У вогні та без води. Фронтовому Бахмуту бракне навіть технічної води — хто і як допомагає

«Це моя особиста вода»

Дорога до міста змінюється у химерному калейдоскопі: однієї миті бачиш «приліт», іншої — як чоловік обкопує дерева в саду. Хтось продає яблука та сік із них. Траса прострілюється.

Найгарячіше місто фронту живе між вогнем і підземеллям, до того ж воно зневоднене. Волонтери завозять продукти й гігієну, але скоро я побачу, як за воду розгортається боротьба.

Вирушаємо з тутешніми пожежниками розвозити 6-літрові бутлі. З війною їм додалося не тільки пожеж — також мають евакуаційну та волонтерську місію, що зветься «Фенікс». На день роздають до 500 літрів води, пакунки з продуктами і ліками.

За кермом броньованої машини, що колись була інкасатором та дісталася як гуманітарна допомога, — Дмитро Нікулеско, 36 років, начальник районного управління ДСНС у Бахмуті. Він родом зі Слов'янська, а тут живе з 2019-го. Пожежників як додаткові сили кидали в гарячі точки тоді ще АТО, так Діма опинився в Дебальцевому та інших містах Донеччини.

— Зараз знов попав в сраку, — сміється.

Розказує про двох своїх наставників. Один, тренер із дзюдо, Володимир Кононов, став колаборантом й очолив міністерство оборони у так званій «ДНР». «Ми були сусідами [у Слов’янську], він мене виховав». Інший — тренер з рукопашного бою, став бійцем української армії, недавно загинув у бою під Сватовим. Діма має сестру й тітку у Москві — пишуть йому, що він фашист. Також отримує телефоном погрози від колишніх товаришів, які тепер в «ДНР». Діма вибрав залишитися в Бахмуті.

У нього імпульсивний характер, впевнена водійська їзда на «нулі» й манера висловлюватися як у персонажа Подерв'янського. Наприклад: «Розмазало, як білочку об асфальт».

Темне нутро броньованої машини забите пляшками. Пожежники приварили сидіння в броньовик, знайшовши крісла на міських згарищах. Авто підскакує, пляшки колотяться, італійська тележурналістка скрикує:

— Кацо! Кацо! — це матюк її мовою.

Вона всілася на пляшках і записує стендап на тлі вибухів. «Емердженса!», — тільки й розрізняю з потоку незнайомих слів. Журналістка усміхається і здається на диво радісною. Здається, я її розумію: у місті, де ризикуєш померти, відчуваєш себе як ніколи живою. Та цей нерв життя пульсує хіба для заїжджих, бо коли виходимо з салону, бачимо геть байдужих до вибухів людей.

Двором будинку чимчикує двійко бабусь з оберемками порожніх пляшок. Хоч перебувати довше 10 хв на одному місці та й просто ходити пішки — вкрай небажано. Вони шукають воду, тож вкрай раді бачити людей із бутлями.

— Спасібо, спасібо! Хотіли вже в розвідку йти, набирати з Бахмутки.

Це річка, до якої вже впритул підійшли росіяни і куди небезпечно рушати — на тому березі стрілецькі бої. Жінки розказують, що жодного дня війни не ховалися в підвалах — грунтові води підходять близько до фундаменту, підвал сирий, там збираються комарі. Сусідній дім — це дитсадок, облаштований під один із трьох міських пунктів незламності. Чого не йдуть туди?

— Ноги болять, то йдемо тільки гуманітарку взяти. Дома — пів мужика (має на увазі лежачого хворого чоловіка — авт.). Варимо на вогні, на площадці зробили пічку. Дим стелиться всім будинком.

У під'їзді п’ятиповерхівки їх залишилося троє. На воду сходяться люди. Розказують: дехто з тих, кому вдається роздобути води, ділиться з немічними, хто не може зробити це сам. Централізованого водопостачання немає вже кілька місяців. Якийсь час воду ще качав дизельний генератор, та потім вона почала перемерзати. Вся питна вода — привозна. Свердловини розбомблені.

