники пропонують флорентійцям змиритися, бо ж це - нормальне життя.

Чи багато італійських журналістів погодяться прийняти таку “нормальність”? Чому тоді нам, українцям, з посмішкою пропонують це з італійського телеекрану? І чому італійців - глядачів цього каналу, які платять податки на його існування - запевняють, що це і є нормальне життя?

Як узагалі подібний сюжет, який аж кишить перекручуванням фактів і позбавлений навіть натяку на збалансованість, точність та достовірність, виходить у випуску новин TG1, головної служби новин головного суспільного мовника?

“Я не знаю, чому вони використовують людей, які співпрацюють з російською армією, - каже джерело в телемережі Rai. - Джан Мікалессін не укладав контракт із Rai1, він фрілансер, який просто продає свою роботу компанії. Це відбувається тому, що він добре знає головного редактора TG1. Вчора він знову був в ефірі. Не знаю, скільки вони платять йому”.

Але чому цю “роботу” продовжують у нього купувати? Джерела в МЗС повідомляють, що Мікалессін навіть не має акредитації в Україні - очевидно, в окупований Мелітополь він добирався якось через Росію. Крім того, міністерство вже не раз скаржилося на нього менеджменту Rai1 - однак без жодних наслідків.

Хто такий Джан Мікалессін

Інформацію про цього журналіста можна знайти в українському, італійському та англомовному сегментах Google. У молодості він товаришував і співпрацював із італійськими неонацистами, а згодом заснував прес-агенцію, аби мовити про військові конфлікти по всій планеті. І так, під час війни в Сирії він займав про-ассадівську позицію. Щодо України: вже довгий час Мікалессін працює як російський пропагандист. Цьогоріч його навіть запросили на круглі столи “Общественной палати РФ” в Москві на теми “Военные преступления украинских националистов: остановить, рассказать правду, предать правосудию” та “Восемь лет незаконному перевороту на Украине: итоги и последствия”.

Крім цього, в 2017 році він зняв псевдодокументальний фільм, у якому просував один із російських міфів про Майдан-2014. В ньому йшлося, зокрема, про те, що учасників протестів розстрілювали “грузинські снайпери”. “Факти”, які були озвучені в цьому фільмі, були спростовані документальними доказами, наведеними в судах про розстріли на Майдані, в тому числі даними прикордонної служби України про те, що герої фільму Мікалессіна не перебували в Україні під час подій на Майдані.

Припущення про те, що Мікалессін міг би брати гроші від росіян за свою пропагандистську роботу, не підтвердилося. Принаймні, в італійських реєстрах на нього не зареєстровано жодного майна. Мій італійський контакт каже, що вони зі своєю дружиною - небагаті люди і навряд чи мають майно, записане на родину для того, щоб його приховати. “Чи можу я припустити, що він просто “корисний ідіот”, як вони це називають у своїх методичках КГБ?” - цікавлюся я.

“Так, я думаю, він просто ідіот”, - каже джерело.

Але, попри все, можливо, хтось скаже, що фрілансер Джан Мікалессін - це лише поодинокий випадок, і він не має впливу на загальну картину? Хибна думка. Нещодавно на радіо НВ журналістка “Радіо Свобода” Наталія Кудрик з Риму розповіла, що засилля російських пропагандистів стало ознакою італійських ЗМІ. “Італійці переважно отримують інформацію через телебачення”, - пояснює вона і додає, що кількість цитування таких постатей, як Соловйов, Захарова чи Лавров просто зашкалює. Італійські телевізійники продовжують бавитися в якийсь дуже своєрідний “баланс” і вважають, що слід “почути російську позицію” - адже це плюралізм, це свобода слова.

Кудрик пояснює, що від часів Холодної війни Італія “сиділа на шпагаті” між СРСР та країнами Заходу, ця традиція тягнеться дотепер, тож виходить, що “зелене світло” на ТБ для проросійських наративів не є чимось незвичним. Без сумнівів, це формує позицію пересічних італійців, які в підсумку починають хотіти, щоб ця війна закінчилася на будь-яких умовах - аби лише не дивитися на “криваві картинки”.

Водночас, сприятливою для українців лишається позиція прем’єра Маріо Драгі, який разом із низкою інших міністрів є переконаним євроатлантистом. Однак в останні тижні на Драгі тиснуть з усіх боків - зокрема, політсили з проросійськими поглядами, пов’язані з Маттео Сальвіні, Джузеппе Конте та Сильвіо Берлусконі. Своїми маніпулятивними заявами вони намагаються зібрати електорат - можливо, цим можна пояснити пропозиції уряду Італії щодо “дивного миру”, який передбачає виведення російських військ з України лише після низки угод, частина з яких є явно невигідною для України.

Як би там не було, через наближення парламентських виборів в Італії є ненульова ймовірність того, що позиція уряду щодо війни стане хиткою. Тож Україні варто посилювати свої наративи та відстоювати свою правоту в італійському інформаційному просторі, аби вислови на кшталт “не все однозначно” та “давайте прислухатися до Росії” втрачали популярність серед італійських журналістів та редакторів.

пропаганда російсько-українська війна італія