Для технічних потреб беруть зі ставків і калюж. Замерзає — прорубують. Набирали в ємності, коли спускали воду з труб, збирали дощову. У торгових точках вода — товар підвищеного попиту: 60 грн за 6-літровий бутель.

На подвір’ї пункту незламності зустрічаємо Олену, їй на вигляд за 50. Втрачає самовладання, побачивши воду:

— Це особисто? Ляжу зверху й не віддам нікому (починає плакати).

Діма простягає більше бутлів на неї з дорослим сином, жінку обступають люди. Відганяє: «Це моя особиста вода!». Заховавши пляшки у своїх пожитках, розповідає таке: у центрі, де вона мешкає, складно дістати воду, знає про пункти видачі тільки на далеких від неї районах. Раз волонтери привезли до них цистерни зі ставковою водою — Олені вдалося урвати стільки, що вистачило на раз помитися.

До пункту незламності їй іти годину пішки, і ця дорога ніколи не тиха. Та це єдине місце, де можна попити.

— Сьогодні вийшли — міни літають, розвернулися додому, прийшли знов, як трохи стихло. Вчора пішли купити молоко — за нами міни кладуть. Тікали, аж п’ятки до спини прилипали. Зв'язку нема, криниць нема, тиші нема! Військові в нас уже питають, де набрати води. Нічого нема!

Вона трохи заспокоюється, щойно Діма запевняє: як захоче, може прийти в частину взяти води.

Одна вулиця воює, інша — чаює

Коли спускаємося з Оленою у підвал пункту незламності, вдається розгледіти у ній людину, якою вона була до війни, поки боротьба за щоденне виживання не оголила вкрай її нерви.

За фахом вона — вчителька трудового навчання й малювання. Вивчилася в Дрогобичі, працювала в Бахмуті й Опитному. Потім перейшла на роботу в єдину україномовну книгарню міста. Злиться, коли образливо пишуть чи говорять про її земляків, розказує, як любить українські фільми, книжки, а також своє колись красиве місто, що на її очах стало руїною. Наче хоче переконати, що вона українка.

Продавець українських книг у Бахмуті — привід потрапити на підвал до окупантів, якщо місто не встоїть. Та Олена не хоче евакуйовуватися, каже, що не хоче бомжувати на старості, що не знайде роботи, за квартиру не зможе заплатити. Традиційні страхи тих, хто залишається.

Її нігті чорні від буржуйки, а масне волосся зав’язане в хвіст.

— Як миєтеся?

— Вологими серветками або як дощ пройде. Не пройшов — не помилися. Нам дали шампунь, та ще б води до нього.

З літа немає світла. Олена заряджає тут ліхтарик, бере окопні свічки. Свою квартиру з забитими вікнами називає звірячою норою. Гуртуються з сусідами, що залишилися (інваліди, погорільці), виживають на гуманітарці.

Відігрівається чаєм і розмовою — здається, Олена давно не говорила з кимось про щось, крім того, де дістати харчі й воду. На вулиці я здригаюся від вибухів, та Олена не реагує. Вона перестала прокидатися від звуків мін, тож на ніч ходить у сусідський підвал — її затоплений.

— Геп-геп по місту — я вже не прислухаюся. Ми тут як Ізраїль: одна вулиця воює, а інша чаює. Наступають — відігнали, щодня те саме, — ось такий «день бабака».

З-під лоба поглядає на гучну італійську журналістку в центрі групки людей, що жаліються на життя в війні і просять передати привіт рідним у великий світ.

Свердловина

У пункті незламності є старлінк, але для стареньких із кнопковими телефонами без мобільного зв'язку ніяк набрати близьких.

Три пункти незламності — як останні артерії, якими ще тече життя в місті. Гудять генератори, шипить чайник, телевізор транслює музичні кліпи. Люди — галасливий рій від малого до старого. Їдять, спілкуються, дивляться фільми на планшетах.

Пункти незламності у Бахмуті відкрив волонтер Михайло Пуришев. Він сам із Маріуполя, мав колись нічний клуб. На початку російського вторгнення вивіз сім'ю на захід країни, а потім повернувся, щоб забрати своїх працівників. Охочих виїхати у сховищі його клубу назбиралося стільки, що Михайло зробив ще кілька евакуаційних рейсів. Так втягнувся у волонтерство, їздив по деокупованих містах. Із першим приїздом у Бахмут облаштував перший пункт незламності.

У пожежній частині

До Михайла горнуться діти, він приязно спілкується з людьми. Пуришев тут — свій. Він вивозить містян, але ніколи не вдається ані до хитрощів, ні до погроз. Волонтер на тиждень-другий залишається з людьми жити, чим і викликає їхню довіру.

Ночуючи, Михайло відчуває те, що й тутешні. Як випрати речі? Як помитися? Як сходити в туалет? Для елементарних потреб йде багато води, але її привозять тільки волонтери. Одна жінка розповіла Михайлу, що 2 місяці не мила ноги. Щоб мати що пити, люди кип’ятять воду з калюж. Беруть черпак і з калюжі набирають у пляшку.

Пуришев вирішив пробурити свердловину. Оголосив про збір донатів у соцмережах та придбав бурову установку. У середині січня почали встановлювати. Ніхто з команди раніше таким не займався.

— Весь наш досвід у такій роботі — це переглянутий ролик на ютубі. За 8 годин ми пробурили перші 6 метрів, аж установка зламалася — кинулися шукати запчастини, — розповідає Пуришев.

В окремому приміщенні вони поставили 5 пральних та стільки ж сушильних машин, обладнали 8 душових кабін, привезли обладнання й двох перукарів, аби люди могли підстригтися.

Бурили довго — більше двох тижнів. Готова свердловина сягає 43 метри вглиб, вона дає 1000 літрів фільтрованої води на годину. Цього все одно бракує, тож Михайло задумав встановити ще одну свердловину, збирає гроші на запчастини.

Який сенс будувати те, що завтра може бути знищене? Для Михайла це не питання:

— Поки є надія, поки місто під нашим контролем, — робимо. Людям треба трохи комфорту і гідності навіть у таких умовах. Пункти незламності — це не просто погодувати людей, це підтримати і поборотися за них. Тепер ми щодня вивозимо сім'ї і не маємо шукати по підвалах, вмовляти, бо охочіше приходять самі.

Михайло виглядає впевнено в тому, що робить. Якщо не знати його попереднього життя, де він власник нічного клубу, то радше уявляєш його якимось протестантським пастором. Усміхнений, терплячий, із внутрішнім спокоєм.

Він пропонує своє визначення дива очима бахмутян:

«Це коли з крана тече вода, коли працює зливний бачок, коли можеш покупатися, випрати одяг».

А крім води, його тепер бентежить ще одне: у Бахмуті пробивається тільки російське військове радіо на наших FM-частотах. Раніше так само було в Маріуполі. Росіяни транслюють, що Київ уже вирішив здавати Бахмут, Авдіївку, що людям треба здаватися, а хто чинитиме спротив — розстрілюватимуть.

По підвалах ходять чутки, що Україна покидає своїх, що забирає дітей. Тож у наступну поїздку в місто він збирається привезти газети, приймачі та обладнання, що має посилити сигнал українського радіо.

Усюди тліють пожежі

Рятувальникам бракує і води, і людей. Цистерни наповнюють із водойм. Один із пожежників, тутешній мешканець Юрій Галич, розповідає про недавній виклик після прильоту:

— Горів 16-поверховий будинок. Раніше б ми стягнули туди всі 6 частин, що мали, у кожній — по 2 цистерни мінімум. Тепер гасили двома машинами.

Пожежників у Бахмуті залишилося відсотків 10 від довоєнної кількості — решта евакуювалися до безпечніших міст. Ті, хто залишилися, кажуть: це їхня земля, їхні доми, їхня присяга служити українському народові.

— Якось у проросійських пабліках написали, начебто всі бахмутські ДСНСники покинули місто. Чоловік, який це прочитав, прийшов пересвідчитися, чи правда це, й угледів, як ми тут фарбуємо ворота в частині, — каже Юрій. — Після прильоту залишилася вирва перед брамою й пошкоджений фасад.

Теперішню роботу не порівняти з довоєнною:

— Обстріляли приватний сектор запалювальними градами. Диспетчерка розписала адрес на два стовпчики — понад 90. Їдемо, а будинки горять одні за одним. Дивимось: тут уже нічого не вдіємо, їдемо в наступний дім, де ще можемо поборотися. Люди бігають одне за одним: «Нам допоможіть, нам!».

На виклики виїжджають трохи перегодом після того, як вщухають обстріли. Таких хвилин тиші все менше, як і способів повідомити про пожежу. Рятувальників, бувало, росіяни обстрілювали просто під час гасіння — тоді ті покидали роботу. Одного рятувальника з команди у грудні причавило плитою, коли розбирав завали, — якраз тоді по них гахнула російська артилерія.

За товщею пожежної частини слухаємо, як місто здригається від вибухів. Над частиною кілька разів на день пролітає авіація. Усередині холодно, всі гуртуються біля пічки. З пожежниками живе іспанський фотограф, який навчився тут матюкатися, та швейцарський підприємець Стефан, якого ми згадували на початку.

Україна у маршруті Стефана — між Парижем і Кейптауном, він міркує, куди податися далі: знову до Європи чи на сафарі Африкою. Після нашої розмови, коли станеться землетрус в Туреччині та Сирії, він рушить туди. Далі — знову Україна.

Квартира пожежника Микити Неділька — на Забахмутці. Не знає, що з нею. Помешкання батьків та сестри згоріли. «Нічого, головне, що самі живі», — каже він. Пожежники люблять приказку: «Що згорить, те не згниє».

З Дмитром їдемо центром міста, він упізнає свіжі прильоти. Ось жінка підмітає руїни — її дім стоїть без даху, стіни понищені. Діма дивиться на залишки своєї квартири. За 1,5-2 км від неї починаються позиції росіян.

Після двох прильотів влітку більш-менш цілою залишилася тільки спальня й коридор. Якщо до війни він обідав за розкладом у кафе навпроти й мав кабінетну роботу, то тепер — кілька годин сну коли вдасться, пожежі, розбір завалів, евакуація, розвезення допомоги. В нього почервонілі очі й мішки під очима.

Їдемо на імпровізований ринок — прилавок, де продають ковбасу, сигарети, спеції та інший крам. Після свіжого прильоту тліє гараж, клубочиться чорний дим, але ніхто на це не зважає.

В охопленому війною місті з’явився особливий спектр послуг: вивезти майно зі зруйнованого дому — 40 тис грн, таксі до Часового Яру, де найближча пошта, щоб отримати пенсію, — 800 грн (це добряча частина пенсії, але торгуватися ніяк, такса така). Отримати готівку, закинувши гроші на картку, — 30 відсотків від суми.

Продавчиня Леся до війни тримала в місті три магазини зі шторами, а зараз привозить з ближніх міст різний крам. Вона розповідає, що після двох прильотів — один в дах, один у фундамент — з 10 кімнат у її будинку вціліла одна, там і живуть. Каже, що допомагає ЗСУ. Як?

«Ну ось же, гроші готівкою». До неї підходить боєць, перекидає гроші на картку. Зі щільно набитої гривнями й доларами поясної сумки Леся відраховує купюри з урахуванням своїх відсотків.

«Нервуємося»

Невдовзі після того, як ми попрощалися з Оленою, пишу їй повідомлення. Вона з'являється в мережі раз у три дні. Свердловина від жінки — година пішої ходи під обстрілами. Волонтерської води їй критично мало. Коли ми бачилися вживу, Олена ще сміялася. Зараз пише:

«Майже немає тиші.

Весь час бухає.

Нервуємося».

Вибачається за російську розкладку на телефоні. Пише про свій страх, що її знайдуть десь зневодненою. Та все одно не хоче виїжджати.

Звиклі маневрувати між смертю люди найбільше бояться навіть не вибухів. Як сказав нам один тутешній чоловік: «День тиші стане гіршим, як кілька днів кривавого місива».

Коли матеріал готувався до друку, нам стало відомо, що пожежники покинули Бахмут, також зараз туди заборонений в'їзд цивільним.

бахмут евакуація війна люди війна зима